Петрикі́вський розпис, або “петрикі́вка” – українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.
Історія розпису сягає далеко до нашого народження, ще часів Запорізької Січі. Виник він та дістав свою назву в селищі Петриківка на Дніпропетровщині. Петриківку заснував в 1772 році останній кошовий отаман Петро Калнишевський, вона й названа на його честь.
Петриківський розпис починався у вигляді стінопису та декору речей хатнього вжитку. У ті часи жінки старалися якнайліпше прикрасити свою садибу, щоб хата й двір були найкращими. У XIX сторіччі вже “петриківка” була центром розповсюдження стінопису на Україні.
На початку ХІХ століття петриківський розпис поширився на предмети домашнього побуту, наприклад, посуд, скрині. Також з’явилося поняття “мальовок”. Це засновані на настінних орнаментах малюнки на папері, якими прикрашали житло.
Чарівну красу петриківської квітки відкрив для сучасників катеринославський історик і етнограф Д. І. Яворницький. Він одним із перших став серйозним дослідником і захопленим збирачем творів петриківських “малювальниць”.
Петриківський орнамент характеризується як рослинний, здебільшого квітковий. Зараз майстри розпису додають у свої витвори дивовижних птахів, а іноді й тварин. Широке застосування у петриківському розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід калини, полуниці і винограду.
Майстри не роблять попереднього чорнового малюнка. Тому дана майстерність вимагає високої чіткості рухів. У малюнках переважають яскраві кольори. Свої райдужні фарби петриківці добували із знайомих із дитинства трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином. Улюблений червоний колір одержували з вишневого соку, зелений – із пирію та листя пасльону, синій – з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюстки соняха, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з’явились фабричні барвники, і лише в повоєнний час стали використовувати гуаш та акварель.
Інструменти для розпису мали також природне походження. Палички з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо осотняку й рогози, саморобні пензлики з котячої шерсті та пальці самого майстра ось небагатий набір художніх знарядь, що ними творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткового орнаменту, яке дивує нас і понині.
Майстри Петриківки
Земля петриківська зростила не одне покоління майстрів народної творчості. До старшого покоління петриківских майстрів належать: Тетяна Пата, Орися Пилипенко, Надія Білокінь, Поліна Глущенко і дехто з молодших: Ганна Ісаєва й Надія Тимошенко…
Тетяна Якимівна Пата (1884-1976) – одна з родоначальниць петриківського розпису, заслужений майстер народної творчості. “Люди подивляться на мої картини і зуміють прочитати отут усе моє життя”, – казала мисткиня.
Майстриня вчила уважно спостерігати природу, відчувати її настрій і передавати це у своїх творах. Властиве їй тонке відчуття природи засвідчують виконані нею декоративні панно: “Калина” (1913), “Павичі серед квітів” (1949), “Панно з птахами” (1967). Малювала Тетяна Пата здебільшого квіткові букети, але вони ніколи не повторювали ні попередніх композиційних схем, ні орнаментальних мотивів. Майстриня “писала” пелюстки квіток стеблинкою осотняку, найтоншим пензликом з котячої шерсті виписувала перисті листочки, трісочкою вишкрябувала тоненькі прожилки в середині листочка і просто пальцем малювала прозорі достиглі ягоди.
Надія Аврамівна Білокінь (1893-1981). Творчий доробок майстрині поділяють на дві частини: традиційне квіткове малювання і пейзажі та весільні поїзди. Вона вигадала свій сюжет – весільний поїзд. Яскраве дійство – поїзд нареченого з молодою – було традиційне, зрозуміле, й спонукало до цікавих декоративних рішень.
З Петриківської школи декоративного розпису, яка існувала від 1936 до 1941 року, вийшло ціле покоління талановитих майстрів-петриківців: народний художник України Марфа Тимченко, заслужені майстри народної творчості України Віра Клименко-Жукова, Федір Панко, Марія Шишацька, Надія Шулик, дочка Т. Пати Векла Кучеренко та багато інших.
Визнання і становлення (1911-1936)
Отже, невідомо, коли саме сформувалися традиції розпису та їхні особливості в різних регіонах. Немає детальних історичних згадок про петриківський розпис до початку XX століття, коли ним зацікавився етнограф Дмитро Яворницький з Катеринослава. За його дорученням молода художниця Євгенія Евенбах збирала та перемальовувала зразки народної творчості Катеринославщини у двох експедиціях 1911 і 1913 років, зокрема стінописи. Ці знахідки лягли в основу виставки у Петербурзі 1913 року. Саме цей рік і вважають роком першої фіксації петриківського розпису.
Серед перших дослідників петриківського розпису була також Євгенія Берченко. У 1928 році в Ленінграді вона організувала виставки колекцій настінного малювання. Окремо виставляли петриківські розписи на папері, якими обклеювали частину стін та розвішували як рушники.
У 1935 і 1936 роках відбулися виставки петриківських майстрів у Києві, Ленінграді та Москві, на яких були представлені роботи Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко, Ганни Ісаєвої, Василя Вовка і Галини Павленко. Це значно сприяло популяризації петриківського розпису, який до цього був майже невідомим для загалу. Після виставок у 1936 році першими з майстрів петриківського розпису здобули почесне звання “майстра народної творчості” Тетяна Пата і Надія Білокінь.
Протягом цих же ж 1935 і 1936 років у Петриківці було організовано спеціальну дворічну школу декоративного малювання, якою керував художник і мистецтвознавець Олександр Статива. Головним педагогом у цьому закладі стала Тетяна Пата, що навчила тут петриківському розпису ціле покоління майстрів, які згодом сформували його як сучасне мистецтво. Тетяну Пату часто вважають засновницею школи петриківського розпису, хоча сама вона у відповідь на таке зазначала, що продовжувала традиції, які перейшли до неї ще від бабусі.
