Конкурс “Коронація Слова” недарма називають літературним “Оскаром”. Його всебічний вплив на українське культурно-мистецьке середовище важко переоцінити.
За дев’ятнадцять років існування конкурсу з’явилася ціла плеяда нових авторів, книжки з логотипом “Коронації” розлітаються з полиць магазинів, театри ставлять нові спектаклі, екранізації популярних творів виходять у широкий прокат і отримують нагороди на міжнародних кінофестивалях.
Завдяки “Коронації Слова” письменники повірили у себе, а читачі стали очевидцями розвитку самобутнього літературного процесу.
Знаходити нові імена й популяризувати сучасну літературу на міжнародному рівні – висока місія та щоденна рутина натхненників і засновників конкурсу.
Подружжя Логушів уже увійшло в історію – так само, як колись Терещенки та Ханенки. Вони інвестують свій час, знання і кошти у те, що згодом у підручниках називатимуть новою хвилею розквіту національної свідомості та культури.
Поки пані Тетяна і пан Юрій Логуші розповідають про себе і свою справу життя, я спостерігаю за мовою їхніх тіл. Вони постійно туляться одне до одного – ненав’язливо, непоказово. Дуже звично і тепло. Посміхаються, зазирають у вічі. Паралельно з нашим вербальним спілкуванням відбувається тиха магія їхнього особистого діалогу – у відтінках емоційно-духовного спів-налаштування. Це не про слова. Це – про концентровану суть. Мимоволі думаєш: напевно, саме так і виглядає справжнє кохання.
– Пане Юрію, Ви народилися в Німеччині, виросли у США, але не втратили своєї української ідентичності. Ви збагатили її міжнародним досвідом і освітою. Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків і середовище, в якому Вас виховували.
Ю.Л.: – Мої батьки поїхали з України незадовго до мого народження. Вони обидва були членами ОУН-УПА. Налагоджували зв’язки УГВР з антигітлерівською коаліцією. Мій тато стояв біля витоків української служби “Голосу Америки”. Дід по материнській лінії – Олександр Янко – був членом Центральної Ради, а тітка – Оксана Мешко – була співзасновницею “Гельсинської спілки”.
Т.Л.: – Боротьба за незалежність України в пана Юрія в крові. Його предки належали до реєстрового козацтва. За однією з гілок роду він навіть має польське королівське коріння.
– Пане Юрій, у своїй дисертації ще у 1973 році Ви математично вирахували неминучий розпад СРСР. Тоді Ви писали, що радянська планова економіка як система господарювання – це нежиттєспроможна конструкція, яка не відповідала ні викликам часу, ні логіці світових економічних процесів. Скажіть, будь ласка, як ви особисто готувалися до колапсу Радянського Союзу, якою була ваша “гра на випередження”? І як отримання Україною незалежності вплинуло на ваше життя?
Ю.Л.: – В основу економіки СРСР було покладено торгівлю сировиною. Власне, в Росії й донині те саме. Це програшна стратегія. Потрібно було пояснити це молодим людям.
Тоді, у 70-ті, я започаткував програму академічного обміну студентами і професорами між американським та польським університетами. Польща тоді була у соцтаборі, проте виявилася доволі відкритою до західних ідей та нововведень.
Пізніше, вже за незалежності, ми разом із Богданом Гаврилишиним заснували Міжнародний Інститут Менеджменту в Києві. Ми хотіли розказати молоді про основні економічні закони, за якими живе світ, про етику і мораль бізнесу. Але ми були такими ідеалістами…
Українські пострадянські реалії та спосіб мислення дуже відрізнялися від західних. Це виявилося викликом не лише для українців, які намагалися вивчити західноєвропейські економічні моделі, а й для нас, репатріантів. Аби “вписатися” в українську дійсність, замало було знати мову, мати відповідну освіту і почуватися українцем у душі.
В юнацтві я був “пластуном”. У таборах ми багато часу приділяли вивченню української мови, культури, традицій, пісень. Якось до слова я сказав своїм товаришам: “Ми мусимо бути готові повернутися в Україну та розбудовувати її, коли вона стане незалежною”. А мені у відповідь: “Та що ти таке кажеш? Яке там “повернутися”? Навіщо?” Це були 1950-ті роки.
І направду, далеко не всі були здатні на такий крок. Повернулися Уляна Супрун, Катерина Чумаченко (пізніше – Ющенко), Богдан Гаврилишин… Насправді, багато хто хотів пов’язати своє життя з Україною, але далеко не всі змогли адаптуватися.
