Співак, гітарист, композитор, автор пісень, народний артист України Сергій Фоменко вже 30 років на сцені, 25 з них – фронтмен гурту “Мандри”. Фома ще підлітком у рідному Василькові, що на Київщині, навчився грати на баяні та гітарі, співав, писав пісні та оповідання.

До 23 років був російськомовним, потім свідомо перейшов на українську. Гурт “Мандри”, який заснував Сергій Фоменко, став легендою фолк-року – десятки хітів, відеокліпів, виступи на провідних фестивалях України, Європи та США . Їхня музика – це елементи фолку, міського романсу, французького шансону, року, блюзу та регі.

Зараз Фома з гуртом працює над новим альбомом “Батярський шансон”. 

Він завжди ангажувався у всі події, які переживала Україна. “Мандри” – активні учасники українських революцій. Їхня пісня “Не спи, моя рідна земля” стала символом Майдану.

У 30 річницю Незалежності України Сергій Фоменко знімає серію фільмів “Видатні українці сучасності” про унікальні історії життя та успіху.  

– Сергію, крайні роки – війна, пандемія, обмеження – були не простими  для тих, кого це проймає. А тим паче для людей творчих. Ти відчутно змінився?

– Я став прагматичнішим, не роблю зайвих рухів. Не розтринькую часу і можливостей, адже все стиснуто. Україна зараз переживає не простий свій період – спочатку війна, далі короновірус – багато людей вмирають.  Чимало українців не дають ради з цими викликами. Тому зараз головне – змінитися, і я над цим працюю.

–  І що ти для цього робиш?

– Почав робити те, про що давно  мріяв: знімати фільми.  Хочу створити студію, яка зніматиме не лише документальні фільми і кліпи, але й художні та анімацію.

На жаль, вже маю досвід, коли на початку цієї пандемії втратив чимало грошей: ми записали на студії “Хата рекордс” новий альбом, два кліпи, я купив бус для туру Європою. Адже, у нас було заплановано  тур на 10 країн від Польщі до Португалії, і тут це все полетіло в дупу, а я – в борги. Тоді  зрозумів – треба змінити підхід: якщо задумую новий проект, спочатку шукаю кошти.

– У проєкті “ Видатні українці сучасності” ти і автор ідеї, і креативний продюсер, і режисер та ведучий. Що найголовніше?

– Головне – відчути героя, розказати його історію, поговорити з ним про важливе. І проілюструвати його життя так, щоб люди, які дивляться “Видатні українці сучасності”, зрозуміли, як цей герой, попри обставини, сприятливі чи не сприятливі, досягнув своєї мети.

– Для чого ти це робиш?

– Бо я знаю багатьох людей, чий внесок в українській культурі, науці, спорті, бізнесі, військовій справі та інших царинах, – є безцінним. Часто в Україні бідкаємося – все не так, нема можливості реалізуватися, треба звідси тікати. А є люди, які своїм життям показують, що це лише наші внутрішні проблеми. Хочеш чогось досягти – можеш це зробити, але, якщо ти справді цього хочеш, і якщо ти щось робиш для цього. Нам притаманна меншовартість,  завжди  дивимося на когось: десь краще, хтось розумніший, хтось багатший, десь земля масніша. Україна – дуже крута країна. Коли я почав мандрувати світом не лише як турист, але й працював там: дивився, як живуть люди в інших країнах, то впевнився – все у нас добре. Треба просто не лінуватися і вірити. Тому у цьому проєкті показую взірцевих людей, показую українців.

– Хто ці люди?

– Різних професій. Ми вже відзняли фільм про українського скрипаля з Канади Василя Попадюка, про кінорежисера Михайла Іллєнка, зараз закінчили фільм про художника-іконописця, реставратора Юрія Друзенка з міста Горішні Плавні. У роботі ще два фільми –  про Марію Бурмаку, знану українську співачку та особистість, про Івана Гуменюка, видатного винахідника, який створив ФМ та телевізійну систему сповіщення для України. Він є у світовій асоціації винахідників, яка має офіс в Женеві. Насправді список таких людей доволі великий.

– Тобто кіно відсунуло музику?

