Ми врятувались… Це має знати кожен. Щоб пам’ятати. І не пробачити.
Ангеліна Бартош
5, 6, 7, 8, 9, 10-е — страшні дні. Коли ні твій двір, ні твій будинок, ні навіть твоє життя тобі не належать. Немає світла, води, газу… Виходити заборонено, розстріляють. У двір заїхала ворожа техніка.
5-го побили вікна, увірвались і забрали телефони.
6-го забрали тата і чоловіка… на допит. Знайшли переписки і дзвінки в тероборону (ми намагалися виїхати і хоча б трохи дізнатися про ситуацію навколо). Вони бачать все, пости, телеграм-канали і, якщо ти писав щось, що їм не до вподоби, — тобі смерть.
Навколо хати розстрілюють людей, які ж це страшні звуки… навіть страшніші, ніж бомби біля хати 27-го. Лиш сидиш у підвалі і молишся, щоб повернули рідних. І нам щастить. Командир любить дітей, і знаючи, що моя донечка (3 рочки) у підвалі, наказує перегнати техніку і не лякати дитину. Приносять їжу, воду, солодощі для малечі. Увечері повертають наших чоловіків, довести провину не змогли. Перед цією групою військових трохи раніше йшли кадирівці і дивом минули наш будинок, командир сказав, якби зайшли вони — нас би не було. Вони мстять за ту розбиту колону біля нас, і навіть нічого не з’ясовують. Пощастило…
7, 8, 9-е минають у холоді, підвалі, страху та під звуки обстрілів. У хату навели людей, які тікали з Гостомеля. 15 осіб. Намагаємося годувати всіх, якби не мій тато — сиділи б всі голодні…
10-го чуємо по радіо, що з 9:00 зелений коридор і, зважаючи на велику кількість ворожої техніки та провізії, що підходить, розуміємо, що потрібно вибиратися. Йдемо питати, чи можна вивезти дитину. Машиною — ні, розстріл, йдемо пішки. Коляска, білий прапор, мінімум речей і ми рушили. Оминаю коляскою трупи мирних жителів (скільки ж їх там), які лежать вже не перший день, дитині нічого не пояснюю, бо не знаю як. Майже у кожному дворі росіяни, команда “стоять!” і ми завмираємо з піднятими руками (пізніше помітили, що доня теж піднімала рученята). Два пости пропустили, на третьому не пускають, завертають назад, коридор з 15:00 кажуть. Відчай. Повертаємось, чекаємо…
Ще одна спроба, пропускають, озиратися не можна, тільки вперед. Перед нами вилітає машина з цивільними, потрапляє на міну і підривається, від машини не залишилось майже нічого, шлях попереду заміновано. Назад не можна, лише вперед, мужчини попереду, я з коляскою ззаду. Через міни, трупи, розбиту техніку, потім через болото ми пробираємось на свободу. Нарешті нас зустрічають наші воїни, сідаємо в автобуси і їдемо. Приїжджаємо до російського блокпоста і чекаємо 4 години, новини погані. Не пускають, будемо ночувати в автобусах на дорозі. Про ці коридори там взагалі мало хто знає, і вони їх бісять.
Тим часом темніє і над нами починають літати ракети. Знаходимо підвал, жінки і діти туди, на дворі -10, там прориває каналізацію і отак у смороді, холоді сидячи, ми чекаємо ранку… Зранку знову домовляються, щоб пропустили, і щастить — пустили! Останній ривок, ворожий блокпост, завмирає серце, обстріляти можуть будь-якої миті, і ми заїжджаємо на контрольовану нашими військами територію. Щастить… Хіба? Ні! Вдача тут ні до чого. Ти чітко розумієш, що ще з 27-го числа, коли бомбили колону біля нас і хати сусідні погоріли і весь цей час тебе хтось відчайдушно захищає Бог і всі наші родичі-янголи не залишали нас ні на хвилину, і вивели нас з того пекла. Нас вважали щасливчиками і свої, і вороги.
Наразі ми у безпеці, але психіка підірвана, ми змінились, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати по-троху, але закривши очі, одразу бачиш дорогу, повну трупів, і як ми завмираємо з піднятими руками, очікуючи на рішення стосовно нас.
Те, що ми евакуювалися — це щастя. Але душею і думками я з Бучею і з усіма містами-героями, з людьми, які у пастках, з дітками, які взагалі не повинні бути втягнуті у цей пи@дець. Молюся за всіх, щоб щастя, під назвою “мирне небо” нарешті накрило нашу красуню Україну.
