Уривок з книги.
…Данило зазвичай уявляв фізиків розпатланими і з божевільним блиском в очах – напевно, через портрет Ейнштейна у класі на стіні. Але темночубий чоловік навпроти був більше схожий на керівника міжнародної корпорації – дорогий костюм, дібрана в тон краватка, золоті шпоньки. Шпоньки! Хто нині їх носить?! Гість ідеально вписувався в аристократичний інтер’єр “палацу”, ніби він спеціально вдягнувся до цього візиту. “Ігор Андрійович Трегубов” – свідчила його візитівка.
– Ви працювали з моїм дядьком?
– Іван Дмитрович мав контракт з нашою лабораторією, – гість кивнув. – Ми закуповували в нього обладнання. Його зацікавив мій проєкт у галузі альтернативної енергетики.
– Ви що-небудь знаєте про його дослідження? – обережно запитав Данило.
– Транслокальність? Так, він багато про це розповідав. Але, щиро кажучи, все це більше схоже на байки.
Прозоро-блакитні очі Трегубова трохи лякали – вони не видавали жодної емоції. Данило кинув швидкий погляд на Федю. Той, підперши голову кулаком, роздивлявся гостя з погано прихованою недовірою. Хай там як, а брехунів і пройдисвітів Федя розрізняв уже на другій хвилині розмови, тож його раптова підозрілість насторожувала.
– Вас, напевно, дивує, навіщо я приїхав? – гість уловив погляд Феді й стрепенувся. – Буквально вчора дізнався, що Іван Дмитрович загинув…
– Зник безвісти, – машинально поправив Данило.
– Так, вибачте. Хотів висловити співчуття.
– Дякую.
– Шкода, він був цікавою людиною. Я навіть заздрив його ентузіазму. Взяти хоч цей будинок, – він обвів поглядом вітальню. – Не думав, що цей смітник може когось зацікавити, а ваш дядько відремонтував його! Але ж ви знаєте, що цей маєток вважають лихим місцем?
– Та ну? – звів брови Данило. – А я планую відкрити тут готель.
– Справа, звісно, ваша. Але ви хіба не помічали, як на кожного, хто виходить звідси, реагують місцеві?
Федя обернувся до Данила. За три дні вони прогулювалися селом тільки раз, але ставлення до них було, м’яко кажучи, не дуже доброзичливим.
– Певно, це через історію з хлопцем, що “заблукав у часі”, – Трегубов позначив пальцями лапки. – А ще до того зникла якась іноземка. Я не заглиблювався в деталі, але, здається, саме тому тут оселився ваш дядько.
Історія, яку далі розповів їхній гість, ще кілька днів тому здалася б Данилові справжньою нісенітницею і породженням хворої уяви. Проте сьогодні він слухав її з цікавістю й напругою, намагаючись намацати хоч якесь логічне пояснення тому, що бачив сам. Багато років, розповідав Трегубов, “палац” у Романівці стояв занедбаний – вікна забиті, сад захаращений, і якщо сюди хтось і вдирався, то хіба що безхатьки. Якось селом пролетіла чутка, що в будинку зникла іноземна туристка. Згодом про історію почали забувати, аж от місцевий хлопець у пошуках металобрухту вліз до будинку і теж зник. Приятелі кілька днів намагалися його розшукати, вважаючи, що той провалився до підвалу. Старі подейкували, що “палац” глитнув його, але хлопець раптово повернувся і розповідав суцільну маячню про дирижаблі, пані в гарних сукнях і незвичайне місто. І про те, що якась дівчина, янгол, як він вважав, перевела його назад у наш світ. Природно, ніхто йому не повірив, а приятелі кепкували з нього. Проте відтоді він буквально оселився в будинку, сподіваючись знову потрапити до загадкового міста. Дівчина-янгол так і не з’явилася, все скінчилося тим, що бідолаху забрали до психлікарні. Його історію в розділі курйозів надрукувала районна газета – так про цю подію дізнався Іван Левченко.
