Після кількох зумерів на екрані мого телефона з’являється Жінка-Світло. Її кучеряве волосся по-домашньому зібране в пучок, трохи втомлені сірі очі сяють щирою усмішкою. На руках – миле немовлятко з проникливим поглядом.
Переді мною – харизматична королева сцени, переможниця численних вокальних конкурсів. Та, якій аплодують довго та стоячи. Та, яка здатна будь-кого закохати в Музику.
Кришталеве сопрано Олени Токар, на жаль, рідко лунає на батьківщині. Прима Ляйпціґзької опери має напружений концертний графік та тримісячну донечку. Та навіть найкращі європейські концертні зали та найвищі вокальні нагороди не дають їй забути про свою сім’ю, яка й донині проживає у невеличкому шахтарському містечку в Луганській області – буквально поруч із лінією розмежування.
– Колись ми з сестрою йшли з музичної школи. Була зима. Темно. І дуже холодно. Яскраво пам’ятаю величезне – майже біле – коло повного місяця в небі та прозоре, аж крихке, морозне повітря. Я тоді сказала сестрі: “Знаєш, ми мусимо з тобою все це запам’ятати – і цю ніч, і цю повню, і цю погано освітлену вулицю. І те, що в нас зараз нічого нема. Навіть стола. А колись у нас буде все. Тільки потрібно дуже вірити. І працювати. І в нас усе, повір, усе буде”.
Хтозна, може, то наша щира дитяча молитва, промовлена у різдвяні Небеса, була почута.
– Чи мріялося в дитинстві про те, що стало вашою реальністю нині?
– Не можу сказати, що я мріяла стати професійним музикантом. Дитинство – це свобода. В першу чергу – думок і мрій. Щоразу, як виступала, мені здавалося що я – найкраща співачка, найкраща танцівниця. А, отже, – про що іще мріяти? Чого хотіти? Хіба лише повторення цього дивовижного щасливого стану – коли стоїш на сцені та, здається, що весь світ – твій.
– Коли відчули в собі потяг до музики, бажання професійно нею займатися?
– У моїй сім’ї всі співали, і мені це подобалося. Відчувалося, що я отримую задоволення та дарую радість людям. Але не можу сказати, що музика була моїм свідомим професійним вибором. Це важко – вчити музику. Працювати з нотами, з інтерпретацією партій. В дитинстві я про це й гадки не мала. Мабуть, музика просто завжди жила десь усередині мене.
Вперше я вийшла на сцену в шість років. Ми з сестрою та мамою співали тріо “Я – козачка твоя, я – дружина твоя”. Мене поставили на чохол від баяна, аби я могла дотягнутися до мікрофона.
Після одного з моїх виступів у початковій школі вчителька подарувала мені маленьку фігурку золотої рибки та сказала: “Ти – наша золота рибка. Ти несеш людям світло. Нехай твої найзаповітніші мрії здійснюються”. А невдовзі після того в мене з’явилася дитяча концертна сукенка, розшита золотистими блискітками, які виглядали, наче луска. Згодом, на вступному іспиті, я виконувала романс “Золота рибка” композитора С. Монюшка. А через роки співала арію Русалки з однойменної опери А. Дворжака на конкурсах “ARD-Musikwettbewerb” (2012) і “Cardiff Singer Of The World” (2013). У Мюнхені я здобула перемогу, а в Кардіффі увійшла до п’ятірки фіналістів. Для мене це був доленосний конкурс. Я отримала низку серйозних запрошень і контрактів. А через кілька років Ляйпціґзька опера здійснила постановку “Русалки” спеціально “під мене”: ця партія стала моєю візитівкою.
Це – одна з наймагічніших партій у світовому оперному мистецтві. Історія про те, як Любов зробила з Русалки Людину. Олюднення через любов. Лише уявіть! У цій простій формулі міститься стільки глибини та сили. Ми всі – вся наша цивілізація – має ключ, аби вийти на інший щабель свідомості та розвитку. Любов – це супер-сила людства.
– А в чому ваша супер-сила?
– Я інколи замислююся про це. Надто, коли щось у кар’єрі або житті йде шкереберть.
