Поет, якого переїхав трактор

У серпні 1971 року на Скнилові приземлився військовий літак. З літака вийшов середнього віку чоловік, приклав руку до очей і з задоволенням оглянув невеликий гурт молоді, який його зустрічав. Очолював делегацію львівської богеми Грицько Чубай. А чоловік, який прилетів на військовому літаку, не був ані генералом, ані полковником. Це був поет Микола Холодний.

Справа в тім, що він щоліта сторожував колгоспний сад десь під Яготином. А неподалік було військове летовище. От він і домовився з летунами, що дасть їм назбирати скількимога яблук, а за те вони завезуть його до Львова і назад.

З летовища уся весела компанія поїхала на Погулянку, де жив Чубай, закупила вино на місцевому винзаводі й банячила до вечора в недалекому ліску. А ввечері провела поета на летовище.

Взагалі сторожування в колгоспних садах було популярним серед київських поетів-модерністів. Сторожували Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Іван Семененко, Микола Воробйов та інші.

Натомість львівські літератори і художники, яких не друкували і не виставляли, працювали художниками-оформлювачами на заводах, клали колію на залізниці, гарували кочегарами й вантажниками, приймали макулатуру на складі, а були й такі, що працювали навіть собачниками в собачому розпліднику.

Вперше про Миколу Холодного, якому 31 липня виповниться 80 років, я почув з американського радіо. Його вірші вразили мене своєю афористичністю, гостротою і сміливістю. А вдруге я почув про нього від Грицька Чубая. З’ясувалося, що Микола ще з 1968-го часто приїжджав до Львова, виступав зі своїми поезіями і навіть дав деякі для другого випуску часопису “Скриня”. Для цього випуску я теж дав вірші й оповідання “Кіт Абель”. Однак цей випуск пропав під час обшуків.

Від Грицька я почув вірші Холодного, які цнотливе українсько-американське радіо, звісно ж, не озвучувало:

***

На стрімкім териконі

віддалась ти мені

серед білого дня в суботу.

і дивився на нас

весь Донбас, весь Донбас,

припинивши роботу.

***

Троє в наметі

 

Мали Ви щось від мечеті.

Ах, тая магія віч!..

Літо. Нас троє в наметі.

Я, Ваші губи. І ніч.

Дата смерті поета розмита й непевна. За Вікіпедією вказано тільки рік: 2006. За даними експертизи смерть настала 1 лютого того ж року в Острі, а тіло в стані розкладу виявили щойно 23 березня.

У 1991-му Микола побував у Львові і провідав могилу Грицька Чубая, який на ту пору лежав ще на Сихові, хоча жив біля Личаківського цвинтаря. Чубая якраз посмертно прийняли до Спілки письменників, а Микола присвятив йому вірша:

РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ

 

Прийняли до Спілки у столиці,

коли виріс на могилі клен.

Бо дідам нема уже різниці,

чи живий, чи мертвий їхній член.

 

У морській воді принишкли мідії,

над водою квилить пізній птах.

Мертвий Гриць сидітиме в президії

на літературних вечорах.

 

Напис: “Для почетных погребений”, –

зліва від алеї зарябів.

Тільки привілеї край алеї

не Грицько в начальства заробив.

 

Багатьох їх знаю я у пику.

І почоту знаю того суть.

Над співцем похованим опіку,

навіть скорчившись, вони несуть.

 

І коли заграють інструменти –

їм здається й зараз, мов колись,

що Грицько повз їхні монументи

погляда з надією на ліс.

 

Попрямує лісом він у луки.

Наляка на дереві дрозда.

І поета візьмуть попід руки,

бо, дивись, дістане й до гнізда.

 

Заспіває у Сибірі пилка,

і замовкне ще одне перо.

Нас з тобою поховає Спілка

краще поховального бюро.

Сихів, 23. 04. 91 р.

Миколу Холодного з Грицьком єднало те, що обоє походили з села і були фактично самородками, але дивним чином ще з дитячих літ запізналися з високою поезією – як українською, так і зарубіжною. Вони відразу стали писати досконалі вірші. Не дивно, що коли Микола у 1950 році надіслав свої вірші Павлові Тичині, той не лише їх похвалив, але й передплатив йому газету “Літературна Україна”.

Серед тих віршів був, наприклад, такий:

Мати в льолю білу

               Хату одяга.

               Сонце стало біля

               і допомага

Комусь здасться, що це зрілий Микола Вінграновський. Але це одинадцятилітній Микола Холодний. Та з часом його вірші набирають рис антисовєтської публіцистики і гуляють по руках:

Сьогодні у церкві коні

               Ночують і воду п’ють,

               Сьогодні новим іконам

               Прочани поклони б’ють.

