45 років Україна й українці всього світу сумують за Володимиром Івасюком – невинно убієнним совєтською владою і русскім міром.
У травні 1979-го у Бережанській виправній колонії для неповнолітніх, що у Тернопільській області (тоді заклад іменувався як “спецпрофтехучилище №1”), відбувся бунт засуджених, і на волю вирвалося кілька сотень в’язнів. Більшість підлітків удалося спіймати і повернути під варту відразу ж, а решту – розшукували повсюдно. У пошуках утікачів військові прочісували ліси. Тоді у Брюховицькому лісі, неподалік Львова, 18 травня рядовий військової частини № 42190 Жамсунбек Чорнобаєв під буком виявив підвішений труп чоловіка у позі “навколішки” з паском від плаща на шиї. Поряд стояв порожній портфель. Механічний годинник покійника “Orient” зупинився о 12 годині 50 хвилин, на календарі годинника – 27 квітня. Труп не розклався. Відстань від гіллі до поверхні грунту була меншою від суми зросту чоловіка та довжини паска, на якому він “напіввисів-напівстояв”.
Як виявилося згодом, це був 30-річний Володимир Івасюк. У це не хотілося вірити… Той травень назавжди увійде в історію України місяцем туги за Володею, який так рано попрощався з білим світом, і місяцем нашого національного сорому – композитора вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним. Кому ж завадив молодий обдарований композитор, поет, який у 1970-х роках спромігся однією лише піснею змусити республіки радянського союзу розуміти українську мову?
“Ми шукали і чекали його 24 доби…”
“24 квітня вранці Володя повернувся з Хмельницького, де був членом журі на конкурсі, – каже старша з сестер композитора Галина Івасюк. – У телефонній розмові розпитав про самопочуття, настрій, пошкодував, що нічого мені не привіз (брат був надзвичайно уважним, щедрим, з вишуканим смаком, любив робити подарунки). Домовились зустрітись о 15 годині. Володя пішов у консерваторію – і зник. У нас вдома з дитинства було заведено: інформувати про те, де і хто є, коли буде, залишати записки або телефонувати. Це була наша остання розмова.
Ми шукали і чекали його 24 доби, обдзвонивши всіх знайомих і незнайомих, а 25 квітня подали заяву в міліцію про розшук. Мама тричі зверталася з проханням оголосити по телебаченню, показати фотографії, звернутися до людей за допомогою – відмовили, мотивуючи тим, що буде багато галасу. Мама відповіла: “Що мені до вашого галасу, мені дитина пропадає…”
Але так і не дали оголошення по телебаченню. Ставлення до батьків у слідчих органах – брутальне. 19 травня, між 9 і 10 годинами, маму повідомили, що, здається, знайшли тіло сина, передзвонять, коли прийти на упізнання. Допустили маму тільки о 15-й годині. Тата не впустили на упізнання сина. Значить, щось було таке, чого ми не повинні були побачити. Тільки після телеграм до генерального прокурора срср романа руденка і до генерального секретаря цк кпрс леоніда брежнєва батька допустили до тіла сина. Прокурор борис антоненко сказав: “Ми вам єво адєнєм і прівєзьом, тагда сматрітє хоть сто лєт!” І це сказав прокурор області викладачеві вузу, письменникові, який хоче востаннє побачити сина-композитора?!”
Бузувіри й нелюди поламали Івасюкові-композитору і музикантові пальці на обох руках. “Пальчики мої, пальчики…” – раз у раз повторював батько Михайло Григорович біля синівського гробу.
“Убивці знущалися над Володею по-садистськи, – вважала дружина Ростислава Братуня Неоніла. – Це нагадує почерк найманих кілерів. Я ж ходила на упізнання, і те, що ми побачили з рідними Володі, не піддається жодному опису. У нього не було… очей. Тіло – суцільна рана…”.
У версію самогубства ніхто не повірив. Пошепки усі казали – вбили…
22 травня 1979 року тисячі людей прийшли до будинку, де мешкав покійний композитор, а у Володиній квартирі стояла труна з його тілом, яку влада не дозволила відкривати. Місто Лева прощалося зі своїм улюбленцем. Народ ховав свого співця, який протягом 12 років підносив гордість українців за свою мову, поезію, музику. Це була небачена у ті роки процесія, фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. На похорон приїжджали потягами люди із сіл Львівщини та інших областей.
Такою була відповідь на всі наклепи й рекомендації партійно-владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон “самогубця”. Давалися вказівки під загрозою відрахування з вишу чи звільнення з роботи. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті – у “Львівському залізничнику” (вона виходила невеликим накладом).
У версію самогубства, яку переконливо намагалося довести кадебістське і комуністично-прокурорське радянське “правосуддя”, ніхто не повірив. Пошепки усі казали – вбили… На похорон прийшло приблизно п’ятдесят тисяч осіб. Серед них і студенти, зокрема й Львівської консерваторії, де навчався Володя.
Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання, її хотіли встановити у похоронний автобус. Сотні голосів скандували: “На руки! На руки! Нести!!!”
