У серпні 1971 року на Скнилові приземлився військовий літак. З літака вийшов середнього віку чоловік, приклав руку до очей і з задоволенням оглянув невеликий гурт молоді, який його зустрічав. Очолював делегацію львівської богеми Грицько Чубай. А чоловік, який прилетів на військовому літаку, не був ані генералом, ані полковником. Це був поет Микола Холодний.
Справа в тім, що він щоліта сторожував колгоспний сад десь під Яготином. А неподалік було військове летовище. От він і домовився з летунами, що дасть їм назбирати скількимога яблук, а за те вони завезуть його до Львова і назад.
З летовища уся весела компанія поїхала на Погулянку, де жив Чубай, закупила вино на місцевому винзаводі й банячила до вечора в недалекому ліску. А ввечері провела поета на летовище.
Взагалі сторожування в колгоспних садах було популярним серед київських поетів-модерністів. Сторожували Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Іван Семененко, Микола Воробйов та інші.
Натомість львівські літератори і художники, яких не друкували і не виставляли, працювали художниками-оформлювачами на заводах, клали колію на залізниці, гарували кочегарами й вантажниками, приймали макулатуру на складі, а були й такі, що працювали навіть собачниками в собачому розпліднику.
Вперше про Миколу Холодного, якому 31 липня виповниться 80 років, я почув з американського радіо. Його вірші вразили мене своєю афористичністю, гостротою і сміливістю. А вдруге я почув про нього від Грицька Чубая. З’ясувалося, що Микола ще з 1968-го часто приїжджав до Львова, виступав зі своїми поезіями і навіть дав деякі для другого випуску часопису “Скриня”. Для цього випуску я теж дав вірші й оповідання “Кіт Абель”. Однак цей випуск пропав під час обшуків.
Від Грицька я почув вірші Холодного, які цнотливе українсько-американське радіо, звісно ж, не озвучувало:
***
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
і дивився на нас
весь Донбас, весь Донбас,
припинивши роботу.
***
Троє в наметі
Мали Ви щось від мечеті.
Ах, тая магія віч!..
Літо. Нас троє в наметі.
Я, Ваші губи. І ніч.
Дата смерті поета розмита й непевна. За Вікіпедією вказано тільки рік: 2006. За даними експертизи смерть настала 1 лютого того ж року в Острі, а тіло в стані розкладу виявили щойно 23 березня.
У 1991-му Микола побував у Львові і провідав могилу Грицька Чубая, який на ту пору лежав ще на Сихові, хоча жив біля Личаківського цвинтаря. Чубая якраз посмертно прийняли до Спілки письменників, а Микола присвятив йому вірша:
РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: “Для почетных погребений”, –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
Сихів, 23. 04. 91 р.
Миколу Холодного з Грицьком єднало те, що обоє походили з села і були фактично самородками, але дивним чином ще з дитячих літ запізналися з високою поезією – як українською, так і зарубіжною. Вони відразу стали писати досконалі вірші. Не дивно, що коли Микола у 1950 році надіслав свої вірші Павлові Тичині, той не лише їх похвалив, але й передплатив йому газету “Літературна Україна”.
Серед тих віршів був, наприклад, такий:
Мати в льолю білу
Хату одяга.
Сонце стало біля
і допомага
Комусь здасться, що це зрілий Микола Вінграновський. Але це одинадцятилітній Микола Холодний. Та з часом його вірші набирають рис антисовєтської публіцистики і гуляють по руках:
Сьогодні у церкві коні
Ночують і воду п’ють,
Сьогодні новим іконам
Прочани поклони б’ють.
Рідше він писав верлібри:
коли йому пересадили серце
якоїсь померлої жінки
її чоловік приїжджав до нього
прикладав до грудей вухо
і слухав як б’ється у них
серце його дружини
Згодом його життя покотилося криво й косо. Микола ніколи не стримувався, коли хотів висловити свою думку. У 1961 році він вступив на філологічний факультет Київського університету, але у 1965-му його виключили. У лютому 1972 року його заарештували за “антирадянську пропаганду”, яку недремне око чекістів побачило у його віршах. У 1969-му вони були опубліковані на Заході в книжці “Крик з могили. Захалявні вірші з України”. Хоч там і не вказано було авторів, але більшість з них чекісти все ж вирахували.
Великим ударом для тодішньої інтелігенції стало те, що 7 липня того ж року газета “Літературна Україна” опублікувала поетове каяття, в якому він назвав відомих дисидентів, які його, бідолашного, збили з пуття, заманили на ідеологічні манівці і підбили на написання антирадянських віршів.
Після такої публікації Миколу випустили на волю, але заборонили жити в Києві.
Каяттям він себе порятував лише від тюрми, але друкуватися йому так і не дозволили.
На Миколу в органах дивилися як на дивака й напівбожевільного. Та він і сам залюбки грав таку роль, як то робили Тодось Осьмачка і Володимир Сосюра в 1930-х роках, час від часу лікуючись у психлікарні. Бо чи могли чекісти вважати Миколу нормальним чоловіком, якщо він посилав листи Мао Цзедуну чи Рональду Рейгану з проханням політичного притулку?
Але це буде пізніше, а в середині 1960-х років чекісти за ним ще пильно стежили:
Привид
“Привид бродить по Європі”
(Карл Маркс)
В добу, коли ракетні свисти
На Марсі мешканців збудили,
Хто б міг повірить, щоб у місті
За кимось привиди ходили?