 

Рідше він писав верлібри:

коли йому пересадили серце

               якоїсь померлої жінки

               її чоловік приїжджав до нього

               прикладав до грудей вухо

               і слухав як б’ється у них

               серце його дружини

Згодом його життя покотилося криво й косо. Микола ніколи не стримувався, коли хотів висловити свою думку. У 1961 році він вступив на філологічний факультет Київського університету, але у 1965-му його виключили. У лютому 1972 року його заарештували за “антирадянську пропаганду”, яку недремне око чекістів побачило у його віршах. У 1969-му вони були опубліковані на Заході в книжці “Крик з могили. Захалявні вірші з України”. Хоч там і не вказано було авторів, але більшість з них чекісти все ж вирахували.

Великим ударом для тодішньої інтелігенції стало те, що 7 липня того ж року газета “Літературна Україна” опублікувала поетове каяття, в якому він назвав відомих дисидентів, які його, бідолашного, збили з пуття, заманили на ідеологічні манівці і підбили на написання антирадянських віршів.

Після такої публікації Миколу випустили на волю, але заборонили жити в Києві.

Каяттям він себе порятував лише від тюрми, але друкуватися йому так і не дозволили.

На Миколу в органах дивилися як на дивака й напівбожевільного. Та він і сам залюбки грав таку роль, як то робили Тодось Осьмачка і Володимир Сосюра в 1930-х роках, час від часу лікуючись у психлікарні. Бо чи могли чекісти вважати Миколу нормальним чоловіком, якщо він посилав листи Мао Цзедуну чи Рональду Рейгану з проханням політичного притулку?

Але це буде пізніше, а в середині 1960-х років чекісти за ним ще пильно стежили:

Привид

“Привид бродить по Європі”

(Карл Маркс)

 

В добу, коли ракетні свисти

На Марсі мешканців збудили,

Хто б міг повірить, щоб у місті

За кимось привиди ходили?

 

В радянськім місті? Певна річ,

Про це не може й мови бути.

Воно-то так, та третю ніч

Спокійно як мені заснути?

 

Де не поїдь, де не піди,

Де не ступи у місті вільному,

Він вирина, мов із води, –

Знайомий привид у цивільному.

 

Ба, скрізь нові життєві форми,

Що й він, мабуть, ма’ службу нести.

В колгоспі привид цей три норми

За день давав би, слово честі.

 

Відсвітить сонце, чорним вороном

На землю вечір упаде,

Поснуть собаки злі наморено,

А він іде, а він іде.

 

А я радію, піт утерши

Пополотнілою рукою –

Це у житті моєму перший,

Кого повів я за собою.

Однак вони дали йому змогу вчителювати на селі, так що він провчителював цілих 20 років, хоч і постійно перебував під кадебістським ковпаком. Щоб чекісти не мали приводу для чергових викликів у КГБ, він порвав стосунки з більшістю літераторів, рідко з’являвся у Києві, а ще рідше у Львові. А проте не перестав бути однією з найепатажніших персон в літературі, про кого розповідали різні веселі історії. Одна з них була про чобітки, які Микола подарував коханці. Незабаром він з нею посварився, бо довго його витерпіти жодна жінка не могла, вона пішла від нього, а Микола став вимагати назад ті чобітки. При чому це робив неприховано, всім розповідав про невдячну стерву, ба навіть написав цілого вірша про ті чобітки й читав усім підряд.

Микола Холодний був людиною дуже важкою в спілкуванні. Ні з ким по-справжньому не товаришував, витерпіти його можна було не більше кількох годин. Він полюбляв писати різні скарги й наклепи на людей, з якими зближувався. Міг залюбки оббрехати когось, вигадавши несусвітні речі. Це був нестримний демонічний характер. Демонічності йому додавав і зовнішній вигляд: одна половина обличчя була вся в шрамах. На запитання, звідки ці шрами, лунала не менш демонічна відповідь: “В дитинстві мене переїхав трактор”. Насправді він постраждав від вибуху викопаного з землі стрільна.

По смерті ніхто про нього доброго слова не сказав. Авторитет він мав лише в остерських п’яниць, яким не раз ставив випивку і складав компанію. Між іншим, згадав про нього Василь Стус у своєму вірші:

Коли Холодний свині пас

і пах від смороду і поту,

цей поетичний ловелас

вкраїнську оббрехав Голготу.