Розвиток протягом 1950-80-х років
Ще з 1929 року в Петриківці існувала артіль, що займалася швейними виробами. У 1958 році в артілі було створено цех підлакового петриківського розпису, колектив якого склали здебільшого майстри з числа найталановитіших учнів Тетяни Пати, зокрема очолив колектив Федір Панко. Станом на 1958 рік тут працювало 16 майстрів, серед них такі художники як Ганна Ісаєва, Явдоха Клюпа, Марія Шишацька, Надія Шулик, Іван Завгородній, Галина Пруднікова, Олександра Пікуш, Віра Тезик, Ніна Турчин, Ганна Данилейко, з 1959 року також Зоя Кудіш.
У 1961 році артіль реорганізували у Фабрику петриківського розпису “Дружба”. Більшість виробів фабрики, перш за все скриньки та тарілки, створювали з пресованої тирси, яку вкривали чорною фарбою і наносили розпис, після чого вкривали виріб лаком. Головним художником фабрики до 1970 року був Федір Панко. У 1970-1988 роках цю посаду займав Василь Соколенко, а згодом Анатолій Чернуський, Володимир Глущенко і Сергій Дрешпак. За пізніх радянських часів на фабриці працювали близько півтисячі людей. Прикрашені петриківським розписом тарілки, скриньки, підноси, вази та інші сувеніри були візитівкою України, їх експортували до 80 країн світу. У 1960-1970-х роках вийшла ціла низка популярних альбомів з репродукціями петриківських розписів у видавництві “Мистецтво”, укладачами яких були мистецтвознавці Наталія Глухенька та Борис Бутник-Сіверський. Це значно сприяло популяризації “петриківки”, особливо зважаючи на великий наклад цих видань.
У 2006 році фабрику ліквідували через банкрутство, а 2011 року остаточно знищили: невідомі демонтували верстати та преси.
Петриківська писанка
Писанкарство – мистецтво особливе, адже писанка є символом Великодня. Українці споконвіку з повагою ставляться до великодніх яєць, дбайливо їх розписують. Писанки кладуть до святкового кошика, щоб освятити і потім розговітися ними після суворого посту. Писанками прикрашають аналої в храмі, їх кладуть біля ікон, прикрашають оселі та дарують рідним і близьким.
Петриківські писанки є унікальною технікою українського малярства. Кожний із майстрів писанкового орнаменту має власний репертуар орнаментальних мотивів і свої улюблені композиційні схеми, але при тому розписи зберігають місцеві особливості. Сучасні сувенірні петриківські писанки мають дерев’яну або керамічну основу. “Виготовлення дерев’яної писанки, або як її ще називають мальованки, розпочинається з ґрунтування поверхні. – розповідає майстриня петриківського розпису Наталка Рибак. – Роблять це фарбою або клеєм. Трохи часу на те, щоб дерево просохло – і майстриня складає композицію – наносить перші штрихи. Потім найтоншим пензликом поєднує всі лінії. Інструмент для цього використовує непростий – з котячої шерсті. І ось, потроху, починає промальовуватися задум. Зелене листя, червоні ягоди – на крашанці з’являється калина. Тепер виріб має ще раз просохнути, після чого майстриня покриє його лаком. До речі, зображення калини – традиційне для петриківського розпису. Та майстри кажуть: будь-яка господиня може на Великдень прикрашати нею свої писанки. А також птахами”.
До активної фази російсько-української війни у Києві проводили щорічний Всеукраїнський фестиваль писанок – традиційний захід, що є невіддільною частиною свята Великодня для киян і гостей столиці України. Так, у 2018 році фестиваль охоплював чотири локації: Софіївську, Михайлівську площі, Володимирський проїзд і сквер біля нього, які ставали епіцентром писанкової феєрії просто неба. Київ прикрашали великі писанки, їх тут близько 500, та 374 великодні зайці, розмальовані в індивідуальному стилі митців. Над оформленням святкових писанок і зайців працювало 750 художників із різних куточків України. Фестиваль підтримував і популяризував українські народні традиції, розвиток народного мистецтва, вивчення культури та історії українського народу. Авторські писанки з петриківським розписом сяяли всіма барвами.
Петриківський розпис – це мистецтво з позитивною енергетикою, тепле і справжнє, бо заряджене енергією рідного краю, духовністю і генетичною пам’яттю нашого народу. Петриківська земля зростила не одне покоління майстрів. До великодніх свят у Дніпрі в мирні часи традиційно відкривали виставки робіт сучасних майстрів петриківського розпису, вправність яких дивовижна. “В Україні старі люди говорять: як в народі перестануть писати писанки і “гріти Діда”…, тоді і кінець світу настане”.
Світова слава
25 вересня 2012 року сучасні майстри села Петриківка увічнили своє мистецтво вуличним розписом, що увійшов до Книги рекордів України як найбільший розпис ручної роботи. Це традиційний калиново-квітковий малюнок, довжиною 120 метрів і шириною 80 сантиметрів. Загальна площа розпису – 93 квадратних метри.
Унікальний розпис, зароджений у селі Петриківка, заслуговує світової слави. Нині знаменита техніка малювання стала брендом. Створено логотип “Петриківка”. У січні 2013 року його презентували і безкоштовно передали майстрам селища, аби вони могли доводити покупцям автентичність своєї продукції.
5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
20 травня 2016 року Національний банк України ввів у обіг дві пам’ятні монети “Петриківський розпис” у серії “Українська спадщина” номіналом 5 гривень (нейзильбер) і 10 гривень (срібло), офіційна роздрібна ціна яких на момент виходу складала відповідно 38 і 916 гривень.