Я хочу це запам’ятати та лишити це фото тут
Анастасія Харіджук
Це не 1941-й, це березень 2022-го, Харків. Кольорове фото я зробила чорно-білим.
Це фото можна назвати “Лютий, березень 2022 року, вокзали України”.
У такому поїзді після кількох діб, проведених на Київському вокзалі, поїхала моя колега з дочкою та маленькою онукою.
Так усе було з її слів, як у цьому тексті.
… Евакуаційні потяги з Києва відходили забиті, напружені та тихі.
Розгублені, перелякані діти, нервові тварини, стомлені та виснажені люди. Комусь щастить сісти на місце, решта просто падає на підлогу в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але вони займають весь той простір, що ще залишився.
Поїзд від’їжджає від вокзалу і практично відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки: жодних телефонів, яскравого світла, включеного інтернету або, боронь Боже, геолокації. Усі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Поїзд акуратно крадеться між таких же ж темних полів та сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.
Діти починають вередувати — мультики, в туалет, цукерку… Походити ніде, в туалет пробиратися хіба що повітрям. Але всі все розуміють, підтискають ноги, намагаються пропускати. Батьки всіма силами якось заспокоюють малюків, але тільки один кінець вагона стихне — прокидається другий.
Минає година, друга. За нормальним графіком уже мали б під’їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж за дві години, і, можливо, зупинки не буде. Хтось намагається обуритися, але їх швидко зашикують. Діти засинають. Стає спекотно і не вистачає повітря. Нудно. Страшно. Хочеться пити, але пам’ятаємо, що в туалет не набігаєшся.
Попереду з’являються вогні Вінниці. Потяг пролітає безупинно. Наступна потенційна зупинка – Хмельницький. Коли прибуття – невідомо.
Повільно повзе час. Діти прокидаються, і все починається по колу. Попереду знову вогні. Поїзд сповільнюється, в салоні вмикають світло. Усі жмуряться, дістають телефони, лізуть перевіряти обстановку.
Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошення, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починає хаотично хапати речі, дітей, котів та пробиватися до виходу. Вискакують на перон, але особливо вільніше не стало.
Раптом у тамбур з розбігу закидають величезну картату базарну сумку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починають трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так розвернутися ніде, а ви ще й із сумками. Їм хтось відповідає, що може там тварина, що ви тут це починаєте.
Жінки уваги не звертають. Скупими, видно вже відточеними рухами, швидко відкривають сумки і починають кидати в руки тих, хто ближче, якісь пакети.
— Швидко, передавай далі, 3 хвилини лишилося!
Люди слухняно передають далі. Одна сума порожня, за нею ще дві. Люди по салону прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки.
Одна з жінок голосно кричить у салон:
– Діти малі є?
– Є!
– Скільки?
– Десь 20.
Відкриває останню сумку, витрушує з неї пакети.
– Передайте мамам!
І по салону як хвилею: “передайте мамам, передайте мамам…”.
Потяг сіпається. Одна з жінок швидко випотрошує порожні сумки, друга викидає решту пакетів прямо на підлогу, і обидві вистрибують на перон.
— Людо, вода!
У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив.
Люди, відійшовши від побаченого, починають відкривати пакети, що їм запхали до рук. У кожному пакетику — три вівсяні печива, бутербродик з сиром, бутербродик з маслом та ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька “рачків”. У пакетах, що передавали мамам – пара памперсів та три пачки дитячого харчування.
Знову гасне світло. У салоні тихо, але шарудять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Говорять, що далі Тернопіль, але зупинки може й не бути.
Темний поїзд крадеться між темних полів і сіл.
Я сумую за 24 лютого…
Не тому, що в цей день у мене День Народження і мали б бути подарунки, квіти і повен дім рідних, ні.
Я сумую за тією датою, коли українці із друзів, сусідів, колег, знайомих, не знайомих перетворились у велетенську могутню родину.
Коли в селах Київської області збивали замки в закинутих хатах, щоб відкрити двері сімʼям із Чернігівщини.
Коли бабця на Вінничині вчила киянку топити піч, щоб діти не мерзли.
Коли, в моєму селі у дворах стояли заготовки на коктейлі Молотова і кожен був готовий обороняти не лише свій дім, але й два сусідні.
Коли інстаграм був залитий проханнями про допомогу в евакуації, а допомога знаходилась швидше, ніж ти встигав дочитати те прохання.