Труна тихо пливла на раменах студентів Львівської консерваторії до Личаківського цвинтаря, і злива квітів встеляла останній земний шлях великого українця.
Незрадливі. Левко Дутковський, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич…
“Ми з Назарієм Яремчуком якраз були в мене вдома, коли зателефонував батько Володі й дослівно сказав: “Це Михайло Івасюк. Левку, Володі більше немає, він загинув. Передай усім… – і заплакав, – згадував ті трагічні дні Левко Дутковський. – Я лиш спромігся запитати: “Коли? …” Михайло Григорович відповів, що похорон у вівторок, і поклав слухавку. Деякі місцеві “доброзичливці” з Чернівецького обкому компартії нам “радили” нікуди не їхати і заборонили везти траурні вінки від обласної державної філармонії і обласного телебачення. Нас це не зупинило. На похорон Івасюка поїхали вчотирьох: я, Назарій Яремчук, письменник-драматург Анатолій Крим і звукорежисер Василь Стріхович. Їхали потягом у купейному вагоні. На вокзалах намагалися прикривати стрічки на вінках, щоб не було зайвих запитань. О 10-й ранку ми вже були у помешканні Івасюка. Похорон затримували, чекали на Софію Ротару… Траурна процесія розтягнулася на багато кілометрів. Весь транспорт зупинився…”
“Довідавшись про мій намір їхати на похорон друга, мене затягали по кабінетах відповідних спецслужб, наполегливо переконуючи і прозоро натякаючи, що ця поїздка може коштувати мені подальшої артистичної кар’єри і неминуче внесе суттєві корективи у ставлення влади до мене, – запам’яталися найболючіші деталі тих днів Назарієві Яремчуку. – Незважаючи на усі ці перестороги, я, разом із Левком Дутковським, тримаючи величавий вінок із білих квітів, стояв на чолі багатотисячної скорботної ходи, в якій люди, почергово змінюючи один одного, несли на своїх плечах труну, в котрій лежало сплюндроване тіло української пісні, навічно поєднаної у цей трагічний день з великим іменем Володимира Івасюка”.
“Ми з ансамблем “Червона рута” перебували у гастрольному турі на далекому сході, – розвіює багатолітні плітки і чутки навколо свого неприїзду на похорон до Львова Софія Ротару. – Концерти вже неможливо було скасувати. Ми всі були шоковані цією звісткою! Спочатку не вірили, а потім… Уже ніхто не приховував своїх сліз, навіть чоловіки… Ми вшанували світлу пам’ять Володимира Івасюка на виступах, як могли. Тоді у концертах звучали лише його пісні, а люди, як один, уставали зі своїх місць і стоячи слухали їх…”
Василь Зінкевич до Львова приїхав з гастролей з-під Білорусі: “Нас чомусь постійно перепиняла міліція. Лише ступив на вулицю Маяковського, де мешкав Володя, люди побачили мене і зробили коридор, хтось подав квіти. Я один йду, ноги з кожним кроком підкошуються…. Коли вступив до Володиного помешкання, де була закрита труна з тілом, лише помолився, мить постояв. Реву… Слова мовити не можу… Михайло Григорович, батько Володі, сказав: “Виносьте!” Соні не було, і чекати більше не могли… Коли труну опускали в могилу, всі заспівали нашу “Червону руту”. За 15 хвилин до концерту встиг повернутися в Ковель. Про скасування дійства чи перенесення не могло бути й мови. Мене і мого слова чекали. Вийшов зі сльозами, у залі – стогін, плач і ридання… Вистогнав лише дві пісні… Квитків ніхто не повернув, усі все зрозуміли мовчки…”.
“Я йшла попереду у борщівській вишиванці і несла портрет Володі у миртовім вінку…”
“Родина та близькі покійного Володі Івасюка сподівалися, що саме Софія Ротару піде на чолі траурної процесії і понесе Володин портрет. Вона перебувала у гастрольному турі на далекому сході, – каже Оксана Патик. – Ми ж цього не знали і не могли знати. Звісно, дерев’яного хреста попереду нести не можна було, озвірілі комуністи та їхні боси цього би просто не дозволили. Був портрет Володі у миртовому вінку…
Коли усі зрозуміли, що Софії Ротару не буде, моя мама сказала: “Може, Оксана то зробить…” Ми мешкали близько, п’ять хвилин ходу. Я побігла додому, щоб перевдягнутися. Треба віддати належне моїм батькам – тато – відомий художник, мама – лікар – які не могли бодай на мить відступитися від горя всього українського народу. Моя мама у той час мала велику колекцію вишиванок. Вдягнула чорну борщівську шерстяну сорочку.
Я повільно йшла попереду. За мною у глибокій зажурі ступали Левко Дутковський і Назарій Яремчук. Буковинці несли великий вінок із живих білих квітів. Володя був неодружений, тож, за національним звичаєм, першим вінком був “кавалерський”.