Мої слухачі кажуть, що звук мого голосу – якийсь містичний стан – сягає їхніх душ. Я не ставлю собі за мету здивувати когось технікою, хоча вміння володіти голосом дуже важливе. Але не в ньому суть. Головне – влучити в серце. Подарувати надію на щось прекрасне. Досягти тієї абсолютної, довершеної простоти, яка спонукає людей віднайти в собі іскру Прекрасного, іскру Бога. Ця іскра є в кожному з нас. А Музика – це мова Бога. Універсальна мова.
– Ви поїхали з України десять років тому. Як і багато наших читачів, живете вдалині від Батьківщини, залишаючись українкою та пропагуючи українське мистецтво за кордоном. Розкажіть, будь ласка, що допомагає вам зберігати національну ідентичність?
– Я поїхала за гарних обставин. Театр запропонував контракт. Для мене – тоді ще студентки – це був колосальний шанс отримати професійний досвід. Вдома залишилися всі мої рідні. Я п’ять років, фактично, була сама-одна в чужій країні. Розраховувати доводилося лише на себе.
Але згодом зустріла свого майбутнього чоловіка – піаніста Ігора Гришина. Він із Харкова. Вступив до Ляйпціґзької консерваторії в 15 років та закінчив цей поважний старовинний заклад наймолодшим в історії вишу. До речі, там само колись навчався і Микола Лисенко.
Ми часто виступаємо разом із чоловіком. У камерні концертні програми обов’язково ставимо українські твори.
Поміж усіх українських композиторів я найбільше люблю В.Косенка. В нього – петербурзька школа, він надихався Скрябіним. Для мене – загадка, як він зміг настільки випередити свій час та смаки людей. Здавалося б, він прожив своє життя в Житомирі, далеко від виру культурно-мистецьких подій, високих сцен і нотних архівів. Але наскільки актуально, стильно, проникливо і по-справжньому звучить його музика! Поцікавтеся його творами в Інтернеті. Це – безперечний геній.
– А кого ще з композиторів ви любите?
– Бах – це музика вічності. Рахманінов – це щирість, прозорість, справжність. Обожнюю їх обох.
– Над якими партіями зараз працюєте?
– Голос – це інструмент, який постійно потребує розвитку, вдосконалення. Зупинитися й відпочивати на лаврах означає деградувати.
Нещодавно в мене народилася донечка. Я зараз повертаюся до форми після пологів. Безсонні ночі, годування, всі ці принади материнства – самі розумієте. Водночас, я знаходжу час і мотивацію працювати над технікою та вчити партію Джильди з “Ріголетто” Дж.Верді. Незважаючи на те, що запрошення співати Джильду поки не було. Наразі, це мій “сигнал Всесвіту”: я готова до нових горизонтів і “квантового стрибка”.
– Джильда – одна з тих партій, де сопрано гине наприкінці спектаклю. Взагалі, більшість героїнь сопрано або втрачають розум, або вмирають. Або й те, й інше. Як це – вживатися у трагічну роль?
– Кажуть, шлях – це і є мета. Кожна роль – це шлях. Найважливіше – не приміряти на себе смерть героїні, а проживати її життя. І це проживання мусить бути щирим, вдумливим і мистецьки виправданим.
Віолетта і Мімі (головні героїні опер “Травіата” Дж.Верді та “Богема” Дж.Пуччіні – прим. автора) довго хворіють і вмирають, так. Але цінність їхнього життя – не у невідворотності смерті, а в любові, в їхній душевній чистоті.
А померти на сцені не важко. Бо смерть уже прописана композитором у музиці. Важливіше не йти до вмирання, а проживати кожну ноту, кожне слово.
– Що вам дає сили жити і йти своїм шляхом?
– Віра в Бога.
– Що для вас професійний ріст? Які його критерії?
– Це критика, самокритика, постійна робота над репертуаром, технікою та пошук гармонії з самою собою. Пошук хвилі, потоку та чогось істинного. Віднайшовши ще “щось”, безпомилково відчуваєш: “ось воно, еврика!”
– Кому в житті ви вдячні?