Коли старенький дідусь віз у бідонах борщ на блокпост для військових. А в цей час його бабця вдома готувала другу партію, бо односельці понаносили їй харчів на тисячу борщів наперед.
Коли шкільні спортзали за годину перетворювались на табори для біженців, а шкільні їдальні на склади гуманітарної допомоги.
Коли поліція допомагала вирізати болгаркою двері квартири, бо господарі лишили кота самого.
Це про обʼєднаність!
Тоді все тільки починалось, і масштаб зла був зрозумілий не до кінця.
На сьогодні, у порівнянні з 24 лютого, маємо лише більшу в тисячі разів кількість випущених по нас ракет. Незлічимо більшу кількість смертей наших людей. Більше зруйнованих квартир, будинків, міст. Скалічені долі і тіла людей.
Тисячі осиротілих дітей (кількість яких лише зростає щогодини).
В який саме момент ми вирішили, що нас це не стосується?
Коли саме, якийсь недопсихолог-недоблогер убив у наші голови фразу про “ живу моє найкраще життя”?
Коли саме ми вирішили, що “народ і без мене дає раду”? Ні, хіба ти не бачиш, не дає!!!!
Ми реально могли впоратися 24, 25, 26 лютого… ми давали раду, допоки ти був з нами…. Нам не впоратись один без одного. У цій війні важливий КОЖЕН.
Саме зараз час обʼєднатись міцніше, ніж 24 лютого….
ЛЮДЯНІСТЬ
Марія Раудіна
Тихо збираю розсипане скло на подвірʼї чужого будинку, намагаючись дістати осколок з обережно висадженого газону і замерзлих квітів, які посадила старенька бабуся з першого під’їзду.
— Можна скидати скло у ваш сміттєвий пакет? — тихо питаю у дівчини, що у тоненьких рукавичках піднімає згорілу тарілку з новорічного столу.
— Звичайно, — скидайте все сюди. Це “Соломʼянські котики” принесли. Там ще є.
Ми мовчки продовжуємо збирати. Між гіпсокартоном, склом і віконними рамами, що лежать на асфальті, є новорічні іграшки, шматки ялинок, битий посуд, навіть порохотяг, точніше все, що від нього залишилось.
— А ви з цього будинку? — тихо запитує мене хлопець, з яким ми згрібаємо попіл в один пакет.
— Ні… Я 4.5 км звідси. А Ви? — я була рада, що хтось розбавив цю мертву тишу і гул вантажних машин.
— Нє, я з іншого району. Але не міг не приїхати.
— Я теж не місцева. Підкажіть, де можна ще взяти мішки? — питає інша дівчина, що доєдналась нещодавно.
Біля першого підʼїзду нас більше 20 людей, і жоден не тутешній. Усі ці люди приїхали допомогти розгрібати чужий будинок: хтось приніс лопату, хтось додаткові рукавиці, хтось закупив мішки.
За годину мої руки задубіли. Я вже думала йти додому, бо пальці не слухались, а збирати треба маленькі частинки розбитого (життя) вікна.
— Хто змерз? Я принесла грілки.
— Ау, в мене гарячий чай і кава. Підходьте! — янгольскі голоси дівчат у жовтих жилетах пролунали так вчасно…
Вчора розібрати завали зібралось 1.500 людей.
У мене все.
2 січня 2024
Вони живі, допоки є ви
Діана Макарова
Я хотіла написати про Маріуполь, і як лежав шлях до нього через Мелекіно, я хотіла написати про троянди в Широкіному і юки в Сартані, хотіла згадати, як дихалось і як купалось там — і я багато написала, правда. І витерла все.
Я не знаю, як писати про Маріуполь.
Але я його люблю.
Я хотіла написати про Бахмут, і його тиху річку, сквери і знов троянди. І я не можу. Бо моя любов до Бахмута каже мені, що мало слів.
Я далі хотіла написати про Лисичанськ, і шлях до нього лежав би через Сєвєр, коли ми повертаємось зі Щастя. А там би я написала і про Щастя, заховане в соснових лісах. І всі дороги через сосни — з Сєвєра на Щастя, і назад.
І в мене знову не стало слів.
Куди поділись всі слова про ці міста, які я так любила?
… коли я мрію про звільнення цих міст — я бачу знову троянди Бахмута і кафе Маріуполя, або як продають кавуни при в’їзді в Маріуполь. Я бачу готельчик в Сєвєрі, де ми зупинялись, щоб зранку погнати на ліси до Кримського.
