Зона 51

З цим об’єктом, загубленим в пустелі американського штату Невада, пов’язано безліч різноманітних легенд, які давно стали частиною місцевої масової культури. Про нього знімають фільми та серіали, роблять комп’ютерні ігри, створені гігабайти різноманітних “теорій змови”, але уряд США, як і раніше, тримає в таємниці “Зону 51”.

Що ж достеменно відомо про найзагадковiшу військову базу Америки?

Зона 51 – секретна військова авіабаза, віддалений підрозділ військово-повітряної бази Едвардс. Поточна мета її функціонування публічно невідома; однак, ґрунтуючись на історичних даних, вона, швидше за все, підтримує розробку і випробування експериментальних літаків і систем озброєння (чорні проекти). Незважаючи на те, що база ніколи не була оголошена секретною, всі дослідження і події, які відбуваються в Зоні 51, мають статус таємної або конфіденційної інформації (TS/SCI). В липні 2013 року, після подання запиту про свободу інформації (FOIA), ЦРУ вперше публічно визнало існування бази, розсекретивши документи, які деталізують її історію та мету існування.

Розташована в південній частині Невади на заході Сполучених Штатів, на відстані 83 миль (134 км) на північний захід від Лас-Вегаса, на південному березі сухого сольового озера Грум-лейк. Місце було придбано ВВС США в 1955 році, переважно, для льотних випробувань літака Lockheed U-2. Територія навколо Зони 51, включно з маленьким містечком Рейчел на “Позаземному шосе”, є популярним туристичним напрямком.

Правда про Зону 51

Влітку 1947 року один з фермерів у штаті Нью-Мексико, перевіряючи стан своїх овець після сильної грози, зробив несподівану знахідку. На схилі пагорба в пустелі він виявив уламки дивного об’єкта, походження якого залишилося загадкою для чоловіка. Через кілька днів командування сусідньої авіабази підтвердило пресі, що мова йде про якийсь “літаючий диск” (flying disc), який зазнав катастрофи. Згодом військові, акуратно зібрали залишки ”диска”, висунули версію, що мова йде про розбитий метеозонд. Про цю історію забули на три десятки років, щоб в 1970-і вона все ж таки стала наріжним каменем “інопланетної” міфології, відомої як “Розуельський інцидент”.

Вже в 1990-і ця подія набула  такого значення, що справа дійшла до офіційних запитів конгресменів, які вимагали, нарешті, пояснити їм та їхнім виборцям, що ж сталося в 1947-му році. Офіційний звіт, опублікований ВПС США після проведення розслідування у 1994-му, дещо скоригував оприлюднену першу версію. Згідно з документом, під Розуеллом розбився зовсім не звичайний цивільний метеозонд, а об’єкт, який був частиною військового проекту “Могул” – програми запуску на велику висоту повітряних куль з встановленими на них мікрофонами. Ці пристрої фіксували звукові хвилі від радянських ядерних випробувань. Зрозуміло, “Могул” був засекречений, що, на думку військових, і пояснювало деяку плутанину і заяви які суперечать одна одній  і робилися по свіжих слідах в 1940-і роки.

Природно, що численних ентузіастів-уфологів не можна було так просто обвести навколо пальця. Вони, як і раніше, (а, може, ще більше) були впевнені, що під Розуеллом зазнав катастрофи зовсім не метеозонд, і навіть не секретна нудна повітряна куля з білою зіркою ВПС на боці, а справжній космічний корабель (або краще – навіть три таких) з велоокими гуманоїдами в сріблястих скафандрах. Уряд же, за звичаєм всіх урядів світу, отримавши доступ до інопланетних технологій, відмовився визнавати факт “контакту”, евакуювавши уламки НЛО і його пілотів на свою базу в штаті Невада. Відому серед любителів непізнаного як “Зона 51”.

До недавнього часу “Зона 51” була найбільш закритим американським військовим об’єктом, абсолютна секретність якого стала живильним середовищем для виникнення найрізноманітніших “теорій змови”. Мізки громадських активістів, стурбованих проблемою “чи ми одні у Всесвіті?”, розбурхував вже той факт, що Пентагон відмовлявся визнавати існування бази. Доступ туди був заборонений, фотографії відсутні, зате заїжджі шукачі пригод регулярно ділилися захоплюючими історіями про загадкові літальні апарати, що борознять небо Невади, таємничі звуки і вогні.

Однак в 2013 році сталося те, що раніше здавалось неймовірним. Через 8 років після запиту одного з вчених університету імені Джорджа Вашингтона та керуючись законом про свободу інформації, ЦРУ визнало існування “Зони 51” і оприлюднило історію її появи. Любителі конспірології були безмірно розчаровані, зате історики холодної війни отримали багатий матеріал для подальшого вивчення протистояння двох систем.