Коли Трегубов закінчив, у кімнаті запанувала незвична тиша, ніби досі його голос супроводжувало химерне відлуння, яке врешті стихло.
– І де зараз цей хлопець? – упоравшись із сухістю в роті, запитав Данило.
– З’їхав з глузду й помер, така прикрість, – байдуже зауважив візитер, оглядаючи вітальню.
– Ага, – кивнув Федя. – З ким не буває.
– Деталей не знаю, здається, після курсу лікування його відпустили додому, а там він переплутав вікно з виходом у паралельний світ.
– Отже, вже двоє… – пробурмотів Данило. – А чого дядька взагалі зацікавила ця історія? Хіба мало альтернативно-обдарованих розповідає всіляку фігню?
– Я думав приблизно так само, – розвів руками Трегубов. –, Але пан Левченко казав, що вже стикався з таким явищем. Він багато подорожував, напевно, ви знаєте про це? Так от, улюбленим його місцем була південно-західна Африка. Він їздив туди невипадково. Саме там ваш дядько, за його словами, уперше зіткнувся з просторово-часовими викривленнями й порталами в іншу реальність. Він стверджував, що бачив, як люди розчинялися в повітрі. І поверталися знову за якийсь час. Цих людей він називав шаманами. Історія того хлопця тільки підказала, що таке явище є в нього під боком.
– І ви в це вірите? – здивувався Федя. – Ви ж начебто фізик. Матерія сама по собі розчиняється у повітрі? Якась єресь.
– Мене його розповіді не переконали, але, знаєте, Джордано Бруно теж, на думку інквізиторів, ніс “єресь”. Я не хотів би бути схожим на них, – Трегубов поправив дорогий годинник на зап’ястку.
Невже все, що бачив Данило, може бути правдою, невивченим фізичним феноменом? Але чому тоді плям у повітрі не бачать інші? І куди подівся портал? Данило знемагав від цікавості й хотів дізнатися про транслокальність якнайбільше, але одразу розкривати карти перед незнайомим не хотілося.
– А ви самі брали участь у дослідах мого дядька?
У прозоро-блакитних очах гостя спалахнули іскри, немов він очікував цього питання.
– Звісно, ні. Це не моя сфера інтересів. Та я й не міг, на думку пана Левченка, – посміхнувся він. – Ваш дядько називав себе транслокалом і стверджував, що чутливий до відкриття порталів. Таких людей, на його думку, не так багато на світі. Тому я, як інші, жодного виходу в паралельний світ не бачив і самостійно потрапити туди не міг. Він вважав, що порталом можна керувати, але як саме – я й гадки не маю. Я розповів вам усе, що знаю. Так, я читав тези його статей. Але не можу ані підтвердити, ані спростувати його відкриття, бо не бував у світі, який він описував. Я не бачив жодного переконливого доказу існування Леобурга.
Данило здригнувся. Отже, рамка з феротипом дійсно звідти. І, здається, він власною персоною побував “по той бік”. І це означає, що він має такий дар. Можливо, дядько знав про це і саме тому заповів йому будинок? Данило похитав головою. На лобі проступив піт, а в шлунку неприємно похололо. Якась маячня. Як же ж йому хотілося вірити, що його дядько – просто трохи дивакуватий любитель інопланетян!
Трегубов випив філіжанку кави і захотів подивитися колишню кімнату Івана Дмитровича. Втім, погляд його залишався байдужим: він мляво оглянув стоси книжок і погладив блискучу поверхню котла.
Цієї миті у дворі щось вибухнуло. В будинку задзеленчали шибки. Данило з Федею перезирнулися.
– Я подивлюся, – першим отямився Федя і вибіг з кімнати.
Трегубов підійшов до вікна.
– Напевно, хлопці кинули щось через паркан, – сказав він Данилові. – Взагалі, це небезпечно. Можуть кинути ще. Я б не радив вашому другові там стояти.
Данило визирнув у вікно. Федя, вперши руки в боки, роздивлявся розкидані по всьому двору дрова, які раніше акуратною пірамідкою лежали біля стайні.
