Боротьба української діаспори за участь спортсменів України окремо від срср у міжнародних змаганнях – Олімпійських іграх, у середині ХХ століття набуває значних масштабів (геополітичних, географічних, соціальних). Діяльність Українського олімпійського комітету в екзилі, розгляд українського питання Міжнародним олімпійським комітетом, підтримка України багатьма членами МОК та офіційними представниками Національних олімпійських комітетів й Міжнародних спортивних федерацій поставило ідею окремішньої участі українських спортсменів на вагу у міжнародному спортивно-політичному середовищі.
Не випадково виникла ідея провести такий захід, який би об’єднав актив української діаспори, щоб обговорити найактуальніші питання олімпійського руху та участі в ньому України. Перший З’їзд Українського олімпійського руху на чужині (в екзилі) відбувся 10 грудня 1966 р. в Українському інституті Америки (Нью-Йорк, США).
Детально готуватися до З’їзду розпочали вже з січня 1966 року. Генеральний секретар Українського Олімпійського Комітету Осип Зінкевич у листі до Зенона Снилика від 30 жовтня детальніше писав про питання та програму З’їзду. По-перше, прийняття статуту. По-друге, обговорення назви комітету. По-третє, організація прес-конференції. Про структуру Комітету Зінкевич говорив так: “Сам Комітет я собі уявляю, як Екзекутиву з кількох осіб і з членства. Екзекутива повинна мати 7 осіб, щоби запевнити собі більшу оперативність і працездатність”. Тут же ж Зенона Снилика було запрошено увійти до Екзекутиви на пост першого віце-президента з функціями міжнародних зв’язків.
Цікаво, що на прес-конференцію планували запросити Івана Драча та Дмитра Павличка: “Нехай би вони знали про ці справи і передали “своїм”, щоби знали за що ми змагаємось”. Чому йшлося про Драча та Павличка? Як вони представники комуністичного режиму срср могли б долучитись до антирадянського З’їзду та прес-конференції? Відповідь: у 1966 році у Нью-Йорку, у листопаді – грудні, відбулась сесія ООН. Як відомо, Україна (тоді Урср) є серед засновників цієї міжнародної організації. Тому на цьогорічній сесії вони були у складі місії Урср. Отож, їх як українців планували запросити до заходів Українського Олімпійського Руху в діаспорі, щоб вони доповіли своїм комуністичним наглядачам про активну антирадянську діяльність української діаспори на міжнародній олімпійській арені.
Внаслідок кропіткої підготовчої праці усі організаційні питання було узгоджено. Про це Осип Зінкевич сповіщав всіх зацікавлених листом від 30 листопада: “До Всіх членів-основоположників Українського Олімпійського Комітету. Всіх нових членів УОК. Українських спортивних клубів на чужині. Повідомляємо Вас, що анонсовані ще раніше Загальні Збори українського олімпійського руху, відбудуться у суботу 10 грудня 1966 р., о год. 2-ій пополудні в приміщенні Українського інституту Америки в Нью Йорку”. У зверненні до українських спортивних клубів зазначалось: “просимо вислати свого обсерватора на ці Загальні Збори і евентуально свого представника, який міг би стати членом УОК”.
Програма З’їзду передбачала: 1 – відкриття, 2 – повідомлення про стан членства УОК та підтвердження легітимності делегатів, 3 – вибір Президії Зборів, 4 – слово Президента УОК д-ра Володимира Білинського, 5 – прийняття порядку нарад, 6 – вибір резолюційної та номінаційної комісій, 7 – звіт генерального секретаря УОК Осипа Зінкевича за дотеперішню діяльність УОК, 8 – звіт скарбника УОК професора Петра Войтовича, 9 – дискусія над звітами і уділення абсолюторії, 10 – відчитання проєкту статуту УОК, дискусія над ним та затвердження, 11 – звіт резолюційної комісії, відчитання проєкту резолюції та закликів до українських спортсменів в Україні, на еміграції та міжнародних олімпійських діячів й Національних олімпійських комітетів, 12 – звіт номінаційної комісії та вибір нової Екзекутиви УОК і Контрольної Комісії, 13 – слово новообраного голови й закриття. На неділю 11 грудня заплановано прес-конференцію Українського Олімпійського Комітету для української вільної преси.