Корупція, бандитизм 90-х, нерозуміння людьми базових принципів ринкової економіки та демократії – це були серйозні перешкоди. Потрібно було знайти роботу, зуміти застосовувати свої знання й навички, досконало володіти українською та російською.
Т.Л.: – Пан Юрій знає сім мов і працює з великими корпораціями та університетами як економічний експерт. Він вміє говорити з дуже різними людьми мовою спільних цінностей та інтересів. Це дуже допомогло йому реалізуватися в Україні. Але – так – далеко не кожний зміг пройти подібний шлях.
Ю.Л.: – У 1992 році я їздив на Донбас із делегацією з Конгресу США. Мені запропонували спуститися в шахту, подивитися на роботу шахтарів. Я погодився. Навколо всі розмовляли російською – і в забої, і нагорі. Але коли після душу ми сіли перепочити й поїсти, то ці прості робітники почали співати українських пісень. Мене це так торкнуло. Нам постійно “продають” стереотип російськомовного Донбасу, але це ніщо інше, як політика. Копніть глибше – а там українська пісня.
У чому, на вашу думку, проявляється українська ідентичність?
Т.Л.: – На жаль, багато хто з нинішніх діячів діаспори мають доволі поверхове уявлення про Україну. Вони люблять вареники та народні пісні, вбираються у вишиванки на покази українських фільмів. Але коли йдеться про розуміння внутрішніх процесів, то виявляється, що ми є носіями надто відмінних культурних кодів: “Пливе кача” для них – просто пісня.
Переважна більшість діаспорян взагалі не бували в Україні. З письменників вони знають лише Шевченка, Франка і Лесю Українку. Радянська залізна завіса, опустившись, розрубала зв’язок поколінь. А національна ідентичність – дуже тонка і вразлива річ. Її можна плекати лише через живе слово.
Ю.Л.: – Мова, література, пісня – то і є цей живий зв’язок, код нації.
Ми з батьками завжди спілкувалися українською. Завдяки ним я читав дуже багато української літератури.
Якось, іще у студентські роки, я в метро так захопився твором Антоненко-Давидовича “За ширмою”, що ледь не опинився в депо. Отямився лише коли працівник підземки на кінцевій окликнув мене і попросив звільнити вагон.
Т.Л.: – Я теж завжди так зачитувалася. З дитинства обожнювала запах книжок. Візьмеш у руки, розгорнеш – і ось воно, щастя. Моїй мамі бібліотекарки закидали: “Що то у вас за дитина така? Подивіться, який в неї розбухлий формуляр: ми його доклеюємо й доклеюємо. А вона все читає й читає”.
– Певно, любов до українського слова, до книжки, вас і поєднала. Як виникла ідея “Коронації Слова”? Хто її натхненник?
Пані Тетяна злегка всміхається і жестом вказує на пана Юрія.
Ю.Л.: – “Коронація” – це справа всього нашого життя. Україна неможлива без живого українського слова. А воно де? У книзі. Проте, щоби твір став книжкою та потрапив до рук читача, і автор, і видавець мусять докласти колосальних зусиль. Нерідко буває так, що твір гарний, але ім’я автора не на слуху. І це спиняє видавця, він не хоче фінансово вкладатися у книжку, яку потім буде важко продати. Так що ідея лежала на поверхні.
Виявляється, ніде, окрім України, немає подібного до “Коронації” відкритого конкурсу рукописів. І це мені в приватній розмові підтвердив Паоло Коельо. За світовою практикою, до розгляду приймаються уже видані книжки. А на “Коронації” експерти та члени журі оцінюють самі тексти, їхню художню цінність, не маючи жодної підказки щодо того, хто є автором – чи це відомий письменник, чи людина, яка написала свій перший в житті роман.
Т.Л.: – Переможцями конкурсу неодноразово ставали люди, які за інших умов навряд чи колись мали би шанси опублікувати свої твори. Вони не були професійними письменниками, їхні імена ніколи ніде не звучали. Одна жінка, вже тримаючи в руках нагороду, розгублено повторювала: “Я – бухгалтер. Я – простий бухгалтер”. А тепер вона видає роман за романом.
У 2017 році одразу три нагороди отримав роман “Останній бій Урус-шайтана”. Автором виявився чоловік, який, маючи освіту інженера, змушений був працювати охоронцем у супермаркеті. Це був фурор. Ніхто не міг такого передбачити. Навіть сам автор не повірив, коли його викликали на сцену втретє.