Данило помчав униз. За кілька секунд він уже стояв поруч з другом, роздивляючись невеселу картину. Десь за парканом почувся гучний глузливий сміх.
– Пацанва розважається, хто ж іще… – констатував він.
У цей момент Федя круто обернувся.
– А де Трегубов?
– Ну-у… – Данило й не відразу здогадався, чому витягнулося і зблідло обличчя його друга.
Вони не змовляючись кинулися в кімнату дядька. Гість сидів за столом і роздивлявся компас.
– Мабуть, я піду, – пробурмотів він. – Усього найкращого.
Він мляво всміхнувся і вийшов з кімнати. Данило провів візитера до воріт. Потім вони розпрощалися, Трегубов сів у автівку й поїхав.
– Хух, – Данило закинув руки за голову і дивився, як за автом здіймається курява. – І що ти про все це думаєш?
– Що ти даремно залишив його самого в дядьковій кімнаті, – Федя насупився, поміж бровами з’явилися дві зморшки. – Якого дідька ти побіг за мною, Даню?!
– Не знаю, – Данило знизав плечима. – Він так сказав… що можуть кинути ще. Вікно не відчиняється, а я хотів попередити, щоб ти не стовбичив посеред двору.
Його друг роздратовано закотив очі.
– Що далі, то менше мені тут подобається. Спочатку та тітка з червоними губами. Потім – незрозуміла зеленоголова. Твоя галюцинація. Мій привид. Тепер ще цей… Пробзділось шось у Дацькому князівстві… Знаєш, я передумав щодо готелю. Я б на твоєму місці оформив папери і продав цей будинок до біса.
Данило невпевнено кивнув. Усе справді здавалося дуже дивним. Тільки одна думка не давала йому спокою. І Федя, схоже, помітив це і спрямував на нього пильний погляд.
– Навіть не думай, Даню…
– Він досі там! Дядько не в Африці, а в Леобурзі, розумієш? Я думаю, він чомусь не може повернутися додому.
Його друг вражено роззявив рота.
– Ні! Стоп!
– Коли я вирішив показати вам портал, його вже не було! Просто зник! Уявляєш, що відчуває людина, яка замкнена в чужій реальності? А якби я не потрапив додому? Він цілком міг застрягти там, а я, може, єдина на світі людина, здатна повернути його назад!
Федя схопився за голову.
– О, Боже мій! Годі. Не хочу слухати цієї маячні. Ходімо краще бігати, стрибати, гойдатися, що ти там зазвичай уранці робиш.
Федя розвернувся і пішов у будинок. Ну, чому ж він не розуміє очевидного?!
– Та ти ж чув Трегубова? – Данило вирушив за ним слідом. – Більшість людей не бачить порталу. А я бачу! Хто ще може йому допомогти?
– Нео, ти обраний, – пробурмотів на ходу Федя.
– Це мій дядько, мій родич, – вибухнув Данило. – І я не хочу тупо оформлювати на себе будинок людини, яку навіть не спробував урятувати!
– Це самообман, – похитав головою Федя. – Даню, це небезпечно. І безглуздо. Ти нікого не врятуєш, а просто схибнешся, як той хлопець. Або зникнеш, як дядько.
Раптом Данило відчув приплив дикої, пекучої злості. Півтора року чи не щодня йому казали, що він чогось не зможе, що він має думати про здоров’я, поводитися обережніше. Всі лікували його, але ніхто в нього не вірив. І тепер те саме робить його найкращий друг?! Федя відчинив був двері, як тут Данило з силою захряснув їх.
– Але я принаймні спробую. Я не боюся залишитися там, гірше думати про те, що я міг би допомогти, але злякався.
Федя важко зітхнув і потер шию долонею.
– Вже за годину, якщо спокійно все обміркуєш, ця ідея здаватиметься тобі дурнею. Тому я радію, що плями зараз немає і ти не зможеш стрімголов чкурнути до Леобурга.
