Зона 51

Є багато чуток і теорій про Зону 51, розташовану на півдні Невади (WatertownGroom Lake). Більшість із них пов’язані з літаючими тарілками, космічними кораблями інопланетян, експериментальними літальними апаратами та іншими таємничими об’єктами на небі. Хоча ми не можемо підтвердити чи спростувати жодну з цих теорій, однак достеменно відомо, наприклад, що таємничі Джанет Джет – літаки неіснуючої авіакомпанії – щодня зникають в обмеженому повітряному просторі поблизу Зони 51.

Джанет Джет вилітають з приватного терміналу на західній стороні аеропорту Мак-Карран у Лас-Вегасі, транспортуючи персонал з місць, розташованих на території Національної безпеки штату Невада. Цільові пункти включають військово-повітряну базу “Нелліс”, тестовий полігон “Тонопах” і, звичайно, таємничу Зону 51.

Цей маршрут можна вважати найбільш загадковим в Америці.

Зона 51

З цим об’єктом, загубленим у пустелі американського штату Невада, пов’язано безліч різноманітних легенд, які давно стали частиною місцевої масової культури. Про нього знімають фільми та серіали, роблять комп’ютерні ігри, створені гігабайти різноманітних “теорій змови”, але уряд США, як і раніше, тримає у таємниці “Зону 51”.

 

Зона 51 – секретна військова авіабаза, віддалений підрозділ військово-повітряної бази Едвардс. Мета її функціонування на загал невідома; судячи з історичних даних, вона, швидше за все, підтримує розробку і випробування експериментальних літаків та систем озброєння (так звані чорні проєкти). Хоча базу ніколи не називали секретною, всі дослідження і події, які відбуваються у Зоні 51, мають статус таємної або конфіденційної інформації (TS/SCI). У липні 2013 року, після запиту про свободу інформації (FOIA), ЦРУ вперше публічно визнало існування бази, розсекретивши документи, які деталізують її історію та мету існування.

Розташована у південній частині Невади, на заході Сполучених Штатів, на відстані 83 миль (134 км) на північний захід від Лас-Вегаса, на південному березі сухого соляного озера Грум-лейк. Місце було придбано ВПС США у 1955 році, здебільшого, для випробувань літака Lockheed U-2. Територія навколо Зони 51, включно з маленьким містечком Рейчел на “Позаземному шосе”, є популярним туристичним напрямком.

Правда про Зону 51

Влітку 1947 року один з фермерів у штаті Нью-Мексико, заглянувши до своїх овець після сильної грози, виявив несподівану знахідку. На схилі пагорба в пустелі він знайшов уламки дивного об’єкта, походження якого залишилося загадкою для чоловіка. Через кілька днів командування сусідньої авіабази підтвердило пресі, що йдеться про “літаючий диск” (flying disc), який зазнав катастрофи. Згодом військові, акуратно зібравши залишки ”диска”, висунули версію, що йдеться про розбитий метеозонд. Про цю історію забули на три десятки років, щоб у 1970-і вона все ж стала наріжним каменем “інопланетної” міфології, відомої як “Розуельський інцидент”.

Уже в 1990-і ця подія набула  такого значення, що конгресмени в офіційних запитах вимагали нарешті  пояснити їм та їхнім виборцям, що ж сталося у 1947-му році. Провівши розслідування у 1994-му, ВПС США в опублікованому офіційному звіті дещо скоригував оприлюднену першу версію. Згідно з документом, під Розуеллом розбився зовсім не звичайний цивільний метеозонд, а об’єкт, який був частиною військового проекту “Могул” – програми запуску на велику висоту повітряних куль з встановленими на них мікрофонами. Ці пристрої фіксували звукові хвилі від радянських ядерних випробувань. Зрозуміло, “Могул” був засекречений. Це, на думку військових, і пояснювало деяку плутанину у суперечливих заявах, що виголошувались у 1940-і роки по свіжих слідах.

Природно, що численних ентузіастів-уфологів не можна було так просто обвести навколо пальця. Вони, як і раніше, були впевнені, що під Розуеллом зазнав катастрофи зовсім не метеозонд, і навіть не секретна повітряна куля з білою зіркою ВПС збоку. Уфологи переконані – це був справжній космічний корабель з гуманоїдами у сріблястих скафандрах. Уряд, отримавши доступ до інопланетних технологій, відмовився визнавати факт “контакту”. Натомість евакуював уламки НЛО і його пілотів на базу в штаті Невада, відому як “Зона 51”.

До недавнього часу “Зона 51” була найбільш закритим американським військовим об’єктом, абсолютна секретність якого породжувала  найрізноманітніші “теорії змови”. Пентагон не визнавав існування бази, чим ще більше розбурхував сумніви громадських активістів “чи ми одні у Всесвіті?”. Доступ до бази був заборонений, проте шукачі пригод регулярно ділилися захоплюючими історіями про загадкові літальні апарати, що борознять небо Невади, переповідали про таємничі звуки і вогні.

