Пророчі переклади Остапа Сливинського

Поета, перекладача, літературознавця та есеїста Остапа Сливинського знають далеко поза межами України.

Автор десяти поетичних збірок, численних есе, блогів, рецензій та оглядів. Його твори перекладені 16-ма мовами.

Українець Сливинський перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов. Серед, авторів Нобелівські лауреати та знані письменники: Вільям Карлос Вільямс, Дерек Волкотт, Роберт Блай, Чарльз Сімік, Чеслав Мілош, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Марек Бєньчик.

Для Остапа Сливинського переклад – це, крім усього іншого, імпорт ідей і імпорт інтелектуальної відваги. Адже від відповідального вибору автора, тексту, пошуку адекватної мови може залежати майбутнє своєї культури.

Іноземці часто йому зауважують, що Україна зробила величезний прорив у царині книговидання та перекладу. Щороку виходять десятки українських перекладів світової літератури. Зрештою, це продемонстрував 28 книжковий форум, що  у вересні успішно відбувся у Львові. 

– Той, хто працює зі словом, вловлює вібрації часу і запити людства. Остапе, ти щоденно дотичний до різних мов, літератур, ментальностей. На що очікує постпандемійний світ зараз?

Чи можна вважати цей світ постпандемійним? Ми ще не знаємо, що з нами відбудеться упродовж наступних місяців. Пандемійний світ парадоксальний. Усе здавалося досяжним, на відстані витягнутої руки достатньо було купити авіаквиток, взяти біометричний паспорт і ти подорожуєш.  Тепер цей досвід кордонів,  тяжкий для нас постколоніальний, він ніби знову повертається, бо світ розділений. А з іншого боку світ ніби стиснувся:  ми без перекладу, без пояснень, без коментарів стали розуміти одні одних,  тому що у всіх тепер  один і той же ж клопіт. Світ ніби став Ковчегом.

– Тому у блозі ти написав про хвилю, яка мусила накрити нас – за законами фізики?

Це думка, на яку мене наштовхнула Ольга Токарчук у романі “Бігуни” 2007 року. Вона так пророчо написала, що найбільшою проблемою людства на початку 21 століття є те, що люди намагаються весь час від чогось утекти,  але вони не знають, до чого йдуть. Таке мурашине пересування земною кулею до 2020 року мало просто монструозні масштаби: кілька мільярдів людей щороку здійснювали туристичні подорожі. Йдеться про ті, які статистично враховані і відбувалися за посередництвом туристичних компаній. Це глобальні соціальні зміщення, які відбувалися постійно люди кудись пересувалися. Це, як тектонічні зсуви плит, тільки на рівні соціуму. Це мусило дати якийсь ефект. І от Ольга Токарчук у “Бігунах” передбачила: це завершиться новою осілістю. У певний момент, виникне така обставина, яка змусить людей зупинитися і подумати про свій зв’язок не тільки з простором, але й з місцем.

– Але ж для обміну сенсами ми мусимо подорожувати світом…

Безперечно. Проте з’явилася нагода зупинитися і переосмислити.  Чим є для нас Дім? Чи Дім для нас є просто місцем, де ми перепочиваємо поміж нескінченними пересуваннями. Чи Дім є чимось більшим? Що означає відсутність Дому? Це велика тема бездомності як вибору, не бездомності  як необхідності, ми знаємо про міграцію, нелегальну міграцію, втечу від  нестерпних життєвих обставин зараз не про це,  радіти тут немає особливо чим.  Але починаючи з 2000-них відбувалося щось на зразок  глобального волоцюжництва: люди,  які мають вільні фахи, можуть працювати віддалено freelancer, навіть не дуже дбаючи про те, чи мають вони дім. В епоху пандемії це кардинально мусило переосмислитися людиною, яка раніше не замислювалася над тим, опинившись без сталого ґрунту під ногами. Якщо є необхідність самозоляції, якщо дім стає простором безпеки, то де той простір безпеки для людини, яка свідомо від цього дому відмовилася.

– Українська література змінилася? Цей концепт Дому почав домінувати у ній?

Література не змінюється так швидко. Середовище інформаційне, комунікативне у соцмережах  реагує миттєво. Література  потребує часу,  вона має довшу фазу. От чекаємо великої української літератури про війну. Йдеться не про  вірші чи репортаж, щоденник чи нон-фікшн автобіографічний. Ми чекаємо великого українського воєнного роману, який не з’являється. Просто література вимагає часу для осмислення і можливості трошки відступити від об’єкта. Я б не ризикував сказати, що література вже це осмислила.

Мусять з’явитися конкретні сюжети,  які одночасно вписані у добре осмислений контекст. Власне з сюжетами добре, а з добре осмисленим контекстом наразі ще ні. Тому я би ще трохи почекав.