– Плями немає. Але, як сказав Трегубов, дядько гадав, що нею можна керувати. І якщо це правда, то я знайду спосіб.
Федя тільки гмикнув.
Федя плентався по запорошених, зарослих бур’яном вуличках. Ось уже кілька днів вони з Данилом говорили про що завгодно, тільки не про його нав’язливу ідею з подорожжю до іншої реальності. Ніхто не наважувався зачепити цю тему першим, і відчуття було таке, як тоді, коли він уперше здалеку побачив “палац” – грізну сірувато-жовту брилу, що тяжіє над усім навкруги. Навряд чи в нього вийде переконати Данила. Він занадто впертий, а особливо тепер, коли повірив у власну унікальність.
Феді дуже хотілося, щоб Данило врешті-решт на щось відволікся. Після травми його друг став геть іншою людиною. Не захотів переїжджати до батьків у Німеччину, хоча жив там певний час, і залишився тут, де все нагадує про минуле. Колишнє життя закінчилося за день, а в новому він ніяк не міг улаштуватися. Його було важко кудись витягнути, чимось зацікавити. Здавалося, він зовсім перестав довіряти людям, і коло його знайомих звузилося до кількох людей.
Від усього цього у Феді геть зникло натхнення, і це дратувало його ще більше. Часто він сидів до ранку перед порожньою сторінкою текстового редактора, не в змозі написати ані слова. Так він ніколи не допише книги! Клятий будинок, краще б вони не приїжджали сюди!
У крамниці на центральній площі Федя забрав пакет з харчами, похмура продавчиня тицьнула йому решту, і він поквапом забрався на вулицю. На сходинках сільради знову зібрався гурт хлопчаків. Вони явно вдавали, що не помічають його. Федя зупинився на повороті, запалюючи цигарку, і краєм ока спостерігав за ними. Всі як один втупилися в нього й завмерли. Як же ж це дістало! Він сягнистим кроком перетнув площу й підійшов до них.
– Ну що, хлопці? Нумо знайомитися, чи як?
Хлопчаки з гиканням чкурнули з місця, немов зграйка горобців. Федя спостерігав за тим, як вони тікали геть. Один хлопчак пригальмував біля крамниці, підняв щось із землі та жбурнув у Федю. Він устиг ухилитися, але впустив цигарку в пилюку.
– Чаклун! – вигукнув хлопчина і кинувся наздоганяти друзів.
– От бздюха мала, – процідив Федя і штовхнув носаком кросівки гниле яблуко. – Мало не влучив!
Джекі й Данило щось жваво обговорювали в їдальні, й судячи з того, що обідній стіл був завалений паперами, а не смачним обідом, розмовляли вони на ту ж тему.
– Дивися, що я знайшов! Це якийсь щоденник, – Данило простягав їй потертий синій зошит. – Не пам’ятаєш такого?
– Ну, здається, Іван Дмитрович якось діставав його при мені. Але я не цікавилася, що там написано, – потупила очі дівчина. – Хто ж знав…
Он як. Тобто, Данило все ж таки не відмовився від своєї ідеї і знайшов вільні вуха!
– Привіт, – мляво привітався Федя й сів за стіл.
Джекі окинула його швидким поглядом і стиснула губи, ніби намагалася не засміятися. Він оглянув себе, але не помітив нічого смішного.
– Привіт, Спанч Бобе, – вишкірилася зеленоволоса.
А, точно, це ж так смішно. Певно, в цьому чортовому селі не бачили футболок з кумедними принтами!
– Я знайшов дядьків щоденник, – Данило посунув йому через стіл зошит. – Прикинь, сам не розумію, чого мене потягнуло натиснути на задню стінку в шафі. А там – купа документів, креслення, якісь папірці… Може, саме це шукав Трегубов?
– І справді! – раптом пожвавішала Джекі. – Недарма це було в сховку! Схоже на нотатки для книги. Треба переглянути – може, зрозуміємо, як відкрити портал?
– Що ти верзеш?! – ошелешено видихнув Федя.