Однак, у 2013 році сталося те, що раніше здавалось неймовірним. Через 8 років після запиту одного з вчених університету імені Джорджа Вашингтона та керуючись законом про свободу інформації, ЦРУ визнало існування “Зони 51” та оприлюднило історію її появи. Любителі конспірології були безмірно розчаровані, зате історики холодної війни отримали достатньо матеріалу для вивчення протистояння двох систем.

Передовсім Центральне розвідувальне управління опублікувало карту розташування об’єкта. “Зона 51”, або аеродром Хоуми (її офіційна назва на даний час), є неправильним прямокутником зі сторонами 9,7×16,1 км. Саме тут ще в роки Другої світової війни розмістили відразу кілька військових об’єктів, головним з яких став найбільший у США Невадський випробувальний полігон – місце проведення понад 900 ядерних вибухів. Цей полігон був умовно розділений на мережу з 30 квадратів, пронумерованих “зон”. “Зона 51”, що не належить до його складу, межує із “Зоною 15” полігону, і, ймовірно, її неофіційна назва є звичайним дзеркальним відображенням номера вже наявного поруч об’єкта.

ЦРУ сформулювало і мету існування цієї бази. Згідно із заявою управління, вона призначена для “випробування технологій і систем, критичних для ефективності армії США і безпеки Сполучених Штатів”. За цією туманною фразою могло стояти все, що завгодно, зокрема і вивчення “літаючих тарілок” або операції над мертвими інопланетянами. Але опубліковані згодом дані показали, що йдеться про так звані “чорні проєкти” – надсекретні американські військові програми, ультрасучасні результати науково-технічного прогресу.

На початку 1950-х років градус істерії в холодній війні почав стрімко зростати. У час конфлікту на Корейському півострові радянські ППО наважились збивати західні літаки, що залітали у повітряний простір “будівничих комунізму”. До запуску супутників-шпигунів було ще далеко, а актуальну інформацію про стан Збройних сил СРСР в умовах “наростання міжнародної напруги” треба було отримувати. США почали розробляти сучасний літак-розвідник, спроможний підніматися на висоту 21 кілометр, де він був би недосяжним для радянських перехоплювачів. Керувати проектом доручили видатному американському авіаконструктору Келлі Джонсону.

Джонсон чудово розумів, що успіх проекту, який отримав назву Aquatone, безпосередньо залежить від забезпечення його секретності. Адже був ще свіжим грандіозний скандал навколо Манхеттенського проекту, коли радянські шпигуни змогли отримати ключову інформацію щодо ядерної програми США. Наявні військово-повітряні бази не могли гарантувати належного рівня безпеки. Джонсону і його команді з корпорації Lockheed був потрiбний новий об’єкт, щоб проводити випробувальні польоти літака з індексом U-2.

У квітні 1955 року, пролітаючи над Невадським ядерним полігоном, Джонсон помітив занедбаний аеродром на висохлому озері Грум. “Ми пролетіли над ним і вже через 30 секунд знали: це він”, – писав авіаконструктор згодом у своїх спогадах. – “Ми подивилися на озеро, а потім один на одного. Це був другий “Едвардс” (основна авіабаза Lockheed у Каліфорнії). Тому ми розвернулися і приземлилися на озеро. Ідеальний природний майданчик, гладкий, як більярдний стіл”.

Місце справді було ідеальним. З одного боку, воно розташовувалося у безлюдній місцевості, фактично у пустелі, по сусідству з вже наявними військовими полігонами, які забезпечували належний рівень секретності. З іншого, до великого міста – Лас-Вегаса – було відносно недалеко, що дозволяло швидко організувати будівництво, а потім – і постачання бази.

Вона з’явилася  швидко, і “диск”, що розбився вісьмома роками раніше за тисячу кілометрів південніше, був тут ні до чого. Вже у травні 1955 року у Неваду прибули загони військових будівельників, а у липні того ж року злітно-посадкова смуга і ангари аеродрому на озері Грум взяли перший розібраний примірник майбутнього знаменитого “літаючого шпигуна” U-2. Джонсон іронічно назвав об’єкт “Райське ранчо”, але в історію йому судилося увійти “Зоною 51”.

Хоча умови, в яких працювали творці U-2, “райськими” назвати було складно. Військові та інженери жили у тимчасових трейлерах, у не найкращому кліматі і без особливих благ цивілізації. Поступово “ранчо” обростало інфраструктурою. Тут з’явилися стаціонарні гуртожитки, їдальня, клуб з кінотеатром, спортивні майданчики. Зараз, ймовірно, життя тут більш комфортне. Достовірна інформація, оприлюднена ЦРУ, стосується лише періоду 1950-60-х років. Цих даних і практичних спостережень туристів достатньо, щоб описати рівень безпеки, створений навколо об’єкта.

“Зона 51” не обнесена парканом. Більше того, поруч з нею прокладено добру, хоча й абсолютно безлюдну дорогу SR 375, яка у 1996-му отримала на рівні штату офіційну назву “Інопланетне шосе” (Extraterrestrial Highway). Під’їзні шляхи, втім, перегороджено шлагбаумами з КПП, а по периметру встановлено попереджувальні знаки про заборону проходу і фотографування.

