Коли вдивляєшся у фото цієї молодої тендітної жінки, важко уявити, що перед тобою – класик сучасної української літератури. Людина, яка написала цiлу низку книжок та здобула десятки високих літературних нагород – за творчість та громадянську позицію.
Вона щиро й відкрито посміхається, вміє слухати, тримається з простотою та гідністю. Пише ємні глибокі тексти, які залишають слід у серці.
Анна Багряна – письменниця з упізнаваним почерком. Її твори мають високий морально-етичний ценз, що відрізняє якісну літературу.
Спілкуючись із нею, відчуваєш тепло і повагу до своєї позиції, до себе як Людини. Читаючи її твори, духовно зростаєш.
– У 2010 році вашу п’єсу було поставлено у Чикаго. Розкажіть про цей проект, будь ласка.
– Про постановку я дізналася випадково.
Колись мала звичку раз на кілька місяців набирати в пошуковій системі своє ім’я та відстежувати, що й де про мене пишуть – які виходять рецензії, хто як коментує мої книжки або виступи і т.д. І ось одного разу натрапила на репортаж про прем’єру вистави “Рододендрон” за моєю однойменною п’єсою.
Вона була поставлена в Українському драматичному театрі “Гомін”, режисер – Василь Митничук. Мені, звісно ж, стало цікаво, і я одразу відшукала в соцмережах пана Василя. Зв’язалася з ним і попросила переслати мені відеозапис і фото з вистави. Він радо відгукнувся і виконав моє прохання. Вистава мені сподобалася. Сподіваюся, наша співпраця продовжиться. Мрію, щоб якийсь театр поставив мою п’єсу про Олену Телігу.
– Яке відчуття, коли бачиш постановку свого твору на сцені?
– Вже бачила чимало постановок за своїми п’єсами – і “вживу”, і у відеозаписі. Відчуття завжди одні й ті ж самі: спершу із завмиранням подиху сидиш і вдивляєшся в кожний жест акторів, ревно вслухаєшся в кожне слово, порівнюючи постановку зі своїм тестом (чи все так само, як я уявляла, коли писала?). Але, якщо вистава вдала, то поступово забуваєш, що є автором п’єси, мимохіть входиш у світ, який створив режисер, і вже сприймаєш постановку як щось окреме від тебе. Або, щонайменше – як свою дитину, котра вже виросла і живе самостійним життям, і ти не маєш права втручатися в нього.
– Революція Гідності, війна на Донбасі. Як ці теми відбилися у творчості та житті?
– Коли почалася Революція Гідності, ми з родиною мешкали в Республіці Північній Македонії, моя донька була ще дуже маленькою. Я все пропускала крізь власне серце, не спала ночами. Коли почали стріляти, постійно плакала і не знаходила собі місця. Але творчість рятувала. Тоді написалося кілька віршів, присвячених героям Майдану і Небесній сотні.
Потім, коли почалася війна, намагалася якось допомагати нашим захисникам – грошима, участю в різних волонтерських проектах, чи просто словом. Написала цикл оповідань і п’єсу про долі українських жінок, які стали жертвами цієї війни – втратили синів, чоловіків, коханих або ж домівки й малу Батьківщину.
– Що означає українська мова для України?
– Кажуть, що мова – це код нації. Але для мене це ще й оберiг нації. Можливо, найсильніший оберiг. Адже поки є українська мова, є Україна й українці.
– Якi з ваших творів любите найбільше?
– Поки-що такими є роман “Дивна така любов” (2010) та збірка “Македонські оповідки” (2016).
– Першу я писала, перебуваючи в особливому духовному стані – медитації, піднесення й катарсису, під звучання “Місячної сонати” Бетховена. Це філософсько-любовна історія про пошук себе і свого місця в цьому світі, де знайшлося місце і для власних дитячих спогадів. Друга книжка – результат мого шестирічного перебування в Республіці Північній Македонії. Цікавий, світлий і насичений період мого життя.
Сподіваюся, що з часом у мене з’являться інші улюблені книжки. Головне – написати їх.
– Як приходять сюжети?
– Найкращі – це ті, які підкидає життя. Звісно, елементи художнього вимислу неодмінно мають бути, проте, якщо в основу сюжету покладена якась реальна історія, особиста чи розказана кимось, хто її пережив, такі твори справляють значно сильніше враження на читачів. Вони є живішими, справжнішими.
– Ваші улюблені книжки?
