Уславлений художник у молодості малював афіші в кінотеатрі, понад десять років жив у США і досі щоранку робить руханку.
12 травня вітання прийматиме один із найвідоміших сучасних українських художників. Не знаю, чи замовлятимуть для іменинника торт, але на ньому довелось би запалити вісімдесят вісім свічок! Саме стільки виповниться Іванові Марчуку. Він створив майже п’ять тисяч картин, але й сьогодні продовжує працювати. Щоправда, не в Україні, де триває велика війна, а за кордоном.
ПРОЛОГ
… Глава сім’ї був на сьомому небі від щастя: нарешті народився хлопчик! А то все дівчата та дівчата. Над тим, як назвати сина довго не мізкували. “Нехай буде Іванком”, – вирішили Степан і Наталя Марчуки. Так у Москалівці на Тернопільщині стало на одного маленького мешканця більше. І хто б міг подумати, що на це маля, яке замріяно спало в колисці, чекатиме особлива доля.
Ні батько, ні матір майбутнього художника не мали стосунку до мистецтва. Він – ткач, вона – домогосподарка. Головні питання, які щодня турбували подружжя: як заробити копійку та прогодувати сім’ю? Четверо дітей – це ж не жарти. Ще й пильнувати треба було за всіма. Насамперед – за Іванком, який ріс справжнім розбишакою та лазив по деревах у саду, мов Мауглі…
Проте потім непосидько трохи вгамувався і несподівано зацікавився малюванням. Ясна річ, що такої розкоші, як олівці в хаті не було. Однак він знайшов вихід із ситуації: зривав у полі квіти та намагався ними щось виводити на папірці, вихопленому з-під рук у батька. У хід також йшли різні рослини та ягоди, сік з яких правив за фарби. “Шедеври” біг показувати сестрам. Вони були його першими критиками та всіляко вітали творчі експерименти, бо й самі займалися лозоплетінням…
У школі Іванко вже мав і зошити, і олівці, і підручники. Зі сторінок читанки на нього дивились поважні “дяді й тьоті”, прізвища яких не завжди вдавалося запам’ятати, але він залюбки їх перемальовував. Безумовно, учителі помітили хист дитини. “У сьомому класі одну з його робіт подали на районний конкурс, – розповідає “Ukranian People” Тамара Стрипко, біограф художника. – І що ви думаєте: Марчук посів тоді призове місце…”
Закінчивши школу, хлопець вирішив вступати до художнього училища. Щоправда, потрапив туди не з першого разу. Охочих виявилось багато (до Львова завжди з’їжджались таланти з усієї Галичини) та й навичок бракувало. Проте це не зупинило Івана Марчука і, попри кпини деяких знайомих (“Воно тобі треба, те малярство?”), не втратив запалу.
Він закінчить і училище ім І. Труша, й інститут прикладного та декоративного мистецтва (вони, до речі, розташовані поруч – буквально через дорогу). Та, якщо інші хлопці й дівчата, потрапивши в стіни учбового закладу, з головою занурювались у вир студентського життя з усіма його принадами і спокусами, то Іван Марчук не втрачав часу на безтурботні розваги…
“Він не мав з дому ніякої фінансової підтримки, а на стипендію, самі розумієте, не проживеш, – ділиться з “Ukranian People” народний художник України Любомир Медвідь, який вчився разом з Марчуком. – Тож Іван тривалий час працював у кінотеатрі, де малював афіші. Це було не так просто, адже рекламні щити мали великий формат. І спробуй-но зобрази певного актора, щоб справді був схожий… А після тієї роботи він біг в інститут, де треба було виконувати навчальну програму”.
Далі маршрут сільського хлопця, який мав у кишені диплом престижного вишу, проліг до Києва.
КАРТИНИ
… Мені двічі щастило побувати у майстерні Івана Марчука, що пiд самiсiньким дахом будинку на вулиці Євгена Чикаленка. Три кiмнатки – цiлком заставленi та завiшанi картинами. На столi – пензлi, тюбики, розчинники. Господар волів проводити в їх “товаристві” майже весь свій час.
“Майстерня – мiй головний дiм, а квартира, що неподалік звідси, то таке. Переночував, прийняв душ – i все. Я навiть там не снідаю, – розповідав мені художник. – Зазвичай весь день проводжу тут, у майстернi. Працюю до дев’ятої вечора, шалено втомлююсь та виснажуюсь, тож уже о десятiй лягаю спати… Вважаю, що чотири-п’ять годин для сну – достатньо. А нiжитися в лiжку, як то роблять лiнивi люди – не для мене”.