Обоє “юних фізиків” одностайно витріщилися на нього.
– Ти його підтримуєш?!
– А чом би й ні? – пирхнула Джекі. – Якщо до тебе не доходить, що значить втратити рідну людину й навіть не спробувати її врятувати!
Федя закотив очі. Який пафос! Авжеж, усе саме так! Данило вирушає “рятувати рідну людину”, а вона залишається й далі безкоштовно мешкати в розкішному будинку. План простий, як двері, дуже спритно! Тільки він не дасть їй його здійснити.
Данило похитав головою, мовляв, з’ясовуйте стосунки без мене, зіп’явся на ноги й пішов нагору. На другому поверсі грюкнули двері.
Федя та Джекі водночас підвелися з-за столу, не зводячи одне з одного лютих поглядів. Долоні дівчини були стиснуті в кулаки. Яка ж вона дурна! Невже вважає всіх навколо ідіотами чи фанатиками на кшталт Івана Дмитровича?
– Хочеш позбутися Данила, так? – Федя хижо посміхнувся й підійшов до неї впритул. – Гарний план. Але ти, схоже, не замислювалася, з ким тоді залишишся наодинці в цьому будинку, кицю?
Лише на секунду вії Джекі злякано здригнулися, але вона не відступила, як бувало раніше, варто було йому наблизитися. Натомість вона раптом встала навшпиньки і обійняла його за шию.
– Це тобі варто про це замислитися, Спанч Бобе!
Дівчина клацнула зубами просто перед його носом і відпустила. Потім, люто зиркнувши, вискочила до холу. Федя навіть не міг поворухнутися. І що це було?! Звідки таке нахабство? Сказилася, чи що?! Або настільки впевнена у прихильності Данила? Адже він, схоже, так і не здогадався…
Десь нагорі почувся стукіт і легке рипіння дверей.
– Даниле! Ти тут?
Голос зеленоголової. Федя вийшов у хол. Що там відбувається?
Джекі, бліда як смерть, злетіла сходами вниз. Серце Феді шалено закалатало – шостим чуттям він здогадався, що вона збирається сказати. Дівчина нервово ковтнула, на обличчі позначився відчай.
– Федю… – вона затнулася. – Данило зник.
Ласкаво просимо до Леобурга
Розплющити очі… заплющити… розплющити… стиснути кулаки… поворухнути руками… Начебто живий. Кімната дядька змінилася. Зник бронзовий котел, на столі натомість з’явилася ваза з синіми квітами, шафа – в іншому місці, на ліжку – купа перин. Шафи з книжками, комод, секретер, балдахін і письмовий стіл вигляд мали, як і раніше. А от з тумбочки біля ліжка стирчало знайоме руків’я з командами. Данило торкнувся полірованої дерев’яної ручки. На секторах виднілися короткі написи німецькою: “Виклик”, “Чай”, “Прибирання”, “Не турбувати”, “Доктор”, “Екіпаж”, “Їжа”. Здається, цей пристрій використовував минулого разу хлопець, якому доручили викликати лікаря. Певно, так віддавали накази слугам. Хто б міг подумати, що корабельний телеграф тут отримає таке нове життя!
Данило ще раз роззирнувся й видихнув. Так. Слід заспокоїтися, порахувати до трьох і перетворити власне хвилювання на стартовий поштовх, як казав тренер. Отже, всі мешканці будинку “по цей бік” вважають його іншою людиною. Як там його, Едвардом? Гаразд, нехай буде Едвард. От тільки куди подівся “оригінал”? Усередині неприємно похололо. Навряд чи його двійник зрадіє зустрічі десь на сходах чи на терасі за філіжанкою кави.
Поринувши в роздуми, Данило постояв посеред кімнати кілька хвилин, потім дістав з-за пазухи бляшану рамку з феротипом дядька. Не можна носити це з собою – краще заховати десь у кімнаті. Якщо вихід відкривається тільки тут, ще буде час забрати. Шкода, що Данило не встиг узяти щоденник зі столу в їдальні – боявся, що пляма швидко зникне. Дідько, та він так поспішав, що нічого з собою не взяв – ні зброї, ні мотузки, ні їжі на перший час, хоча зовсім не зрозуміло, що на нього тут чекає.