І мені здається, що все це на нас чекає, що все таке, як і було, тільки в полоні. А я ж чудово знаю, ЩО лишилось від Маріуполя і Бахмута, я знаю, що Мар’їнку окупанти перетворили на попіл, я ж розумію, що Волноваха — руїна.
Чому ж мені весь час здається, що вони такі, як і були?
Тільки в полоні.
І чекають на нас.
Я не знаю більшого тріумфу й щастя, коли ми знов поїдемо цими містами. Бо місто вбити неможливо, навіть коли ворог спалить кожен будинок, виб’є снарядами і бомбами всі сквери і дороги.
І все ж залишаться люди, які любили й люблять ці міста. Допоки є люди, серце міста — міста живі. Любіть їх. Це запорука того, що колись ми знову проїдемось вулицями
Маріуполя, Бахмута, Волновахи, Сєвєра, Щастя, Попасної, Станиці, Мар’їнки, Сартани, Павлополя, Бердянська, Генічеська, Мелітополя, Сімферополя, Севастополя, Джанкоя
… ви можете продовжити список ваших міст та сіл, які вас кличуть, бо вони живі, допоки є ви.
Це був Херсон
Зоя Казанжи
Я бачила те відео. Якраз 2 березня, рік тому. На ньому жінка ходила між деревами і розмовляла з чоловіком, який все знімав на мобільний телефон. Жінка коментувала:
— Боже, він без голови! Господи, розірваний навпіл. Не знімай! Бо ж це якщо його мати побачить!..
Це був Херсон. Бузковий парк. Між деревами, у куртках та спортивних штанах, були розкидані тіла полеглих тероборонівців. 18 чоловіків і хлопців (щонайменше, бо ще називають цифру в 30 людей) були розстріляні там під час спроби чинити супротив і обороняти Херсон, в який на всіх парах і безперешкодно в’їхали окупанти.
Кожний другий із 194-го білозерського батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ. Всі люди – з сіл Білозерського району. Були атошники, але в основному там були хлопці без військового досвіду.
У Бузковому парку їх чекали. Бій продовжувався до півгодини. Хлопців розстрілювали як у тирі. Лупили із БМП, танків, крупнокаліберного кулемета, із мінометів. Працювали снайпери.
У наших були дві “Мухи” і ящик з коктейлями Молотова. Із однієї “Мухи” підбили БМП.
Вороги були за 15-200 метрів. Ті, хто вцілів, розповідали, що навіть підвестися, щоб кинути коктейль Молотова, було нереально. Працювали снайпери.
Наші хлопці намагалися зупинити колону окупантів. І там вони полягли. Їхні понівечені тіла знайшли в Бузковому парку. Поряд – пляшки з коктейлем Молотова.
Ті, хто залишились, відійшли всередину нафтозаводу. Там закопували зброю. І вирішили, дочекавшись темряви, відходити. Вийшли через чорнобаївський аеродром.
Найстрашніше, що окупанти обшукували тіла, діставали телефони і дзвонили рідним полеглих… Рідним намагались продати тіла.
Херсон окупували і не давали поховати тіла. І ті тіла досить довго лежали в парку. Місцевий священник, отець Сергій, спромігся все-таки домовитися з покидьками. Рештки збирали фактично руками.
Ще коли був окупований Херсон, у травні, люди зробили там меморіал у пам’ять про полеглих – хрест і табличка.
Херсон та область стали першими територіями, які захопили росіяни. Територіальну оборону міста залишили напризволяще. Бо з міста одразу виїхали правоохоронці, прокурори, спецслужбісти.
У Херсоні розповідають, що списки активістів і атошників одразу опинились у руках окупантів. Цікаво, чи колись ми дізнаємось, хто їх передав? І як це сталось? Зрадили чи просто розгільдяйство?
Полеглим в Бузковому парку — наша пам’ять і вдячність.
Пам’ятаєте Мишка?
Мишко. Маріуполь. Він народився в 2014-му році, коли почалася війна. У березні 2021-го померла його мама, батько залишився з трьома дітьми. А потім Мишка і його сім’ю засипало в підвалі, коли бомбили…
Тато взяв лопату в підвал, викопали прохід в інший підвал, і вижили. На питання про що мріє хлопчик, він відповів:
– Щоб моя мама воскресла…
– А про що ще?
Він подумав і сказав:
– А більше нічого не потрібно…
“КУДИ Ж ВИ ДИВИТЕСЬ, НАРОДИ?! СЬОГОДНІ МИ, А ЗАВТРА — ВИ!” (Ліна Костенко)