В першу чергу Центральне розвідувальне управління опублікувало карту розташування об’єкта. “Зона 51”, або аеродром Хоуми (її офіційна назва на даний час), є неправильним прямокутником зі сторонами 9,7×16,1 км. Саме тут ще в роки Другої світової війни розмістили відразу кілька військових об’єктів, головним з яких став найбільший в США Невадський випробувальний полігон – місце проведення понад 900 ядерних вибухів. Цей полігон був умовно розділений на мережу з 30 квадратів, пронумерованих “зон”. “Зона 51”, що не входить до його складу, сусідить із “Зоною 15 полігону, і, ймовірно, її неофіційне ім’я є звичайним дзеркальним відображенням номера вже існуючого поруч об’єкта.

ЦРУ сформулювало і мету існування цієї бази. Згідно із заявою управління, вона призначена для “випробування технологій і систем, критичних для ефективності армії США і безпеки Сполучених Штатів”. За цією туманною фразою могло стояти все що завгодно, включаючи вивчення “літаючих тарілок” або операції над мертвими інопланетянами. Але опубліковані в подальшому дані показали, що мова йде про так звані  “чорні проекти” – надсекретні американські військові програми, ультрасучасні результати науково-технічного прогресу.

На самому початку 1950-х років градус істерії в холодній війні почав стрімко зростати. Після початку конфлікту на Корейському півострові радянські ППО стали, не соромлячись, збивати західні літаки, що залітали в повітряний простір “будівників комунізму”. До запуску супутників-шпигунів було ще далеко, а актуальну інформацію про стан Збройних сил СРСР в умовах “наростання міжнародної напруженості” якимось чином отримувати було треба. У такій ситуації в США почалася розробка сучасного літака-розвідника, спроможного підніматися на висоту 21 кілометр, де він був недосяжним для радянських перехоплювачів. Керівництво проектом було доручено видатному американському авіаконструктору Келлі Джонсону.

Джонсон чудово розумів, що успіх проекту, який отримав назву Aquatone, безпосередньо залежить від забезпечення його секретності: в усіх у пам’яті ще свіжий грандіозний скандал навколо Манхеттенського проекту, коли радянські шпигуни змогли отримати ключову інформацію щодо ядерної програми США. Існуючі військово-повітряні бази належний рівень безпеки забезпечити не могли. Джонсону і його команді з корпорації Lockheed був потрiбний новий об’єкт для проведення випробувальних польотів літака з індексом U-2.

У квітні 1955 року, пролітаючи над Невадським ядерним полігоном, Джонсон помітив занедбаний аеродром на висохлому озері Грум. “Ми пролетіли над ним і вже через 30 секунд знали: це він”, – писав авіаконструктор роками пізніше у своїх спогадах. – “Ми подивилися на озеро, а потім один на одного. Це був другий “Едвардс” (основна авіабаза Lockheed в Каліфорнії). Тому ми розвернулися і приземлилися на озеро. Ідеальний природний майданчик, гладкий, як більярдний стіл”.

Місце дійсно було ідеальним. З одного боку, воно розташовувалося в безлюдній місцевості, фактично в пустелі, по сусідству з вже існуючими військовими полігонами, які забезпечували належний рівень секретності. З іншого, до великого міста – Лас-Вегаса – було відносно недалеко, що дозволяло швидко організувати будівництво, а потім і постачання бази.

Вона з’явилася  швидко, і “диск”, що розбився вісьмома роками раніше за тисячу з гаком кілометрів південніше, був тут ні при чому. Вже в травні 1955 року у Неваду прибули загони військових будівельників, а в липні того ж року злітно-посадкова смуга і ангари аеродрому на озері Грум взяли перший розібраний примірник майбутнього знаменитого “літаючого шпигуна” U-2. Джонсон іронічно назвав об’єкт “Райське ранчо”, але в історію йому судилося увійти “Зоною 51”.

Спочатку умови, в яких існували творці U-2, “райськими” назвати було складно. Військові та інженери жили в тимчасових трейлерах у не найкращому кліматі і без особливих благ цивілізації. Але поступово “ранчо” обростало інфраструктурою. Тут з’явилися стаціонарні гуртожитки, їдальня, клуб з кінотеатром, спортивні майданчики. Зараз, ймовірно, середовище існування стала ще більш комфортним. Однак, достовірна інформація, оприлюднена ЦРУ, стосується лише періоду 1950-60-х років. Цих даних і практичних спостережень туристів достатньо, щоб описати рівень безпеки, створений навколо об’єкта.

“Зона 51” не обнесена парканом. Більше того, поруч з нею прокладено цілком пристойну, хоча більшу частину часу й абсолютно безлюдну дорогу SR 375, яка в 1996-му отримала на рівні штату офіційну назву “Інопланетне шосе” (Extraterrestrial Highway). Під’їзні шляхи, втім, перегороджені шлагбаумами з КПП, а по периметру встановлені попереджувальні знаки про заборону проходу і фотографування.

Судячи з усього, навколо бази існує мережа датчиків руху, що реагують на перетин її умовної межі. Будь-яка спроба проникнення за цей рубіж неминуче призводить до появи пікапів з міцними хлопцями в камуфляжі, які здають жертву місцевому шерифові. Загрози для здоров’я такий потяг до знань не представляє, проте великі штрафи протвережують.