– Я люблю ті, що змушують замислюватися над сенсом життя, шукати відповіді на одвічні філософські питання, копирсатися у власних емоціях і відчуттях. Або ті, які відкривають для мене щось нове, щось таке, чого я досі не знала. На розважальне чтиво мені шкода часу.
Одна з книжок, яка свого часу цілковито перевернула мою свідомість – “Тибетська книга мертвих”. Я прочитала її у 18 років, тоді я за одну ніч переосмислила питання життя і смерті, стала вегетаріанкою, навчилася працювати з власними емоціями – трансформувати негатив у позитив.
Із художньої літератури люблю філософські твори Германа Гессе, Ясунарі Кавабати, Жана Поля Сартра, Хорхе Луїса Борхеса та ін. З української літератури – романи Івана Багряного, Василя Барки, Уласа Самчука, В.Домонтовича, дуже подобається мені роман Володимира Винниченка “Сонячна машина”. Сучасних авторів не перелічуватиму, бо їх дуже багато, і серед них – чимало моїх добрих друзів.
– Український письменник в еміграції: оксюморон чи змінена реальність?
– Не можу сказати, що почуваюся в еміграції. Принаймні, як письменниця. Адже щодня в соцмережах підтримую зв’язок з українськими колегами, активно долучаюся до всіх можливих творчих проектів і кожне літо проводжу в Україні – беру участь у фестивалях, виступаю на літературних вечорах і презентаціях. А життя в різних країнах лише розширює можливості для творчості.
– Як ви популяризуєте українське слово в іншомовному середовищі?
– Оскільки я народилася в Україні, українкою, то вважаю своєю місією популяризувати рідну культуру. Намагаюся оточувати себе однодумцями, духовними побратимами і посестрами – людьми, серця яких б’ються в одному ритмі з моїм.
У березні цього року ми з українською журналісткою Анастасією Проданскі, яка теж мешкає в Софії, створили Український клуб для дітей із українських і змішаних українсько-болгарських родин. Також до нас радо долучилися родини бессарабських болгар. На зустрічах клубу розповідаємо малятам про українські свята, традиції, ділимося різними цікавинками, проводимо майстер-класи, квести, граємо в ігри, п’ємо чай і дегустуємо солодощі. Є потреба гуртуватися і спілкуватися між собою українською мовою.
До нас приходять діти різного віку. Зустрічі ми зараз проводимо в Посольстві України приблизно раз на два тижні, але все залежить від сезону. Долучаємося також і до інших культурно-просвітницьких заходів, які організовує посольство і фундація “Мати Україна”.
– Один день, який змінив ваше життя.
– День народження донечки Оксанки – 7 травня 2013 року.
– Хто вірить у вас більше, нiж ви сама?
– Мабуть, моя донька. Адже часто, бачачи мої вагання, вона впевнено заявляє, що в мене все вийде.
– Де живе натхнення?
– Oксанка каже, що в очах: бачиш щось, і воно тебе надихає на творчість. Можливо, саме так і є.
– А ще ваша донька каже: “Я – українка”. Як ви її виховуєте? Що, на вашу думку, найважливіше для формування дитячої культурної самосвідомості?
– Виховую свою доньку українкою. Ще з періоду вагітності розмовляю з нею виключно українською мовою. Хоча вона – наполовину болгарка, адже її тато – болгарин. Оксанка добре розмовляє обома мовами і легко переходить вдома з однієї мови на іншу. Паралельно вчить англійську.
– Я вважаю, що найкраще формувати дитячу свідомість за допомогою цікавої якісної літератури. Тому щоразу, коли ми повертаємося з України в Болгарію, наша валіза наповнена книжками й журналами.
Оксанка щовечора перед сном просить мене щось прочитати або ж вигадати свою казку. Віднедавна й сама почала вигадувати різні історії, але, оскільки ще не вміє писати, просить, щоб я їх записувала.
А поки що її стихія – це малювання. Я намагаюся всіляко підтримувати її в цьому захопленні – купую необхідні матеріали для творчості, вожу на різні заняття і майстер-класи, відстежую інформацію про конкурси дитячих малюнків в Україні та Болгарії. Два роки поспіль ми їздили на Міжнародний форум дитячої творчості “Золотий мольберт”, що у Львові, і Оксанка там здобула золоту медаль.
– Розкажіть про ваш творчий та життєвий тандем з чоловіком. Чи складно двом письменникам уживатися в одному просторі? Чи відчуваєте ви часом конкуренцію?