– Звичайно, що ні. Ми будемо робити менше концертів, але більш  концентрованих. Та й вік у мене такий, що не хотів би занадто часто повторювати те, що ми вже робили 25 років. Робити скрізь концерти – беззмістовно. До того ж як один з вокалістів беру участь  у легендарному гурті “Вася club”. У нас зараз є новий проєкт “Батярський шансон”, тому мої музичні внутрішні потреби задоволені.

– Батяри – субкультура, яка демонструє смак життя.. Цікаве поєднання батярства і шансону.

– Ціла музична програма уже готова, і вона прокатана на кількох десятках майданчиків – маленьких, великих і більших. Це класний матеріал, врешті є записаний альбом “До весни”. Є класичні батярські пісні, я ж вибираю ті, які реально заходять мені. Часом не відчуваю, як би я це виконав. А є такі, що відчуваю одразу.

– Чи це означає, що буде новий альбом у цьому стилі?

– Думаю, буде платівка (вініл), бо це такий жанр. Зараз шукаю гроші, щоб інвестувати у запис цього альбому, матеріал практично готовий. Там вже 15 пісень, і постійно з’являються нові. От нещодавно  познайомився з авторкою з Одеси, яка теж розробляє цей жанр, і вона запропонувала свої вірші, я зробив музику. У цьому проєкті є не лише мої авторські пісні, зокрема супер-хіт “Розбите серце”, але є й переклади та мої кавери на відомі пісні. От у Львові був такий супер гурт “Мертвий півень”, їхню пісню на вірші Андруховича я з задоволенням виконую. Також зробив переклад з російської пісні 50-тих років, історія про любов в Америці. Україномовна версія звучить розкішно.

– У попередніх альбомах ти робив такі творчі колаборації. Для мистецького середовища – це ж дивина, там кожен презентує насамперед себе, ти ж навпаки гуртуєш людей. Для чого?

– Творчість – це енергія. Якщо ти сконцентрований лише на собі, на своїх ідеях, на своїй подачі, за якийсь час стаєш не цікавим, твоя криниця мілішає і мілішає, ну хіба ти море. З досвіду  зрозумів, що синергія для творчості – дуже корисна: вона, по-перше, дає силу рухатись вперед, а по-друге, дає чимало нових ідей. В Україні так багато талантів.  Я  захоплююсь своїми колегами-музикантами, які заворожують грою на тому чи іншому інструменті. І зараз у складі “Мандрів”, до речі, дуже багато самодостатніх музикантів, які якраз під цей бренд і збираються докупи. З нашого старого складу є я, бас-гітарист Сергій Чегодаєв і звукорежисер Андрій Огар. Всі інші – це люди, які приходять у новому контексті, і те, що зараз звучить на концертах, мені значно більше подобається. Це енергія, в якій я просто плаваю, як риба в воді,  у цьому саунді. Мені не треба хвилюватися, бо виходять монстри, які знають свою справу.

– А якщо зібрати світових зірок, з ким би ти хотів організувати таку колаборацію?

– Хороше питання, таких ідей у мене ніколи не було. Якщо говорити про закордонних, ті, кого я дуже люблю, або вже померли, або це не мій стиль. Знаю своїх: у нас в Україні є круті музиканти, і мені цього достатньо.

– Аудиторія, яка слухає “Мандри”, змінилася?

– Вона така ж широка. Це абсолютно унікальна ситуація, що наша аудиторія –, повний спектр вікових категорій: від дітей до старших людей. Всі разом – ковчег.

– Ти об’їздив чи не всі материки, більшість країн світу. До речі, до Африки і Антарктиди доїхали?

– Легше сказати, де ми не були: у Китаї, Японії, Новій Зеландії і в Австралії. В Африці не були і в Антарктиді теж. Мені дуже цікава Японія, там дуже мало землі і японці розраховують лише на себе, свої здібності, інтелект, на свої руки і на свою працю. У них цікава культура, яка мене захоплює з точки зору концентрації енергії.

– Ще була мрія об’їхати Америку на “Harley Davidson”. Вдалося зреалізувати?

– Це було б класно. Але поки що є чим займатися. Це вже, якщо дасть Бог старість, то тоді може… Бо на це теж потрібні гроші і час.

– Свого часу ти чи не щороку їздив на гастролі до США, Канади та Європи і раптом два роки карантину? Як воно – бути закритим?

– Якраз займався музикою. Коли повернувся в Україну, додому,  тут мене дочекалися ті справи, які відкладав, почав знову заходити в процес. Він мене цікавить найбільше.