“Так, Іван Марчук завжди дуже багато працював, – мовить його колега і давній знайомий Михайло Безпальків. – Тому він і став згодом таким відомим художником. Знаєте, в нашій професії інакше не можна: якщо не гаруєш, то нічого не досягнеш… Треба трудися біля мольберта й не звертати увагу ні на критику, ні на похвалу”.
Якщо порахувати, скільки картин створив Іван Марчук, то вийде плюс-мінус п’ять тисяч. Сам митець ділить їх на п’ятнадцять циклів: від “Голосу моєї душі” і “Нових експресій” до “Біле і чорне. Діалог” та “Віденської рапсодії”. Цікаво, що написані вони в різних стилях і різній техніці. Хоч основна “фішка” галичанина – так званий пльонтанізм. Не варто шукати того терміну в мистецьких довідниках, адже це новотвір нашого художника.
“Західноукраїнський діалектизм “пльонтати” означає плести або ж мережити, – каже “Ukranian People” Ірина Хоменко, співробітниця відділу актуального мистецтва Національного музею “Київська картинна галерея”, де нещодавно з успіхом відбулася виставка “Іван Марчук. Відомий невідомий”. – По-суті він створює із цівок фарби таку собі павутинку. Це доволі копітка робота…. Проте незвичайна техніка дає дуже цікавий ефект об’ємності й світіння”.
Найбільш допитливі шанувальники хочуть знати, як саме художникові вдається так оригінально “пльонтати”? Марчук на подібні запитання лише усміхається у сиві вуса. Мовляв, здогадайтесь, панове, самі. Та все ж нам вдалося привідкрити завісу таємничості над авторською технікою.
“На певному етапі Марчук відмовився від пензлів, а став використовувати шприци, – розповідає Любомир Медвідь. – Він наповнював їх фарбою відповідної консистенції і таким чином – фактично голкою – малював. Це дозволило сплітати всякі-різні тони й кольори, та досягти несподіваних світлових ефектів. У цій техніці створено, наприклад, “Шевченкіану”, інспіровану “Кобзарем”.
До слова, спочатку митець планував намалювати сто робіт, але зупинився на сорока двох. Саме за них Івана Марчука було відзначено Національною премією України ім. Т. Г. Шевченка. Однак це відбулося у 1997 році. Тривалий час галичанин належав так би мовити до неформату чи андерграунду. У тодішньому СРСР його не виставляли, не приймали до Спілки художників і взагалі вважали ненадійним.
“У радянські часи перешкоджали всьому, що не відповідало соцреалізму, – зазначає Тамара Стрипко. – Тоді треба було прославляти партію і героїв п’ятирічок. Той, хто не робив цього, викликав підозру й відповідні дії влади. Когось відправляли в “психушку”, когось забороняли. У Марчука ж були безконечні приводи у КДБ. Під час одного такого відвідування він хотів викинутися з п’ятого поверху… Одне слово, був величезний тиск”.
Попри те, що Іван Степанович багато малював, представити результати своєї праці загалу він не міг. Хоча чутки про “ненормального” художника швидко поширились Києвом, і навіть з’явились перші шанувальники. Знайшлися й ті, хто став купувати його картини. Про які суми тоді йшлося, можна тільки здогадуватися, а ось, скільки сьогодні коштують роботи Марчука я запитав у фахівчині.
“Торік пейзаж “Тут спокій поселивсь” продали на аукціоні Sotheby’s за понад 76 тисяч євро, – каже Ірина Хоменко. – Деякі картини можуть бути ще дорожчі. Хоча, думаю, можна знайти й дешевші. Наприклад, за 30 000. Адже багато залежить від конкретної роботи і техніки, в якій вона виконана”.
Однак сам маляр, як виявилося, не завжди легко “відпускає” свої полотна. “Я дуже скупий на розставання з картинами, – відверто ділився зі мною Іван Марчук. – Усе, що менi треба, в мене є. Завжди думаю, що без них менi буде якось сумно. (Усмiхається). Та потихеньку треба звикнути, що роботи слiд вiддавати. Якщо не реалiзовувати, то принаймнi просто пустити десь по свiту. Хай десь там “ходять” i милують око людей”.