Судячи з усього, навколо бази є мережа датчиків руху, що реагують на перетин її умовної межі. Будь-яка спроба проникнення за цей рубіж неминуче призводить до появи пікапів з міцними хлопцями у камуфляжі, які передають жертву місцевому шерифові. Такий потяг до знань здоров’ю не загрожує, проте великі штрафи приводять до тями швидко.

Заборонену зону навколо об’єкта за необхідності розширюють. Роками “мисливці за інопланетянами” використовували для спостереження  ланцюг пагорбів Фрідом Рідж або гору Вайт Сайдс. У 1995 році територію бази збільшили, доєднавши туди ці висоти. Тепер найзручнiшим пунктом стеження  стала розташована за 42 кілометри гора Тикабу, з якої, втім, вже мало-що видно.

Персонал “Зони 51” працює вахтовим методом. Однак, це не звичайне автономне військове містечко, де можна жити роками сім’ями. Людей сюди доставляють (і знову відправляють на Велику землю) повітрям. Для цього у структурі ВПС США створено спеціальний безіменний підрозділ, відомий за своїм позивним JANET. Шість однакових Boeing 737 у біло-червоних “лівреях” і без додаткових написів на борту можуть бачити гості аеропорту Мак-Карран у Лас-Вегасі, не підозрюючи, що основне завдання цих літаків – транспортування співробітників у “Зону 51” і назад.

Кожен, хто отримав допуск за периметр, дає підписку про нерозголошення. Практично у всіх будівлях комплексу немає вікон, що дозволяло одночасно вести роботи на території одразу над декількома проектами. При цьому інженери з одного ангара не підозрювали, що відбувається в іншому. Система показала свою ефективність. Експериментальні літальні засоби, розроблені у “Зоні 51”, прикрасили авіа-музеї, інформація про них давно опублікована, а люди й не підозрювали, де вони були створені.

У 2013 році ЦРУ підтвердило, що “Зона 51” була місцем випробування ще кількох секретних літаків, окрім U-2. Насамперед йшлося про проєкт OXCART – програму створення літака А-12 (висотного розвідника, спадкоємця U-2). Тут же ж у 1960-ті роки працювали над безпілотником D-21, для якого А-12 виступав повітряною базою.

У “Зоні 51” американські льотчики освоювали і новітню трофейну радянську техніку. СРСР не гребував постачати своїм азійським та африканським сателітам новітні реактивні винищувачі, які потім брали участь у локальних конфліктах. Іноді ЦРУ і його союзним розвідкам (наприклад, ізраїльському “Моссаду”) вдавалося отримати екземпляр такого літака. Наприклад, у 1966 році капітан іракських ВПС Мунір Редфа під час моссадівскої операції “Діамант” викрав надсекретний МіГ-21. Через деякий час цей винищувач опинився на аеродромі озера Грум, де його ретельно вивчили американські інженери, а пілоти провели порівняльні повітряні бої з аналогічною технікою власного виробництва.

Про інші “чорні проєкти”, ЦРУ не розповідає, однак можна припускати, що саме “Зона 51” була, а, швидше за все, і є основною базою для випробування новітніх зразків повітряної техніки. І це, очевидно, а не катастрофа у Розуеллі, є джерелом тих легенд, якими оповитий об’єкт.

Зараз завдяки кіно та інтернету ми звикли до фантастичного вигляду серійних бомбардувальників B-2 Spirit і ударних штурмовиків F-117 Nighthawk, створених за технологією Stealth. Однак вони, продукт 1980-х років, – лише верхiвка айсберга американського військово-промислового комплексу. У США за післявоєнний час виготовлено десятки експериментальних літаків, що так і залишилися прототипами. Багато з них випробовували саме на авіабазі на озері Грум.

Деякі мали футуристичний зовнішній вигляд, абсолютно незвичний для людини. Вони справді здавалися інопланетними, особливо, у 1950-60-ті роки. Випадковий свідок, який побачив такий надзвуковий літак у повітрі, міг сприйняти його як об’єкт з майбутнього. Це породжувало міфи, а створена навколо “Зони 51” абсолютна секретність лише підсилювала очікування публіки. Тим паче, що такі настрої, можливо, штучно підігрівалися Пентагоном.

Жодних 40-поверхових бункерів під аеродромом і його територією, звичайно, немає. Приховати будівельні роботи такого масштабу просто неможливо. Безумовно, підземні споруди під озером Грум були зведені, але про жодні інопланетні технології, оспівані у фільмах і серіалах на кшталт “Дня незалежності” або “Секретних матеріалів”, не може бути мови.

З вірою в казку, в існування чогось неймовірного розлучатися важко, надто, якщо легенда складалася десятиліттями. Така особливість людської психіки. Головна таємниця США виявилася утилітарним об’єктом, що перебуває на передовій науки і техніки. Істина, яку шукали стільки начебто розсудливих людей, була поруч і давно.

https://durkmore.fandom.com

August 2019