Заборонена зона навколо об’єкта за необхідності розширюється. Довгі роки “мисливці за інопланетянами” використовували для спостереження  ланцюг пагорбів Фрідом Рідж або гору Вайт Сайдс. У 1995 році територію бази збільшили, включивши туди ці висоти. Тепер найзручнiшим пунктом стеження  стала розташована за 42 кілометри гора Тикабу, з якої, втім, вже мало-що видно.

Персонал “Зони 51”, фактично, працює вахтовим методом. Однак, це не звичайне автономне військове містечко, де можна жити роками ще й цілими сім’ями. Людей сюди доставляють (і знову відправляють на Велику землю) повітрям. Для цього в структурі ВПС США створено спеціальний безіменний підрозділ, відомий за своїм позивним JANET. Шість однакових Boeing 737 в біло-червоних “лівреях” і без додаткових написів на борту можуть бачити гості аеропорту Мак-Карран у Лас-Вегасі, не підозрюючи, що основне завдання цих літаків –  транспортування співробітників в “Зону 51” і назад.

Кожна людина, що отримала допуск за периметр, дає підписку про нерозголошення. Практично у всіх будівлях комплексу відсутні вікна, що дозволяло вести на території роботи відразу над декількома проектами одночасно. При цьому інженери з одного ангара не підозрювали, що відбувається в іншому. Система показала свою ефективність. Хоча інформація про експериментальні літальні засоби, що розроблялися в “Зоні 51”, давно опублікована, а самі вони прикрасили авіа-музеї, широкі маси не підозрювали, де саме все це було створено.

У 2013 році ЦРУ підтвердило, що “Зона 51” була місцем випробування ще кількох секретних літаків, окрім U-2. В першу чергу мова йшла про проект OXCART – програму створення літака А-12 (висотного розвідника, спадкоємця U-2). Тут же в 1960-ті роки працювали над безпілотником D-21, для якого А-12 виступав повітряною базою.

В “Зоні 51” американські льотчики освоювали і новітню трофейну радянську техніку. СРСР не гребував постачати своїм азіатським та африканським сателітам новітні реактивні винищувачі, які потім брали участь у локальних конфліктах. Іноді ЦРУ і його союзним розвідкам (наприклад, ізраїльському “Моссаду”) вдавалося отримати в розпорядження льотний екземпляр такого літака. Наприклад, у 1966 році капітан іракських ВВС Мунір Редфа в рамках моссадовскої операції “Діамант” викрав в Ізраїля надсекретний Міг-21. Через деякий час цей винищувач опинився на аеродромі озера Грум, де його ретельно вивчили американські інженери, а пілоти провели порівняльні повітряні бої з аналогічною технікою власного виробництва.

Про інші, більш сучасні “чорні проекти”, ЦРУ поки вважало за краще не розповідати, однак можна з великою часткою впевненості припускати, що саме “Зона 51” була, а швидше за все, і є основною базою для випробування новітніх зразків повітряної техніки. І саме це, а зовсім не катастрофа в Розуеллі, стало джерелом тих легенд, якими оповитий даний об’єкт.

Зараз завдяки кіно та інтернету ми вже звикли до фантастичного вигляду серійних бомбардувальників B-2 Spirit і ударних штурмовиків F-117 Nighthawk, створених за технологією Stealth. Однак вони, продукт 1980-х років, –  лише верхiвка айсберга американського військово-промислового комплексу. У США за післявоєнний час були побудовані десятки експериментальних літаків, що так і залишилися прототипами, і багато з них випробовувалися саме на авіабазі на озері Грум.

Деякі мали настільки ж, а часом навіть і більш футуристичний зовнішній вигляд, абсолютно незвичний для обивателя. Вони справді здавалися інопланетними, особливо, в 1950-60-ті роки. Випадковий свідок, який побачив такий найчастіше надзвуковий об’єкт в повітрі, міг сприйняти його як щось з далекого майбутнього. Це породжувало міфи, а створена навколо ”Зони 51” абсолютна секретність лише посилювала очікування публіки. Тим більше, що подібні настрої, можливо, штучно підігрівалися Пентагоном.

Жодних 40-поверхових бункерів під аеродромом і його територією, звичайно, не існує. Приховати будівельні роботи такого масштабу просто неможливо і через потенційну кількість будівельників, і через об’єми переміщуваного грунту, і завдяки особливостям американського суспільства. Безумовно, якісь підземні споруди під озером Грум були зведені, але ні про які інопланетні технології, оспівані у фільмах і серіалах на кшталт “Дня незалежності” або “Секретних матеріалів”, мова йти не може.

З вірою в казку, в існування чогось неймовірного розлучатися важко, надто, якщо легенда складалася десятиліттями. Це звичайна особливість людської психіки. Головна таємниця США виявилася утилітарним об’єктом, нехай і таким, що перебуває на передовій науки і техніки. Істина, яку шукали стільки начебто розсудливих людей, дійсно була поруч і давно.

https://durkmore.fandom.com

August 2019