Ю.Л.: – Анонімність авторів, неупередженість журі та суспільний розголос – це те, що робить конкурс особливим і дає можливість новим, нікому невідомим авторам, публікувати свої книжки та здобувати визнання.
– Ви вже багато кого “коронували”. А самі почуваєтеся монаршими особами?
Посміхаються.
Т.Л.: – Та ні, ми – звичайні люди, які дуже багато працюють. У нас не буває вихідних.
От сьогодні неділя. Я зранку кажу панові Юрію: “Давай на годинку на океан з’їздимо? Тут близенько”. А він: “Знаєш, мені сьогодні стільки потрібно зробити…” Власне, так і живемо.
Окрім основної роботи в університеті, економічних консультацій та бізнесу, пан Юрій вкладає дуже багато часу і зусиль у розвиток конкурсу.
“Коронація” дуже виросла і видозмінилася за останні роки. Спершу це був конкурс романів, кіносценаріїв і п’єс, але згодом додалося багато інших номінацій. Деякі категорії конкурсу виокремилися у самостійні проекти.
‘Молода КороНація” та “Дитяча КороНація” створені для підтримки розвитку літератури для дітей. “Гранд Коронація” – це змагання між переможцями перших премій у різних номінаціях, яке проводиться раз на п’ять років. “Золоті письменники України” – це відзнака для авторів, чиї паперові книжки вийшли накладом більше 100 тисяч примірників. Задум “Воскресіння Розстріляного Відродження” – у вшануванні пам’яті діячів української культури, вбитих і репресованих радянською владою у страшні 30-ті роки ХХ ст. Нинішня хвиля розвитку української культури неможлива без розуміння зв’язку з ними та їхньою творчістю, без виховання в наших сучасників відчуття поваги та вдячності за їхню позицію.
Нині ми готуємо енциклопедію авторів і лауреатів “Коронації Слова”, яка вийде до двадцятої річниці конкурсу.
Як бачите, “монарший спокій” нам і не снився. “Коронація” – це величезний проект, який би ми не змогли “підняти” без багаторічної допомоги наших дітей – Олі та Альберта. Вони “тягнуть” левову частку організаційної роботи. І великою мірою саме завдяки їм “Коронація” існує в нинішньому вигляді.
– Що Ви вважаєте найбільшим здобутком “Коронації“?
Ю.Л.: – Формування нової хвилі українського письменства ХХІ сторіччя, популяризацію українського слова, створення позитивного міжнародного іміджу потужної та самобутньої європейської літератури.
Я дуже тішуся, що на конкурс за ці роки було подано близько 10 мільйонів рукописів, і майже тисячу романів було опубліковано; що на екрани вийшло вже 47 фільмів, а ще кілька наразі на стадії зйомок; що пісні за текстами наших лауреатів лунають і з високих сцен, і на передовій.
– Якщо не секрет, як ви познайомилися?
Ю.Л.: – Я був на нараді у Відні як регіональний директор по Східній Європі однієї великої корпорації. Виходжу зранку в лобі готелю, а там – медична виставка. І біля одного зі стендів раптом бачу цього янгола…
Пані Тетяна міняється на обличчі. В неї виступають сльози. Вона відвертається, намагаючись опануватися.
Ю.Л.: – Я звернувся до неї німецькою. Довго намагався вмовити її пообідати зі мною. Тетяна категорично відмовлялася: “Хіба я не знаю, чим такі обіди закінчуються?” І тут у мене раптом виривається: “Ти мені потрібна не як коханка, ти мені потрібна як дружина”. Ясна річ, та моя нарада накрилася рядном. Але це було одним із найправильніших рішень мого життя.
Т.Л.: – А наприкінці обіду, вже прощаючись, він сказав: “Я знаю пару слів українською”. Причому вимовив це так чисто, без жодного акценту. Я аж зніяковіла. Вирішила, що то до мене підіслали якогось шпигуна. Тоді це нерідко траплялося з нашими людьми за кордоном. Приємна бесіда, залицяння, а потім незчуєшся – і вже у КДБ. Я різко висловила все, що думала, похапцем зібралася й пішла.
Ю.Л.: – А я посміхався і думав: “Ух, що за жінка! Саме така мені й потрібна – гостра й рішуча”.
– Якби Ви могли повернути час і змінити своє життя, то що би ви зробили по-іншому,
про що попередили би себе-колишніх?
Дивляться одне на одного. Довго. Щемко.
– Ми надзвичайно вдячні долі, що звела нас. Але нам би так хотілося зустрітися раніше.
Тоді все життя склалося би по-іншому.
