Польська окупація Західної України у 1918-1939 роках. Як це було?

Пацифікація українців, 1934 рік. Фото з сайту польських пошуковців. Серед людей у формі є і поліція, і військові.

Публіцисти нерідко ностальгують за “цивілізованим європейським світом”, що його після першої світової створила польська влада і знищила у 1939-1941 роках радянська влада.

Думки про позитивний наслідок польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр. заперечують його окупаційний характер. Нас переконують, що приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй у 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.

Проте польський режим не був демократичним, радше навпаки – авторитарним з окупаційними особливостями управління.

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності “наглих судів” у Галичині від 10 листопада 1922 року.

Окупаційну владу історики визначають за такими ознаками:

  • встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;
  • проведення політики (у сферах політичного, економічного, культурного життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;
  • придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів, використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної системи);
  • цілеспрямована політика національної асиміляції;
  • обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних посад;
  • депортації місцевого населення окупованих територій;
  • змушування місцевого населення до служби у збройних силах держави-окупанта.

Отже, розглянемо ситуацію за вказаними пунктами.

1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава – Західно-Українська Народна Республіка, і зразу ж у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.

Польське повстання у Львові отримало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.

Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера (польське військо чисельністю близько 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії).

Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.

Після радянсько-польської війни у 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та у 1922 році погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини.

Проведений референдум у регіоні мав визначити його статус та надати політичну автономію краю у складі Польщі. Проте у 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму, запропонувавши польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.

Попри те, що статусу Західної України у складі Польщі до 1923 р. не було визначено, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада господарювала тут сповна. Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.

У 1918 р. ліквідовано політичну автономію краю – Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.

Від 16 серпня 1919 р. заборонено навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.

У 1920 р. польською владою проведено нелегітимний перепис населення Західної України для призову українців у 1921 р. до служби у Війську Польському.

З березня 1920 року в офіційному діловодстві запроваджено термін “Малопольска Всходня” і заборонено вживати назву Західна Україна.

Замість етноніму “українець” увели стародавнє визначення часів Речі Посполитої – “русін”, “рускі” та “русінські”. В органах місцевого самоврядування обмежили кількість українців, ускладнивши процедуру виборів відповідно до закону від 23 березня 1933 р.

Заборонено та обмежено діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: “Пласт” заборонили у 1928 р. на Волині, а у 1930 р. – у Галичині, товариство “Січ” – у 1924 р., діяльність “Сокола” – обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми “Просвіти” під час політики пацифікації 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства “Рідна школа”.

У виконавчих органах державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.

Між іншим, це відбувалося під час укладення політичного миру між польським урядом та Українським національно-демократичним об’єднанням – так званої політики “нормалізації”.

Розгалужена система державної поліції лище утверджувала окупаційний режим. До її правоохоронних функцій додали й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, давала характеристику політичним та громадським організаціям, стежила за українськими службовцями, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення.

Звіти містили інформацію про конкретних осіб, їхнє національне і соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та “ступінь небезпеки” для польської влади.

У штат державної поліції ввели посаду “конфідента” таємного агента, який постачав для поліції інформацію про антидержавні дії.

Його робота зводилася до опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами) та нагляду за їх проведенням.

Конфідент Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український “релігійно-маніфестаційний похід”, який відбувся 23 травня 1923 р.

У цьому протоколі, окрім опису самої акції, її учасників і короткого змісту їхніх промов, була оцінка середовищ української громадськості: політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації. Агент в описі поділив українську інтелігенцію на дві частини.

Перша з них “схильна до мирного співжиття з польською громадою в межах Польської держави”, натомість друга частина значно активніша, діє у напрямку “створення незалежної України”. Учасниками останньої групи є здебільшого молода українська інтелігенція, яку очолюють священники.

А вже у 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій –  розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.

Дмитро Данилишин, Василь Білас і Мар’ян Жураківський у Львівському повітовому суді. 1932 рік.
Цікаво, що колишні бойовики Польської Соціалістичної партії, соратники маршала Пілсудського у революційній боротьбі, надішлють тодішньому президенту Польщі Мосціцькому телеграму з проханням “помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу”.
Помилують тільки Жураківського – йому дадуть 15 років. Біласа і Данилишина повісять 23 грудня 1932 року, і вони стараннями пропагандистів ОУН стануть іконами для української молоді Галичини.

