Піаністка Надія Шпаченко народилася в Україні, емігрувала до Ізраїлю, а кар’єру зробила в США. Свого часу приїхала сюди вчитись і залишилась. Нині – вже сама професор університету і музикант “з іменем”. Її авторитет серед колег (і не тільки) ще більше зріс після отримання премії “Греммі”.
… “– Ой, у мене ввечері концерт, а я ще неготова, – каже мені новоспечена лауреатка, коли зателефонував до неї, як було домовлено, о десятій ранку. – Та нічого, давайте поговоримо. Скільки хвилин вам треба?”
“Я була дуже щаслива в Україні”
– Надіє, скажіть, після отримання цієї престижної премії ваше творче “его” задоволене?
– Ну, звичайно. (Усміхається). Та я граю не задля того, щоб отримувати призи… І ніколи не налаштовую себе наперед, що ось маю виграти. Розумієте? Скажімо, в 2016 році я вже номінувалась на “Греммі” зі своїм дебютним альбомом, але тоді не здобула “грамофон”. Втім, психологічно це не стало для мене розчаруванням. Навпаки – надихнуло на нові проєкти. Адже про мою творчість довідались багато людей… Кажу, я не працюю задля призів. Для мене – вже приз, що займаюсь тим, що дуже люблю, співпрацюючи з
сучасними композиторами… Це й приносить мені задоволення і радість. А отримати “Греммі” це, як кажуть в Америці – icing on the cake. Тобто, “глазур на торті”. (Сміється).
– У нас би сказали: “вишенька на торті”…
– О, так – вишенька на торті! (Довго сміється).
– Емігрувавши в дев’яностих роках із Харкова, ви обірвали всі ниточки, які пов’язували вас із рідними містом та країною? Чи для вас, все ж таки, важливо підтримувати ці зв’язки?
– Ні, я їх підтримую. Не втратила контактів навіть із друзями, з якими вчилась колись у першому класі. (Усміхається). Вони тепер усі вітають мене з “Греммі”. Зрештою, я приїздила до Харкова та грала з філармонічним оркестром. Відвідувала також і Київ, де виступала з Оркестром Радіо і з Національним оркестром. Тож іноді приїжджаю в Україну.
– Коли на Заході ви розповідаєте про себе, то згадуєте, що народились в Україні?
– Ну, звичайно! Знаєте, мені дуже подобається жити нині в Америці. Я відчуваю, що тут мій дім, моє місце, так би мовити. Проте, моє дитинство минуло в Україні. Це – ніби велика частина того, хто я, і ким тепер є… Я була дуже щаслива жити та вчитися в Україні. Моя фортепіанна база, власне, звідти, з того часу. Саме ця школа, українська, дала мені можливість мати добру підготовку та продовжувати вчитися й стати хорошою піаністкою.
– Зі своїх, перепрошую, сорока двох років, скільки ви бачите перед собою білі та чорні клавіші?
– Я почала займатись у п’ять років. Отже, граю на фортепіано вже тридцять сім років чи, точніше, тридцять вісім. Бо в березні мені виповниться сорок три. (Усміхається). До речі, грати мене вчила мама. Десь протягом дев’яти-десяти років. Так.
– Настільки важко вам далася еміграція? Сьогодні це, звичайно, успіх і добробут, а як усе починалось в Америці?
– Ви знаєте, еміграція – це завжди дуже складно. У мене, звичайно, зовсім не було грошей. Та, оскільки я грала, так як грала, і моя гра тут сподобалась, мені дали стипендію (спочатку – в Бостоні, потім – у Лос-Анджелесі). Тож я мала фінансову можливість вчитися, тобто бути студенткою. Кажу, коштів у мене ніколи не було. Але я акомпанувала й трішки почала заробляти. Саме музикою. Щоб було на харчі, ну так – мінімум. (Усміхається). Також я виступала на багатьох конкурсах і на деяких вигравала. Це дало
можливість розвивати кар’єру.
– А сльози часто з’являлись у вас на очах? Ось, коли було важко, коли виникали якісь проблеми, ви дозволяли собі розслабитись і поплакати? Хоча би п’ять хвилин, поки ніхто не бачить…
– Уже й не пам’ятаю. (Сміється). Ви знаєте, я в цьому сенсі – дуже дивна людина: пам’ятаю тільки хороше, а погане – ні. Останнє я просто забуваю. Тому всі мої враження, всі спогади – переважно, позитивні. Така ось у мене натура. Тому не можу відповісти на ваше питання. (Усміхається).
– Скажіть, у житті Надії сьогодні присутні віра та любов?
– Ну, звичайно…
Номінація – хороша мотивація
– Якщо не секрет, хто модельєр тієї розкішної сукні, в якій ви з’явились на врученні “Греммі”?
– Не секрет: дизайнерку звати Флоренс Обі. Вона шила мені сукню і для попередньої церемонії, і тепер ось. Зрештою, весь одяг, в якому я фотографувалась для своїх дисків, це також її робота.
– Чи правда, що для підтримання форми ви щоранку бігаєте?