– Вдячність – це щастя, воно мене захоплює і наповнює. Я почуваюся багатою, дякуючи та віддаючи данину людям, яких ціную та люблю.
Один знайомий, продивившись мою сторінку на Фейсбуці, сказав: “У тебе всі дописи – суцільне величезне “дякую”” (Сміється). За великим рахунком, так і є.
Певно, в мене є “щаслива зірка”, яка веде мене по життю та дарує дивовижних педагогів. Ми з усіма моїми викладачками близькі духом – і професійно, і по-людськи. Я безмежно вдячна кожній з них.
Моєю першою вчителькою вокалу була Т. Засімова, директорка музичної школи в моєму рідному шахтарському містечку Новотошківське, що на Луганщині. Вона, дізнавшись, що в родини нема грошей на моє навчання, сказала, що займатиметься зі мною безкоштовно. Цей її крок повністю змінив моє життя. Згодом мені пощастило займатися із заслуженою артисткою України Л. Манасян у Луганському коледжі культури і мистецтв. А, вступивши до Національної музичної академії ім. П. І. Чайковського, я потрапила до класів З. Бузини та Е. Колосової. Після переїзду до Німеччини, вже у стінах Ляйпцігзької вищої школи музики та театру, доля звела мене з камерною співачкою Реґіною Вернер-Дітріх.
Я глибоко і щиро вдячна своїй сім’ї – батькам, сестрі, чоловікові, доні – за безмежні любов і відданість, які вони мені дарують. Коли бачиш скільки любові й світла навколо, хочеться бути кращою версією самої себе.
Вдячність – це багатостороннє явище. Ти і приймаєш, і віддаєш. А, усвідомлюючи наскільки багато тобі дано, хочеш віддавати ще більше.
Так, ми з моїм чоловіком постійно беремо участь у благодійних культурно-мистецьких заходах, де проводяться збори коштів для сиротинців та різних гуманітарних проєктів.
– Яка ваша улюблена роль?
– Роль мами. Це неможливо передати словами.
Я дуже хвилювалася, якою мамою буду. Переймалася, як перенесу розлуку з оперою. Але зараз відчуваю, що, нарешті, набула сенсу в житті. Що знайшла те, чого мені так довго бракувало. Колись я думала, що материнство стане на заваді моєму професійному росту. Але зараз почуваюся набагато повноціннішою. Наче якогось фрагмента пазла в житті не вистачало – і тут, нарешті, він знайшовся.
Я бачу, з якою любов’ю донечка дивиться на мене – і розумію: кожна людина гідна таких щирих і добрих почуттів. Саме це, а не якісь формальні кар’єрні прагнення, роблять нас людьми та спонукають розвивати в собі найкращі риси. Хочеться йти, перемагати, досягати. Це стан окрилення і радості.
Це чудо, дароване Господом. І я щиро бажаю кожній людині відчути ту радість, яка переповнює мене зараз.
Інформаційний блок:
Олена Токар – українська оперна співачка, сопрано, солістка Ляйпціґзької опери, володарка Гран-прі конкурсу вокалістів імені Бориса Гмирі (Київ, 2008), першої премії музичного конкурсу “ARD-Musikwettbewerb” (Мюнхен, 2012) та першої премії конкурсу Лортцінґа (Ляйпціґ, 2012). Фіналістка одного з найпрестижніших вокальних конкурсів“Cardiff Singer Of The World” (Кардіфф, Уельс, 2013).
Навчалася за класом вокалу в Луганському коледжі культури і мистецтв, у Національній музичній академії України, а пізніше продовжила освіту в Ляйпціґзькій вищій школі музики та театру.
В її репертуарі – зо два десятки оперних партій, серед яких: Маргарита (“Фауст” Ш. Гуно), Віолетта Валері (“Травіата” Дж. Верді), Мімі (“Богема” Дж. Пуччіні), Русалка (з однойменної опери А. Дворжака) та багато інших.
Активно співпрацює з ВВС. Виступає в оперних постановках і сольних концертах по всьому світу, робить студійні записи.
Разом зі своїм чоловіком, піаністом Ігорем Гришиним, проживає в Ляйпціґу (Німеччина), виховуючи маленьку донечку.