ЖІНКИ
Хто ж надихав митця на створення усіх тих шедеврів? Відомо, що на схилі літ Іван Марчук веде усамітнений спосіб життя. Проте так було не завжди.
“Його першою дружиною була дівчина на ім’я Софія, – пригадує 82-річний Любомир Медвідь. – Вони раптово одружилися, жили разом нетривалий час і дуже швидко розлучилися. То був, властиво, епізод… Опісля Іван ні з ким не зв’язував себе в офіційному шлюбі”.
“У молодості він дуже любив дівчат, – з усмішкою додає 85-літній Михайло Безпальків. – І вони його любили. Жінки взагалі дуже люблять таланти. Страшенно!”
Так, у художника було велике кохання з мистецтвознавицею Аллою Пiвненко. Під час інтерв’ю з Іваном Марчуком я поцікавився, чи не шкодує він, що не дiйшло до шлюбу? “Нi, не шкодую, – відверто заявив Марчук. – Я тоді мрiяв, як утекти з радянського пекла, а одруження лише ускладнило б усе…”
У тому романтичному зв’язку на світ з’явилась дитина. Богдана Півненко, як і батько, обрала творчий шлях. Щоправда, не в образотворчому мистецтві, а у царині музики. Донька Івана Степановича стала скрипалькою. Нині вона – народна артистка України. Її кар’єра на сцені багато років пов’язана з ансамблем “Київська камерата”. Цікаво, що репетиційна база колективу була неподалік майстерні художника, тож Богдана раз чи два на тиждень провідувала тата. Проте потім між ними пробігла чорна кішка.
“Ми тепер не спілкуємося, – заявила мені декілька років тому донька Івана Марчука, не бажаючи вдаватися в деталі родинних перипетій. – Це неприємна історія. Дуже шкодую, що так сталося… Мені дійсно прикро. Але я все одно пишаюся тим, що він – мій батько, і що я на нього схожа. А все решта… Дай Боже, йому здоров’я!”
Від самотності Івана Степановича рятували його картини, котрі й око милують, і з якими можна… порозмовляти. Коли ж на душі ставало зовсім тоскно, йшов прогулятися Києвом. Його часто можна було побачити, зокрема, в парку імені Шевченка. Там художник – уявіть собі – підгодовував ворон! Купував шмат вареної ковбаси та вирушав до чорного птаства, яке, побачивши свого добродійника, зліталося до його ніг. Для маляра то була неабияка втіха…
Востаннє я мав можливість поспілкуватися з Іваном Марчуком п’ять років тому. Тоді принагідно поцікавився, чи не зустрів він нарешті свого кохання? На виставки ж приходить чимало жінок. “Кохання я не зустрів, і воно мене теж не зустріло, – зітхнув художник на протилежному кінці телефонного дроту. – Хоч я іще чекаю… Ні, ні, я не вибагливий, а стидливий. Зрештою, не виявляю тепер ініціативи, бо вже не я беру, а мене беруть… На виставки справді приходить багацько жінок, яким я потім міряю талію, коли стаємо до знимки. Уже тисячі красунь так обіймав”. (Сміється).
Як бачите, з почуттям гумору в нашого героя все гаразд. Що підтверджують і люди, з якими мені довелося спілкуватися. “Ой, тут він теж неперевершений. Абсолютно”, – зазначає Тамара Стрипко, яка багато років дружить з Іваном Марчуком та є куратором багатьох його виставок. Не лише в Україні, а й за її межами.
МІСТА
Десь із середини сімдесятих років Іван Марчук мріяв виїхати на Захід. Не відкидав можливості задля цього навіть одружитися з іноземкою. Проте дехто з його колег потенційну наречену – вона була француженкою – буквально “викрав” з-під носа у нашого художника.
Клітка відкрилась щойно з настанням у СРСР так званої перебудови. Тож у 1989 році Іван Марчук полетів до Австралії. “Не знав нi слова англiйською, жив серед українцiв, продавав свої роботи, недорого – бiльше не давали, – ділився зі мною митець. – Коли ж згодом познайомився з мiсцевим галеристом i той довiдався, якi в мене цiни, то заявив: “Який ти дурень, я тобi даю в десять разiв бiльше!” Панi, з якою я тодi жив, сказала: “Iвасю, це шанс…” I я ним скористався максимально: через мiсяць відбулася моя виставка й половину картин одразу купили. На тi часи я мiг придбати чотири трикiмнатнi квартири в Києвi!”