Новообраний Президент Українського олімпійського руху Богдан Шебунчак у зверненні до громадськості “На службі великій ідеї” писав так: “Змагання лежить в основі всіх людських здобутків, поступу, цілого розвитку людського роду. Змагання не лише за те, щоб жити, тривати, щоб втриматися на поверхні в тому, що популярно називається “боротьба за існування”, але щоб крок за кроком, а часом дужими зривами, підноситися в гору, ушляхетнювати себе. Прагнення жити – притаманне всім істотам на землі, але прагнення бути кращим, досконалішим – притаманне, наскільки нам відомо дотепер, тільки людині! І змагання – основний засіб у цьому безконечному процесі. Очевидно, йдеться не про війну, знищування народу народом і людини людиною, але про мирне, напружене до краю зусилля інтелекту й тіла, а насамперед волі, щоб показати себе кращим, щоб подолати всі труднощі, щоб вийти на вищий щабель. Дотепер найдосконалішим проявом цієї шляхетної ідеї є Олімпійські Ігри молоді цілого світу. Продовжуючи світлі, натхнені традиції колиски нашої філософії є неповторного мистецтва – Греції – молодь усіх континентів і народів злітається що чотири роки у вибрані місця, щоб під свободолюбними і дружніми прапорами олімпійської ідеї позмагатися, показати себе, задемонструвати снагу і здібність свого народу. Не зважаючи на колір шкіри й мову, не зважаючи на походження, культуру, релігію – вільні й рівні представники з усіх географічних широт нашої землі стають до змагань. І власне в ці роки ми, а зокрема вся наша українська молодь по обох боках залізної заслони, відчуваємо ще пекучіше невідрадне положення нашого народу: його представників немає на цьому всесвітньому торжестві молоді! А якщо вони і є, то, втиснені, під чужі прапори з чужими, емблемами здобувають визнання і славу не своєму народові, а окупантові. Саме – на цьому яскраво видне, колоніальне положення України. Нарід, поневолений Москвою, підданий експлуатації російським імперіалізмом на кожному кроці, під кожним оглядом. Не лише скарби його землі йдуть на розбудову сили й потуги російської імперії, не лише наші вчені, наукові, мистці або гинуть запроторені у чужі для них міста й околиці, даючи данину ворогові свого народу, не лише наші письменники, поети, артисти творять не з прагнення своєї душі, не по своїй волі, не за покликом свого генія, а на “соцзамовлення” партії і уряду, тобто, на наказ і по подобі російського прикажчика й цензора, або їхнього українського наймита, але і спорт загнаний служити імперіалізму! І це є один, з найбільших парадоксів, властиво злочинів нашої доби. В час коли найвідсталіші народи, будують свої народновладні держави, коли, пил і ганьба покриває залишки колоніалізму, в серці вільного світу в Європі існує далі тюрма народів. Боротьбі проти неї віддає всі свої сили й засоби, Український Олімпійський Рух. Український Олімпійський Рух, як про це свідчить його назва, присвячує свою діяльність виключно справам спорту. Створений з представників різних груп і елементів нашої спільноти у вільному світі він вже довгі роки бореться за право української молоді виступати під стягом свої вітчизни па міжнародних спортових зустрічах молоді та своїми успіхами приносити честь своєму народові. Українському Олімпійському Руху доводиться змагатись не лише з представниками російського імперіалізму й поборювати їхні надумані, фальшиві, але дуже часто спритні аргументи, але теж нівелювати прихильну до них поставу різних міжнародних відкритих і прихованих супутників російського неоколоніалізму. І направду треба дуже багато зусиль, щоб крок за кроком переконувати міжнародні спортивні кола, що примусове доєднання неросійських спортсменів у російські репрезентації є виявом імперіалізму, як і заборона розбудовувати національну культуру, мистецтва, як заборона будувати власні політичні форми у власній державі. Багато зусиль затрачаємо, щоб спонукати до правильних висновків у цій справі численних політично незаанґажованих міжнародних діячів спорту, які заплющують очі на небезпеки російського імперіалізму й на цьому полі й прагнуть тільки спокою, гармонійних виступів й не охоче дивляться поза суворі лаштунки, щоб не побачити гіркої правди. Всім їм Український Олімпійський Рух присвячує багато уваги й зусиль. І крок за кроком здобуває розуміння і приятелів для своєї справи, для справи вільного й чистого спорту. Свою роботу міг дотепер вести Український Олімпійський Рух завдяки прихильній поставі й жертвенності нашого громадянства. Численні українські громадяни завжди відгукувалися на наші заклики й пересилали засоби на нашу діяльність. Своїми пожертвами вони не тільки вможливили нашій Екзекутиві вести свою роботу, друкувати необхідні матеріали, але й у часі самих олімпійських ігор переводити пожвавлену кампанію за нашу ідею”.