– Так. Але звідки ви про це знаєте? (Сміється). Коли 20 листопада було оголошено номінантів на премію, Флоренс одразу мені зателефонувала і сказала, що хоче зробити нову сукню. Я ж вирішила, що треба обов’язково привести себе в хорошу форму. Це дало непогану мотивацію ще більше займатися спортом. Я почала щоранку бігати і продовжую навіть тепер. Скажімо, сьогодні вже була на пробіжці. Мені так сподобалось! Це справді дає сили та здоров’я. Тож “Греммі” допомогла мені не тільки в музиці, але
і з формою теж. (Сміється).
– Крім пробіжок, ви ще чимось займаєтесь? Може, плаваєте в басейні?
– Так, я ходжу в басейн, а ще – на аеробіку і зумбу. Окрім того, займаюсь спеціальною гімнастикою та піднімаю вагу. Не дуже велику… Та найбільше, все ж, люблю плавати. Бо, коли я росла, то щодня відвідувала басейн.
– На фотографіях у вас волосся то синє, то – яскраво червоне. Любите експериментувати із зовнішністю?
– Дуже. Мені це справді подобається. Нині, наприклад, я фіолетова. (Така аватарка, до речі, виставлена в профілі Надії Шпаченко у WhatsApp. – Авт.). Це – робота перукаря, якого звати Чево. Останні чотирнадцять років я користуюсь лише його послугами, якщо треба пофарбуватись чи зробити якусь зачіску.
- А я думав, що це перуки…
– Ну, звичайно, що ні! (Сміється).
“Щотижня варю собі борщ”
– Ви зі своїм чоловіком разом, здається, уже понад двадцять років? У нас це називають “порцеляновим весіллям”…
– Так. (Сміється).
– Це – великий відрізок часу. Те, що і ви, і Барі – творчі люди допомагає вам тримати “курс корабля”?
– Безумовно. І я дуже рада, що чоловік також отримав тепер “Греммі” за цей альбом, адже він його записував (як і попередні). Загалом же “Поезія місць” здобула чотири грамофони: я – як виконавиця, Барі – як звукорежисер, і мої продюсери – Марина й Віктор Ледіни. До речі, вони теж уже багато років одружені.
– Окрім спільної справи, що ще об’єднує вашу сім’ю?
– Ой, у нас дуже багато спільних інтересів. Не тільки музика. (Усміхається). Ми любимо переглядати фільми: наприклад, “Зоряні війни”. Між іншим, мій останній диск записувався в студії Skywalker Sound, де роблять звук для стрічок Джорджа Лукаса. Це його місце… З чоловіком ми також ходимо на вистави в театр
і на концерти. Оскільки він – звукорежисер, то дуже часто їх записує… Кажу, в нас чимало спільних зацікавлень.
– Лос-Анджелес, де ви живете, це насамперед – Голлівуд. Чи немає у ваших планах налагодити співпрацю ще й там?
– Я ніколи не прагнула співпрацювати з кінематографом. Проте, останнім часом про це запитують багато людей. Ніколи тим не займалась, але, в принципі, можна подумати… Інша річ, що сьогодні я настільки зайнята! Не лише виступаю з концертами та видаю альбоми, але й викладаю. Я – професор Cal Poly Pomona
University. І в мене, знаєте, немає особливо часу на щось іще. Втім, якщо хтось зацікавиться музикою, яку виконую, та захоче використати її у фільмах, то, звичайно, із задоволенням співпрацюватиму.
– А чи є у вас час для того, щоб готувати вдома? І як часто в меню з’являється, наприклад, борщ?
– Ви знаєте, з осені – коли я почала готуватися до “Греммі” – щотижня варю собі борщ. (Усміхається). Роблю його з курочкою і, звичайно, з овочами. Мені це дуже смакує на щодень. До того ж, борщ – здорова їжа та допомагає в моїй дієті. Тож кілька останніх місяців у мене завжди на столі – борщ.
– Наскільки мені відомо, ви виховуєте нині двійко дітей – Mondy та Ace. Коли ви були при надії, паузу в кар’єрі довелося робити велику?
– Зовсім ні. Мені дуже допомагав чоловік, і я продовжувала працювати. На шостому місяці вагітності навіть відіграла концерт. (Усміхається). І потім, через декілька місяців, коли народились діти, я знову стала грати та викладати. Тобто, завдяки чоловікові особливо великої перерви у мене не було.
– Я читав, що один із ваших синів займається на віолончелі. Чи довго довелось шукати аргументи, щоб він взяв до рук інструмент?
– Так, він вчиться на віолончелі. Коли я була маленькою, також опановувала цей інструмент. І тому мені дуже цікаво займатись тепер із сином. Навіть цікавіше, ніж якби йшлося не про віолончель, а про фортепіано. Адже я продовжую вивчати щось інше, крім того, що роблю нині. Тому, коли ми займаємося разом, це справжня насолода!
Бліц-питанння
– Шевченко чи Гоголь?
– Я не люблю вибирати, але… Шевченко.
– Кіно чи театр?
– Театр.
– Лижі чи скейт?
– Скейт.
– Джинси чи міні-спідниця?
– Джинси.
– Кішка чи пес?
– Пес.
– Чикаго чи Нью-Йорк?
– Ви знаєте, я більше виступала в Нью-Йорку. Але обидва міста –
чудові!