Але Марчук не повернувся до української столиці. Натомість помандрував до Канади, а через деякий час – у США. Тут йому непогано велося, тому затримався на понад десять років. Жив у Нью-Йорку, на Манхеттені, мав “хліб і до хліба”. Проте після теракту 11 вересня 2001 року все ж вирішив перетнути океан у зворотньому напрямку. І дуже тішився, ступивши на рідну землю, де навіть трава інша, ніж на чужині…
Хто б міг подумати, що через два десятки років йому знову доведеться шукати прихистку за кордоном. Весною 2022 року, коли в Україні спалахнула повномасштабна війна, Іван Степанович змушений був полишити Київ, над якими гуло, диміло й вибухало.
“Коли це трапилося, один із шанувальників художника, який живе в Австрії, простягнув Марчукові руку допомоги, – розповідає Тамара Стрипко. – Він одразу сказав: “Приїздіть до Відня і ми створимо всі умови”. Тут справді хороші умови – квартира в центрі міста, медичне обслуговування, що дуже важливо, враховуючи, що йому майже дев’яносто років. А це ж не сімдесят і навіть не вісімдесят”.
Та, де б не жив Іван Степанович, він і далі багато працював. Тож за останні два роки Марчук намалював понад 150 творів. Новий цикл називається “Віденська расподія”. Ці картини публіка вже могла побачити під час виставки на початку року. Після неї було організовано ще масштабнішу – зарубіжній публіці представили понад 270 картин.
А до того більші чи менші експозиції відбувались у Мадриді, Кракові, Нью-Йорку та інших містах. Не забувають про митця і у Києві: цьогоріч тут було дві великі виставки Івана Марчука. Інтерес до його творчості нині надзвичайний. Це, ніби компенсація за роки, коли художник не міг поділитись своїм поглядом на світ – чи радше Всесвіт – із шанувальниками мистецтва…
У чому секрет творчого довголіття видатного майстра? По-перше, він і сьогодні дотримується чіткого режиму дня. По-друге, щоранку робить руханку, точніше – комплекс із тринадцяти вправ. По-третє, виключив зі свого раціону певні продукти: майже не вживає хліба, м’яса, молока. Натомість любить печену картоплю та рослинну їжу.
Ну й багато ходить пішки. На щастя, у Відні чимало “зелених зон”, де можна помилуватися першими весняними квітами і погодувати лебедів.
ЕПІЛОГ
Художник має “специфічний характер”. Хтось трактує це як гонор, хтось як зверхність, хтось як дивакуватість. Тому…
“У середовищі художників, митців, критиків і навіть арт-дилерів Іван Марчук особа доволі контроверсійна, – зазначає академік Національної академії мистецтв Любомир Медвідь. – Є такі, що просто не визнають його чи не зауважують як автора, котрий пропонує у мистецтві щось цікаве… Я ж до його творчості ставлюся поважно, вважаючи його дуже талановитим і оригінальним художником. Інша річ, що, якби знайшовся хтось з таким знанням справи, з таким смаком і з таким відчуттям, що дозволили б вибрати з тих майже п’яти тисяч робіт, скажімо, вісімдесят чи сто, тоді ми би виразно бачили, що маємо справу з геніальною людиною та великим художником”.
“Іван Марчук справді дуже різний, – розповідає “Ukranian People” мистецтвознавиця Олександра Рижова з “Київської картинної галереї”. – У його творчості можна простежити вплив різних стилів: як сюрреалізму, так і експресіонізму чи абстракціонізму. І тим не менше, він це інкопорував з українськістю та з чітким баченням нашої національної культури. – яскравий авторський стиль, який став запорукою визнання художника і на Батьківщині, і за кордоном”.
… Та, скільки б не ламали гострих списів друзі (недруги), доброзичливці (заздрісники), фахівці (аматори) довкола постаті Івана Марчука, очевидно одне: він такий – один. Єдиний і неповторний. Художник-філософ, який зашифрував у своїх картинах послання не лише нам, його сучасникам, а й прийдешнім поколінням.
Фото Богдана Бондаренка
Фото і репродукції надано “Київською картинною галереєю“