Окрім цього, з’їзд підготував два звернення для української громади в еміграції та українських спортсменів в Україні: “Ми учасники 1-го З’їзду українського олімпійського руху на чужині втішені Вашими постійними успіхами у спорті та Вашим вкладом у розвиток спорту в Україні. Вже десять років ми інформуємо Міжнародний Олімпійський Комітет, його членів та Національні Олімпійські Комітети країн світу про Ваші досягнення, зокрема на Олімпійських Іграх. Багатьма з Вас вже пройдено великий шлях – Гельсінкі, Мельбурн, Рим, Токіо. Ми горді за Вас, за Вашу чесну гру на олімпійських стадіонах, на яких Ви приносили славу українському спорту й українській нації. На жаль, з прикрістю нам доводиться стверджувати, що Ви – велика спортивна родина України ще не берете самостійної участі в Олімпійських Іграх і міжнародних спортивних змаганнях. Ваші успіхи приписує собі росія, а в західних виданнях пишуть про Вас, як про росіян, бо срср за кордоном ототожнюють з росією… Тому ми кличемо Вас: Борітеся за створення Національного Олімпійського Комітету в Україні! Борітеся проти національної дискримінації та російського колоніалізму в спорті! Домагайтеся самостійної участі України в наступній Олімпіаді в Мехіко та в міжнародних спортивних змаганнях”.
На першому З’їзді Українського олімпійського руху було обрано Екзекутиву і контрольну комісію УОР та його представників у різних країнах: президента – Богдана Шебунчака, віце-президентів – Юрія Криволапа, Мирона Куропася, Зенона Снилика, генерального секретаря – Осипа Зінкевича, секретаря – Олексія Шевченка, скарбника – Богдана Гасюка, членів – Євгена Федоренка, Володимира Процика, почесних членів – Володимира Білинського, Євгена Скоцка, контрольну комісію – Володимира Михайліва (голову), Павла Дорожинського, Петра Войтовича, Володимира Бакума, Стефанію Букшовану (всіх членів), представників – Богдана Коваля (Буенос-Айрес, Аргентина та Південна Америка), Володимира Білинського (Мельбурн, Австралія), Любомира Бачинського (Монреаль, Канада), Михайла Масника (Париж, Франція), Євгена Гарабача (Мюнхен, Німеччина).
Також Осип Зінкевич звертався й до інших достойників, щоб вони долучились до боротьби за вільний український олімпійський рух. Зокрема, до голови КЛЕМу (Курітіба, Бразилія) – Остапа Мойса, до Йосипа Лисогора (очільника Українського Народного Союзу), до Ігоря Бардина (Канада).
Учасники з’їзду затвердили статут і підготували звернення до Міжнародного олімпійського комітету та Національних олімпійських комітетів, затвердили звіт складений Осипом Зінкевичем за десятирічну діяльність.
Часопис “Ukrainian Weekly” у квітневому числі присвятив З’їзду цілу сторінку, назвавши її “Український олімпійський рух. За участь України в Олімпійських іграх”. Насичений й актуальний матеріал сторінки складався із статті президента Українського Олімпійського Комітету д-ра Богдана Шебунчака – “На службі великій ідеї”; “Звернення українського олімпійського руху до українських спортсменів, молоді й українського громадянства на чужині”; “Український олімпійський рух. Інформації про десять років діяльності”; “До українських спортсменів на Україні”; дописів про новообрану Екзекутиву та представників Українського олімпійського руху, а також інформації щодо підготовки до поїздки на Олімпійські ігри 1968 року “Якщо ви їдете на Олімпіаду”.
Володимир Білинський (він ще у 1936 році закликав українців брати участь в Олімпійських іграх) зазначив: “Листівка з Нью-Йорку за Вашим підписом і членів У.О.Р. принесли мені радісну вістку про моє іменування першим з’їздом У.О.Р., почесним членом. Я невимовно радий відзначенням такою почестю, яку наділив моїй скромній особі перший з’їзд У.О.Р. Постараюсь на майбутнє бути допоміжним, щоб довести світло і полумінь Олімпійського огню до вільного Києва”.
Отже, боротьба за вільний український спорт й олімпійський рух мала більш глобальну мету – вільна Україна!