– Твоя пісня “Гради вогняні” написана не за один день… Ти з першого дня війни їздиш на Схід. Що тобі це дає?

– Важливо туди їздити, щоб бачити, що там насправді відбувається. Оскільки я не зі зброю в руках, то зобов’язаний  туди їздити, щоб допомагати, чим можу, морально підтримувати. Коли знайомлюся з людьми, відчуваю, що їм  потрібна увага від тих, хто щось робить для України в тилу. Всередині країни є теж багато викликів, у нас війна на інформаційному та культурному фронті.

– Ти мав успішний досвід культурної дипломатії. Як автор ідеї та куратор  великої мультимедійної виставки “Майдан. Україна. Шлях до свободи”  поїхав з нею в Берлін, Лондон, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Вашингтон. Виставку побачили члени Конгресу США, три місяці з нею знайомилися студенти Університету ім. Вашингтона, а завершили експозицію в Єльському університеті. Згадуєш Боба Марлі, бо він зробив більше для об’єднання і для уникнення війни, ніж політики. Ти активно працював у парламентському комітеті над законом “Про мовні квоти в українському теле-, радіоефірі”. Яка твоя місія зараз?  

– З людьми треба говорити, треба розуміти громадян з різних регіонів України. Україна – велика країна, є області, де живуть люди з певними особливостями ментальними, є історичні особливості, і завдання не лише політиків намагатися об’єднувати цих різних людей  спільними українськими цінностями. Якими цінностями – треба зрозуміти.

– Ми за 30 років незалежності ще не знаємо?

– Є багато спільного між різними людьми в Україні. Очевидно, громадяни прагнуть впевнено дивитися в майбутнє. Для цього має добре себе почувати малий бізнес, середній і великий бізнес, а не навпаки. Надважливою, і для економіки зокрема, є самоідентифікація. Ми – українці, і пріоритетною має бути культура та мова. Далі – військова доктрина, освіта, наука. Дуже важливо розуміти, що з освіти починається держава. Зараз наші діти – це зерна, які виростуть, стануть великими, а в тіні цих розкішних дерев зможуть затишно себе почувати і старі пеньки. Якісна освіта – це ж здоров’я нації і соціальна сфера. І на кожному з цих напрямків потрібні  люди, які готові щось змінювати своїм прикладом. Це важка робота і правил гри не варто придумувати. Успішні країни їх мають, нам треба просто адаптувати їх під українську реальність. Було чимало проукраїнських проєктів, але мети, якою б хотілося бачити Україну, ще не досягнуто.

– Ти патріот України не лише у словах та вчинках, завжди носиш великий срібний тризуб. 

– Його мені подарували друзі на день народження. Це княжий знак, репліка часів князя Володимира Великого. Зроблено зі срібла, яке виявили археологи на полях стародавніх битв у районі хутора Фрузинівка поблизу Чорнобиля. Це історичні місця, там завжди знаходили різні скарби.

– Називаєш себе ровесником незалежності, хоча ходив до радянської школи, велику частину свого свідомого життя говорив російською . А якою мовою думаєш зараз?

– Українською.

– Ті, хто не здатен опанувати державну мову, знаходять собі таке виправдання:  не важливо, якою мовою говорити, головне – любити Україну.

– Це ілюзія і самообман. Насправді, як тільки ми себе ідентифікуємо українцями, це значить – українська мова передовсім. Це як група крові. І у світі людей ідентифікують за мовою. Якщо ти за кордоном, за мовою визначають, з якої ти країни. Якщо ти говориш російською і кажеш: “Да я с Украини”, дивуються “Да, ви не русский?”. Бо руский – це значить говорить російською, німець говорить німецькою, поляк – польською, француз – французькою, чех – чеською, українець  говорить українською. Мова – це головний маркер, з якої ти країни, з якої ти держави. Це ж дуже просто! А як може бути по-іншому?!

БЛІЦ:

Мене найбільше дратує –

Жлобство.

Найбільше лякає –

жлобів дуже багато.

Я не змирюся ніколи –

з глупістю і зрадою.

Зазвичай прокидаюсь з думкою –

Клас! Прокинувся!

Дружині кажу найчастіше

Тримайся!

Україна для мене – це

рідна земля.

Парасковія Дворянин