– Проте це не завадило тобі перекласти роман про Мінськ. Чи це не пов’язано з тим, що відбувається в Білорусі?

Безумовно, пов’язано. Починаючи з літа 2020 року, ми часто чули про Мінськ.  Українці з різних інформаційних джерел, чули: “на вулицях Мінська відбулися сутички, в тих районах збираються люди, неформальні зустрічі організовують”. Мені стало цікаво, яким цей Мінськ є насправді. Я там був двічі, мушу зізнатися, що жоден з тих разів не залишив у мене яскравих вражень. Я зрозумів,  що я міста не зрозумів. Мені потрібний був текст-ключ. І от познайомився з Артуром Клінавим, людиною на пограниччі  різних царин культури. Він художник, куратор, історик архітектури і що цікаво неформальний лідер та засновник мистецької комуни, яка розташована у глухих білоруських болотах, буквально за кілька кілометрів від кордону з Литвою. Артур також є співзасновником безкомпромісного, мистецького білоруського журналу “pARTisan”,  який з перемінним успіхом виходить. З перемінним, бо все хороше і незалежне в Білорусі може з’являтися лише з перемінним успіхом.

“Малий путівник містом Сонця” це путівник Мінськом: він  позачасовий, тому що Клінав пише про Мінськ, в якому він народився, Мінськ, який він пам’ятає з дитинства, потім з часу трансформації, коли всі жили передсмаком свободи, сподіваючись, що цей совок розвалиться,  і коли ті надії власне розсипалися на порох, бо у 90-ті зрозуміли, що настає епоха нового льодовикового періоду в Білорусі. Він ці епохи описує крізь призму міста.  Це мій найновіший переклад, і його справді можна використовувати як путівник. Їдучи до вільного Мінська, сподіваюся,  режиму вже недовго залишилося, можна прихопити з собою цю книжку.

– У час російсько-української війни є сенс перекладати книжки мовою окупанта?

Це питання культурної суверенності. Коли ми перекладаємо з російської, ми чітко даємо зрозуміти і собі, і іншим, що це інша мова. Якщо ми не перекладаємо з російської, то не до кінця усвідомлюємо, що це інша мова, інша культура. Це те саме, що провести демаркаційну лінію з іншою державою. Чому Росія так впирається, щоб чітко демаркувати українсько-російський кордон? Не чіткий кордон це сфера маніпуляції: домінантна, експансивна, агресивна культура маніпулює у той спосіб, щоб представити меншу культуру як частину власної. Повірте, росіянам політично вигідно, щоб ми їх не перекладали.  Ми зобов’язані їх перекладати, тоді ми маркуємо цей кордон.

– Як ти обираєш твори для перекладу?

Не все мусить бути перекладено. Є  тексти,  які важливі для національних літератур, в яких виникли, але вони не діалогічні. Ці тексти не написані з думкою про розмову з кимось назовні, навпаки з думкою, що це остаточна крапка у певній дискусії; вони не передбачають альтернативних голосів. І, як наслідок, такі тексти не відлунюють в інших культурах. Тому немає сенсу їх перекладати, як і ті, в яких вже вписана ворожнеча.

Охоче перекладаю своїх улюблених авторів. Не було ще такого, щоб захопившись автором, потім зрозумів, що це не мій автор чи той автор написав щось мені неприйнятне. Так в мене було і з Нобелівською лауреаткою Ольгою Токарчук. І це зовсім не означає, що я почав перекладати тексти авторки на хвилі її успіху, коли вона вже отримувала премії.

– А хто кого знайшов?

Я її, звичайно, знайшов. Випадково натрапив на її твір – нам в університет на початку 2000-х переказали кілька пачок гуманітарної літературної допомоги з Польщі і там було видання дебютного роману Ольга Токарчук “Мандрівка людей книги”. Мені сподобалась обкладинка, прізвище Ольга Токарчук мені ні про що не говорило. Прочитав цей роман за два вечори і відчув, що це ідеальний роман. Якби колись я написав роман, то хотів би, щоб це був такий роман як “Мандрівка людей книги”. У ньому є все: і герої дуже цікаві, і сюжет, який затягує, і алегоричний рівень. До таємниці допущений глухонімий герой, який до того ще й неписьменний. Він не може прочитати книги, до якої прямують герої, він її  може потримати і йому цього достатньо. Проте нікому цього не зможе переказати, бо він глухонімий.

– Це має значення – перекладати нині сущого автора, особисто знатися, спілкуватися з ним?

Мені важливо розуміти, що той автор чи авторка десь там є, у разі потреби я можу зв’язатися, написати, щось запитати.