 

Сміявся з мук (прокрустів глузд?)

І глузував з святого німбу,

коли провадили на дибу,

на смертний німб позводив кпини.

Він в геніальності загруз,

топився в крові України,

а світ не той і ти не той,

блукає українська муза,

зубило взявши й долото,

політкатівнями Союзу.

 

Її покажуть з-під поли,

а заховають аж за ґрати.

Вона вже звична до хули,

прокльони в узголів’я брати.

Коли випивав, ставав брутальним, вигукував якісь дурниці в людних місцях. Я таких людей остерігався, бо вже раніше у Франківську потрапив на гачок КГБ саме через одного такого вар’ята, який любив голосно обурюватися совєтською дійсністю. Відсидівши, він, ясна річ, став народним депутатом.

Якось ми з Чубаєм, проводжаючи Миколу на потяг до Києва, зайшли втрьох до “Старого Львова” на Валовій. Микола вже був добре п’яненький. В кнайпі було людно. Нам вдалося притулитися за довгим столом, де вже сиділа компанія. Ми посадили Миколу, а самі пішли до бару, щоб взяти шкалики, бо пляшка була з собою. Раптом за нашими спинами залунало:

Пахне небо ліками Коротича.

Пахнуть перса пальцями Драча.

Пахне Сингаївському у родича

самогоном дідова сеча.

 

Пахнуть вірші маками та вербами,

а на вербах пахнуть асигнації.

У непосидющого трудящого

пахнуть димом з печі облігації.

 

Пахне Вінграновський сивим бардом.

Всі пісні пропахли буряками.

Пахне Д.Васильович* більярдом.

А в повітрі пахне Соловками….

________________

(*Д. Васильович – Дмитро Васильович Павличко)

Читав він голосно, на весь зал. Потім ми довідалися, що він відразу ж і заявив незнайомим чоловікам, серед яких могли бути й кагебісти, бо вони завше чергували по кнайпах, що він поет. А ті сказали, що не вірять. Ну, і пішло-поїхало. Вірші лунали щораз гостріші:

Відпливає від вас мій човен

без весла проти течії.

Хлібоїди ви, спини чиї

приросли назавжди до жорен.

Вас під шкло б у музей покласти,

де нам радісно смерть козиря.

Та натомість, немов педерасти,

оточили ви Кобзаря.

З Катерин приміряєте коси.

А живи він у ці роки —

ви б на нього писали доноси

і боялись подати б руки.

Ви загинете, аки обри.

І не буде до вас мені діла.

Я чужий вам. Бо я від кобри.

Від тієї, що й вас породила

 

***

Ми вам робили революцію,

в війну звільняли від ярма.

А ви розвели проституцію

біля державного керма.

Навкруг міста ростуть лісами —

до комунізму ідемо.

Тим часом податі ті самі,

в тюрмі тій самій сидимо.

Є мова піль, озер і неба —

та ходить мова та німа.

Є українців більш, ніж треба,

а України-то нема.

УКРАЇНА

Люблена-перелюблена,

синочками ґвалтована,

багнетом приголублена –

хто вона, що вона?

Пожежами закосичена,

в Сибірах замурована,

обдерта, як осичина, –

хто вона, що вона?

Вивчена до ниточки,

крізь догми профільтрована,

тихенька, наче літечко, –

хто вона, що вона?

Ворогом від ворога

звільнена-врятована

дорого, ой дорого –

хто вона, що вона?

 

Так що ж мовчите, Герострати?

Можливо, ви скажете, хто вона,

ота, що в заклечаній хаті

руками своїх закатована?

Маскуйтеся в сяючий морок –

вона вас і відти дістане,

і вами підрубаний сволок

упоперек горла вам стане!

В кнайпі панував гамір, хтось слухав, хтось не слухав, та Микола уваги не звертав. Барменша цьоця Люба, почувши “антисовєтчину”, заметушилася й стала гукати чоловікам, які сиділи біля поета, щоб втихомирили його. Але ті навпаки під’юджували. Ми з Грицьком стояли в черзі до бару і не знали, що нам робити. Підсідати до Миколи вже розхотілося. Та, зрештою, ми й так збиралися його чимдуж спекатися, бо під газом він був дуже прикрий.

Врешті ми вирішили тихенько ушитися. Тим більше, що Микола знайшов уже собі тонких цінителів свого таланту. Ми забрели в сад позаду церкви святого Михаїла на Лисенка, сіли на траву й тихо та мирно спожили пляшку вина, насолоджуючись тишею і щебетом птахів.

https://zbruc.eu

August 2019