Мені було тоді 19 років і я навчалася у Львівському медінституті, на третьому курсі. Після похорону Володі мене ніхто не викликав, та й на екзаменах “не завалювали”. Хоча багатьох моїх однокурсників викликали в деканат. Значить слідкували, значить знали в обличчя кожного”.
Важкими кроками багатовіковою львівською бруківкою ступали поети–піснярі Ростислав Братунь (як виявилося – єдиний представник від влади; вірний друг і співавтор покійного, разом написали 30 пісень), Роман Кудлик, Степан Пушик, Мирослав Воньо і Юрій Рибчинський, композитори Вадим Ільїн та Ігор Білозір (ще – студент Львівської консерваторії), письменник Дмитро Герасимчук, поетеса Ганна Канич, ректор консерваторії Зенон Дашак, Лешек Мазепа, професор, педагог Володі в консерваторії.
Коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде наперед і скаже перше слово. Той крок зробив і те слово непокори мовив Ростислав Братунь. Він змусив кожного, хто чув його (а ці слова переросли в стократний, стотисячний розголос відразу ж після похорону), задуматися: “Кому ж ти, Володю, перейшов дорогу? Кому заважала твоя пісня?”
Голос поета і вірного друга тремтів і зривався… Відчувалося, що емоційно хоче сказати те, що знають усі, але висловити вголос ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив.
Роман Кудлик підтримав свого побратима по перу. Виступи поетів Петра та Василя Січків – сина й батька з Дрогобича, вони читали свої вірші-присвяти – згодом обернулися для них тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали “Чуєш, брате мій”, сліз не соромився ніхто…
“Увесь рух жалобної процесії якісь люди в цивільному докладно знімали на фото- і кіноматеріали. Коли хтось пробував це зробити також, йому люди в сірих костюмах з такими ж сірими обличчями виривали фотоапарат з рук і засвічували плівку, – пригадує шваґер Володі Івасюка (чоловік Галі – старшої з сестер) Любомир Криса. – Люди на могилі Володі Івасюка також залишали дуже багато авторських віршів, присвячених йому, різні записки, звернення. Це відслідковували різні служби, але ці аркуші завжди біліли між квітами”.
“Спасибі, брате, за любов жагучу До рідної вкраїнської землі…”
“Чудово знав Володимира Івасюка ще з Чернівців, – твердить Валерій Маренич. – Бачу його живим, як нині… Похорон Івасюка сколихнув тоді увесь Львів, всю Україну, пробудив мислячу інтелігенцію. Йшли ми на Личаківський цвинтар уже ввечері, після концерту. За нами йшли люди. Ми несли квіти, і самі вимушені були ступати по квітах, якими була вистелена вся дорога. Я сам був тоді не в собі. Я говорив з Володею… Запитував, хто міг звести зі світу таку людину? Хто вчинив з ним таке і взяв на себе гріх?”
“На цвинтарі вмовили сторожа пропустити нас. Він відкрив браму і сказав: “Тільки не співайте, я вас дуже прошу…”, і показав, в який бік нам йти, – додає Антоніна Маренич. – З нами був також волинський поет Тарас Музичук. На могилі ми залишили нотний аркуш з віршем:
Спасибі, брате, за любов жагучу
До рідної вкраїнської землі.
В віках твою “Червону руту”,
Співати будуть солов’ї…
41 рік нотний аркуш з віршем від тріо Мареничів з могили Володі Івасюка чекав свого часу. Раритет знайшла у 2020-му Наталя Братунь, розбираючи архіви свого легендарного батька, який завбачливо зберіг його, щоб не дісталася кдб.
“Без тебе не квітує квітень,
Без тебе літо, мов зима,
Скажи мені, на тому світі
Є Україна чи нема?..”
– Перед моїми очима досі стоїть виступ Назарія на моєму ювілейному бенефісі у палаці “Україна” в травні 1995 року. Усі ми розуміли, що він уже смертельно хворий. Але йому страшенно хотілося на тому вечорі заспівати. Він уже стоячи не міг вимовляти слова, тож присів. На щастя, на сцені серед декорацій були східці… Ось на них він і співав “Пам’яті Володимира Івасюка”. На величезний жаль, цей виступ був для нього передостаннім у житті… – з сумом згадує Юрій Рибчинський. – “Пісня пам’яті Володимира Івасюка” – намагання в музиці і в слові закарбувати образ того Володі, якого знали найближчі. Яким він був і яке значення його для всього світу, адже був він композитором світового рівня.
Пісня написана 1986 року (мелодію створив Геннадій Татарченко). У ній є такі рядки:
“Чи так там ангели співають,
Як наш Назарій Яремчук?”
Яремчук був першим виконавцем цієї пісні. Звичайно, ті рядки сам про себе він не міг співати, я їх замінив і дописав:
“Чи справді там за небокраєм
Не знають наших кривд і мук,
Чи там так ангели співають,
Як ми в часи тяжких розлук?..”
Збігли роки, а я все частіше прислухаюся до Назарчикового голосу, який співає про Володю:
Без тебе не квітує квітень
Без тебе літо, мов зима,
Скажи мені, на тому світі
Є Україна чи нема?..