– Ми познайомилися з Димитром у 2008 році на Міжнародному поетичному фестивалі “Струзькі вечори поезії” в Р.П. Македонії. Кожен із нас представляв там свою країну. Потім почали листуватися, перекладали вірші одне одного. Знову зустрілися через кілька місяців – уже на фестивалі в Києві. Далі за нас усе вирішила доля. Ми просто довірилися їй.
Живемо разом вже більше десяти років. Те, що ми обоє належимо до письменницької братії, лише зміцнює наші стосунки, адже нам завжди є про що поговорити і подискутувати. Також разом перекладаємо. Я допомагаю Димитру перекладати твори українських авторів болгарською, він мені – твори болгарських письменників українською. У 2012 році ми видали антологію сучасної української поезії, потім – ще 5 окремих поетичних збірок українських поетів.
Ми з Димитром належимо до різних поколінь і до різних культур, але це взаємозбагачує нас, робить спільне життя насиченішим і цікавішим.
– Якщо би ви мали можливість і владу змінити щось в Україні як у державі чи у свідомості українців, за що би взялися?
– Багато що залежить від державної політики, але значно більше – від виховання. Якщо батьки прищеплюватимуть своїм дітям національну гідність, любов і повагу до всього українського, то дуже скоро Україна стане однією з найуспішніших країн світу.
– Кому і чому ви вдячні? За що?
– В першу чергу, батькам – за те, що дали життя і виховали. Богу, вищим силам, янголам-охоронцям – за те, що оберігають, допомагають і ведуть. Друзям – за підтримку. Ворогам – за заґартування душі. Критикам – за можливість вдосконалюватися. Видавцям – за народження книжок. Читачам – за віру в себе і стимул творити далі.
– Яке зі своїх надбань вважаєте найвагомішим?
– Те, що не зрадила саму себе.
Інформаційний блок:
Анна Багряна – українська письменниця, перекладачка та художниця.
Народилася 24 березня 1981 року в м.Фастові Київської області. Закінчила Інститут філології Національного університету ім. Т.Шевченка за спеціальністю “українська мова та література”.
Членкиня Національної спілки письменників України та Асоціації Українських Письменників.
Лауреатка літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша (2013), Міжнародної літературної премії ім.Григорія Сковороди “Сад божественних пісень”(2014), літературного конкурсу “Смолоскип”(2008), шість разів отримувала відзнаки міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”.
Авторка понад 30 книжок (поезія, проза, драматургія) та 27 книг перекладів. За її творами було поставлено численні спектаклі в Україні та за її межами. Найвизначніші – драматична поема “Над Часом”, мюзикл “Глорія”, трагікомедія “Рододендрон” та психологічна містерія “Є в ангелів – від лукавого”.
Найпомітніші поетичні збірки: “Між богами і нами” (2005), “Інші лінії” (2009) та “Замовляння із любові” (2011). Найвідоміші прозові твори – романи “Етимологія крові” (2008), “Дивна така любов” (2010), “Дошкуляка” (2012) та збірка оповідань “Македонські оповідки” (2016).
Її тексти перекладені багатьма мовами та опубліковані в десятках видань.
Дружина відомого болгарського письменника та дипломата Димитра Христова. Живе у м.Софія (Болгарія), виховує доньку Оксану.
Поезії Анни Багряної
* *
я зупиняюсь
я вільною стала
пальці танцюють по хвилі зеленій
тільки прозорі очі русалок
світяться відданістю –
крізь мене
небо пророчить прадавніми ведами:
вільним дозволено бути невільними
я повертаю
сакральність єдності
я зупиняю зелену хвилю
ДОНЕЧЦІ
Поки спиш, пришиваю рудому ведмедику лапку
допиваю свій чай і читаю невтішні новини.
Вже нема запитань, тільки оклик і знову – три крапки,
під якими майбутнє – твоє і моєї країни…
І так сумно, що друзів насправді лишилася дрібка,
що усі вороги – аж настільки нікчемні й убогі,
трансформую ненависть до них – то у жабку, то в рибку…
Ти навчила мене малювати. І вірити в Бога.
Тож молюся. Малюю. Заповнюю аркуш і тишу.
Поки спиш. Поки бачиш цей світ у рожевих відтінках.
А ведмедик підморгує: певно, рудому видніше,
що добро переможе. Маленька моя українко…