В радянськім місті? Певна річ,
Про це не може й мови бути.
Воно-то так, та третю ніч
Спокійно як мені заснути?
Де не поїдь, де не піди,
Де не ступи у місті вільному,
Він вирина, мов із води, –
Знайомий привид у цивільному.
Ба, скрізь нові життєві форми,
Що й він, мабуть, ма’ службу нести.
В колгоспі привид цей три норми
За день давав би, слово честі.
Відсвітить сонце, чорним вороном
На землю вечір упаде,
Поснуть собаки злі наморено,
А він іде, а він іде.
А я радію, піт утерши
Пополотнілою рукою –
Це у житті моєму перший,
Кого повів я за собою.
Однак вони дали йому змогу вчителювати на селі, так що він провчителював цілих 20 років, хоч і постійно перебував під кадебістським ковпаком. Щоб чекісти не мали приводу для чергових викликів у КГБ, він порвав стосунки з більшістю літераторів, рідко з’являвся у Києві, а ще рідше у Львові. А проте не перестав бути однією з найепатажніших персон в літературі, про кого розповідали різні веселі історії. Одна з них була про чобітки, які Микола подарував коханці. Незабаром він з нею посварився, бо довго його витерпіти жодна жінка не могла, вона пішла від нього, а Микола став вимагати назад ті чобітки. При чому це робив неприховано, всім розповідав про невдячну стерву, ба навіть написав цілого вірша про ті чобітки й читав усім підряд.
Микола Холодний був людиною дуже важкою в спілкуванні. Ні з ким по-справжньому не товаришував, витерпіти його можна було не більше кількох годин. Він полюбляв писати різні скарги й наклепи на людей, з якими зближувався. Міг залюбки оббрехати когось, вигадавши несусвітні речі. Це був нестримний демонічний характер. Демонічності йому додавав і зовнішній вигляд: одна половина обличчя була вся в шрамах. На запитання, звідки ці шрами, лунала не менш демонічна відповідь: “В дитинстві мене переїхав трактор”. Насправді він постраждав від вибуху викопаного з землі стрільна.
По смерті ніхто про нього доброго слова не сказав. Авторитет він мав лише в остерських п’яниць, яким не раз ставив випивку і складав компанію. Між іншим, згадав про нього Василь Стус у своєму вірші:
Коли Холодний свині пас
і пах від смороду і поту,
цей поетичний ловелас
вкраїнську оббрехав Голготу.
Сміявся з мук (прокрустів глузд?)
І глузував з святого німбу,
коли провадили на дибу,
на смертний німб позводив кпини.
Він в геніальності загруз,
топився в крові України,
а світ не той і ти не той,
блукає українська муза,
зубило взявши й долото,
політкатівнями Союзу.
Її покажуть з-під поли,
а заховають аж за ґрати.
Вона вже звична до хули,
прокльони в узголів’я брати.
Коли випивав, ставав брутальним, вигукував якісь дурниці в людних місцях. Я таких людей остерігався, бо вже раніше у Франківську потрапив на гачок КГБ саме через одного такого вар’ята, який любив голосно обурюватися совєтською дійсністю. Відсидівши, він, ясна річ, став народним депутатом.
Якось ми з Чубаєм, проводжаючи Миколу на потяг до Києва, зайшли втрьох до “Старого Львова” на Валовій. Микола вже був добре п’яненький. В кнайпі було людно. Нам вдалося притулитися за довгим столом, де вже сиділа компанія. Ми посадили Миколу, а самі пішли до бару, щоб взяти шкалики, бо пляшка була з собою. Раптом за нашими спинами залунало:
Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями Драча.
Пахне Сингаївському у родича
самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та вербами,
а на вербах пахнуть асигнації.
У непосидющого трудящого
пахнуть димом з печі облігації.
Пахне Вінграновський сивим бардом.
Всі пісні пропахли буряками.
Пахне Д.Васильович* більярдом.
А в повітрі пахне Соловками….
________________
(*Д. Васильович – Дмитро Васильович Павличко)
Читав він голосно, на весь зал. Потім ми довідалися, що він відразу ж і заявив незнайомим чоловікам, серед яких могли бути й кагебісти, бо вони завше чергували по кнайпах, що він поет. А ті сказали, що не вірять. Ну, і пішло-поїхало. Вірші лунали щораз гостріші:
Відпливає від вас мій човен
без весла проти течії.
Хлібоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та натомість, немов педерасти,
оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки —
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Бо я від кобри.
Від тієї, що й вас породила
***
Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами —
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба —
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.
УКРАЇНА
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена –
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, –
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, –
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, Герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок –
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!
В кнайпі панував гамір, хтось слухав, хтось не слухав, та Микола уваги не звертав. Барменша цьоця Люба, почувши “антисовєтчину”, заметушилася й стала гукати чоловікам, які сиділи біля поета, щоб втихомирили його. Але ті навпаки під’юджували. Ми з Грицьком стояли в черзі до бару і не знали, що нам робити. Підсідати до Миколи вже розхотілося. Та, зрештою, ми й так збиралися його чимдуж спекатися, бо під газом він був дуже прикрий.
Врешті ми вирішили тихенько ушитися. Тим більше, що Микола знайшов уже собі тонких цінителів свого таланту. Ми забрели в сад позаду церкви святого Михаїла на Лисенка, сіли на траву й тихо та мирно спожили пляшку вина, насолоджуючись тишею і щебетом птахів.