У структурі державної поліції створили спеціальні відділи (2-й та 4-й відділи), щоб ті придушували виступи проти польської влади.

Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, як це було у радянському (особлива частина КК УРСР – “контрреволюційні злочини” із сумнозвісною 54-ю статтею). Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін “антидержавний”.

При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців. Весною 1931 р. проти заарештованого крайового провідника ОУН Степана Охрімовича  застосовувались тортури, внаслідок чого Охрімович помер від побоїв.

Були й безпрецедентні випадки: у 1930 р. заарештованого Юліана Головінського, крайового провідника ОУН, поліціянти вивезли зі Львова до Бібрки та без суду та слідства розстріляли, прикутого до дерева. Офіційна версія: убитий при спробі втечі.

Щоб захистити українців, 22 березня 1932 р. Юрій Березинський убив у Львові підкомісара Емільяна Чеховського, керівника бригади з боротьби проти антидержавних злочинців, який брутально поводився на допитах та не гребував бити молодих дівчат, що поширювали оунівські листівки.

Ще з 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особливо активними силовики були у 1923 р. – готувалися придушити повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.

А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній “пацифікації” (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення, щоб зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.

Тоді ж у Польській державі було введено кілька видів судів.

З 1918 і до 1934 року існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne), тогочасною термінологією їх називали “наглими судами” (швидкими судами). Розглядали справи та виносили вироки упродовж 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24-ох (у Великопольщі – за 48 годин).

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд у 1932 році засудив до страти через повішання українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина. В апеляції було відмовлено.

Загалом польську систему судочинства активно залучали до політичних репресій у регіоні: “наглі суди” розглядали справи проти політичних противників польської влади. Інші цивільні суди – окружні – розглядали справи “злочинів” такого характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок антипольського змісту.

Для ізоляції та перевиховання “небезпечних українців” з ОУН у 1934 р.  створено концтабір для політичних в’язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт. Береза у Білорусі).

Одним із найперших його в’язнів був Дмитро Грицай – майбутній генерал УПА і шеф Головного Військового Штабу УПА. Серед відомих в’язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планували як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.

Для ізоляції найнебезпечніших існувала монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884-1939). Сюди на довічне ув’язнення відправили у

1936 р. Степана Бандеру та Миколу Лебедя.

Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.

Юліан Головінський (1894-1930) – крайовий комендант Української Військової організації та командир “Летючої бригади” УВО (1924-1926), крайовий провідник ОУН (1930). Фото 1920-х рр.

До 1938 року близько 150 православних церков закрили, а церковні землі конфіскували. Натомість будували польські костели.

Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, що звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.

Українська освіта теж зазнала втрат та переслідувань. У Львівському університеті скасовано українські студії, що існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців обмежено.

З 1930-х рр. почали наступ на середню освіту – у гімназіях активно вводили викладання предметів польською мовою та суворо наглядали за діяльністю учителів.

Польська влада проводила активну асиміляцію, розпочавши т.зв. політику осадництва. У Західну Україну скеровували сім’ї польських військових, здебільшого ветеранів польського-української війни 1918-1919 рр., де їм надавали (забираючи у попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.

Станом на 1938 р. уже було 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині), яким належало 12 % усіх земельних угідь.

Депортацій щодо українців тоді не проводили, проте у 1930-х у середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені у таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі.

Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада у рамках операції “Вісла” таки депортує усіх українців з їхніх етнічних теренів, що опинилися у складі відновленої Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму хотіла знищити національну свідомість українців у Західній Україні.

Польські політики інструментом “консолідації держави” обрали терор та утиски, чим спричинилися до ксенофобії між обома націями, яка вже за кілька років вилилася в жорстоку війну. Війну, яка розпочалася під час Другої світової і протривала на кілька років довше…

На щастя, це вже у минулому.

Ігор Дерев’яний

Історик, заступник директора з наукової роботи Меморіального музею окупаційних режимів “Територія Терору”

September 2021