Данило відчинив шафу, розсунув костюми й ретельно оглянув задню стінку. Так і є – тутешній сховок нічим не відрізнявся від романівського. Все, що є цінного з собою, краще сховати тут. Данило покопирсався в кишенях і гмикнув. Смартфон. Нехай полежить теж. Він сховав свої речі й засунув кришку. Ну, а тепер… як маскарад – то маскарад.
Данило, намагаючись не дуже шуміти, витягнув з гардеробу кілька речей. Він обрав сорочку з широкими рукавами, натягнув вузькі коричневі штани й жилет. Денне світло вигравало на начищених пряжках ременів. Черевики… підтяжки… краватка… Ні, замість краваток у них були шийні хустки! Данило покопирсався в шафі й знайшов цілу купу Едвардових хусток. Оце, звісно, біда. Данило морочився перед дзеркалом близько двадцяти хвилин, але неслухняний білий клапоть щоразу зав’язувався криво. Хух… Принаймні тепер він не буде схожий на інопланетянина в очах місцевих мешканців. Щоправда, чуприна стирчала їжаком і ніяк не вписувалася в образ пристойного джентльмена. Завершуючи своє перетворення, Данило нахилив вазу з квітами й вилив у жменю трохи води. Пригладив волосся, розвернувся до дзеркала й залишився цілком задоволений своїм зовнішнім виглядом. Раптом він помітив медальйончик на тумбочці. Всередині був портрет… його самого. Щоправда, франт на зображенні здавався трохи старшим, мав тонкі вусики, циліндр і монокль на правому оці. А ще – мав холодний і пихатий погляд, ніби побачив у житті стільки всього, що вже нічому не дивується й нічого більше не хоче.
Едвард. Ось ким йому доведеться стати.
Але про що розмовляти з мешканцями? Минулого разу вони розпитували про його здоров’я, говорили про якийсь вибух, після якого він начебто зник на два дні. От і добре. Якщо він постраждав при цьому, то міг втратити пам’ять. Вибух… саме як той, що він бачив уві сні за два дні до першого візиту до Романівки!
Що ж, тепер… тільки вперед.
Він узявся за клямку дверей і дослухався. З коридору не долинало ані звуку.
Все – або пан, або пропав. Данило рішуче вийшов з кімнати. І в ту ж мить мало не зіштовхнувся з однією з мешканок цієї реальності.
Світ в очах Агнеси розпливався за завісою сліз, щоки палали. Те, що вона побачила кілька хвилин тому, тепер ніколи не дасть їй спокою і снитиметься ночами. Цьому немає пояснення, немає виправдання! Пляма на всю їхню родину! Як Беата могла таке вчинити?! Агнеса закусила губу. Дурне, наївне дівча. Невже вона не розуміє…
Двері Едвардової кімнати розчахнулися, Агнеса ледве не налетіла на юнака, який вийшов у коридор. Вона відсахнулася та притулила руки до грудей. Едвард? Він знову з’явився?! Але де він був так довго?!
– Guten Tag (3), – вимовив він з підозрілою старанністю.
– Едварде… – видихнула Агнеса. – Де ви були?!
Юнак злегка зашарівся й невпевнено знизав плечима.
– Я… тобто… я виходив…
Виходив?! За наказом Оздеміра Едварда шукав увесь Леобург! Якби він залишився в місті, його б неодмінно знайшли! Племінник засновника міста не може розчинитися в повітрі, а потім знову з’явитися, наче нічого не сталося! Що за нісенітниці? Агнеса втупилася в кузена аж надто пильно, й той помітно зашарівся. Дівчина відвела погляд. Не може бути! Коли це він ніяковів? Завжди самовпевнений, безпардонний, а іноді просто нестерпний…
– Я, мабуть, мав попередити, вибачте…