От з Дереком Волкоттом було так, що я почав перекладати його, і він якраз відійшов від нас. Потім з Філіпом Левайном виникла така ж ситуація. Я навіть на якийсь час перестав перекладати американських поетів, бо за кого не візьмусь – вони помирають.

– З американської літератури останніми роками щось перекладав?

Власне хотів би повернутися до неї. У мене є ідея поперекладати більше американських поетів. Наприклад, Чарлза Сіміка, Філіпа Левіна, можливо, навіть зробити персональну антологію американської поезії. Важко це зреалізувати, коли перекладаєш роман за романом. Переклад поезії це на тоді, коли залишається час.

– Остапе, але встигаєш писати і видавати свої вірші. Запит на поезію є?

Мені здається, він є завжди. Поезія, і  я тут її персоніфікую, звикла собі давати раду поза матеріальною кон’юнктурою. І це дає їй незалежність. Поезія не комерційна. Наприклад, Рупі Каур, її можна вважати зіркою сучасної поезії у глобальному вимірі. Не знаю, наскільки їй вдається монетизувати свої вірші. Те, що поезія не монетизується, дає їй свободу, дає їй право говорити те, що хочеться, а не те, чого чекають. Дуже часто те, що з’являється потім у прозі, драматургії, інших царинах словесного мистецтва, спочатку промацується в поезії.  Авангарди спочатку були реалізовані в поезії, потім почали проникати у прозу та драматургію. Поезія – це ударний загін. Мені важливо мати цей інструмент такого експерименту а що буде, якщо я напишу так, що з того вийде.

– Класики української поезії Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, як і української літератури загалом, зараз близькі серцю молодих українців? У радянській школі їх свідомо робили незрозумілими для українських дітей.

Треба бачити у цих класиках людей. Варто не лише знати історію літератури, прочитати всі тексти, але й бути сумлінним учителем. Потрібно мати емпатію, відчути цих людей, прожити з ними шматки їхнього життя. Подивитися на світ їхніми очима, і то не тільки на той світ, в якому вони жили, але і спробувати їхньою оптикою подивитися на сучасний світ. І тоді виникне той чудесний резонанс, який дозволить дітям і підліткам уявити їх як актуальних постатей. Актуальним для нас може бути і Сковорода, і Нечуй-Левицький, і Панас Мирний, і Винниченко, і Юрій Андрухович. Тільки для того потрібно вловити цей резонанс. Не заперечую, що є тексти, в яких роздмухати ту золу – важко. Справді сильні твори це вогнище, і тільки від нас залежить, чи ми зможемо знову його розпалити. Жар у романах 19 століття можуть роздмухати наші внуки. Але ж не можна за інерцією їм подавати цих авторів як недосяжних постатей з паралельного світу,  який не має нічого спільного з нашим.  Першокурсникам гуманітарного факультету УКУ, де викладаю сучасну літературу, пропоную подивитися на твори через призму міграції, насилля, охорони навколишнього середовища, війни чи конфліктів політичних, конфлікту поколінь. Потім студенти підходять і кажуть: “ми  не знали, що література може говорити так відверто про такі важливі речі”.

– Кого з українців найчастіше читають у світі?

Читають тих, кого видають і перекладають. Читають Жадана, Куркова, Андруховича, Ірену Карпу, Катю Бабкіну, Наталку Сняданко. Це діалогічні тексти. Стосовно сучасної літератури вже починає вибудовуватися певна кон’юнктура: видавцям десь у Іспанії чи Швеції, легше обрати автора чи авторку для перекладу, тому що вже англійською чи німецькою, наприклад, вийшли їхні книжки. Якщо ж йдеться про класику українську, то її досить багато, і вона мало представлена. Для іноземних видавців це занадто темний і незрозумілий ліс, тут потрібне консультування та історико-літературний вackground. Це функція Українського інституту, культурних відділів українських дипломатичних представництв за кордоном і україністик закордонних.

– Коли матимемо свого Нобеля з літератури?

Нобелівську премію вручають конкретні люди у конкретних історичних обставинах. Рішення Нобелівського комітету це є більш-менш консенсусне рішення суб’єктивностей, тобто передбачити щось дуже важко. Ольга Токарчук мала чудові шведські переклади. До того, як була номінована на Нобелівську премію, вона у Швеції здобула значний розголос. Крім того дуже важливим є факт присутності в англомовному світі. Навряд чи має шанс отримати Нобелівську премію той, хто має слабкі низьконакладові твори або взагалі не має у перекладі англійською і шведською мовами.

Я б не абсолютизував Нобелівської премії. Автор, який важливий у глобальному вимірі, але не отримав своєї Нобелівки,  нічим не гірший від Нобелівського лауреата, якому це могло трапитися, як сліпій курці зерно. Іноді комусь просто пощастило.

Парасковія Дворянин