“Якби ми нашу рідну, Богом нам дану і усвячену, українську мову занехали, забули, а прийняли чужу, – тоді по нас усіх і слід загинув би на землі…”
Богдан Заклинський
Учитель, письменник, науковець, дослідник, публіцист, фольклорист, історик, географ, етнограф, журналіст, громадський діяч, автор читанок, букварів для учнів, український січовий стрілець – Богдан Заклинський нині, на жаль, залишається невідомим. Проте його життєва дорога – то приклад національного шляху для цілої нації. Його твори та статті друкували у відомих тогочасних виданнях “Дзвінок”, “Діло”, “Рідне слово”, “Свобода”, “Світ дитини”. Боровся за викладання у школах українською мовою, відстоював українську правдиву історію.
Сонце і тіні…
Пазли життя
Пригадуєте красуню учительку, кулінарку, авторку книги “Нова кухня вітамінова” (1928 рік) зі Станиславова Осипу Заклинську, про котру писали 2021 року на сторінках видання “Ukrainian people”? А її донечку, неймовірну танцівницю світового рівня Оленку Гердан-Заклинську? Настав час сказати докладніше про чоловіка Осипи і батька Оленки – Богдана Заклинського. То був неймовірний чоловік…
Богдан Заклинський вражав талантами, вони просто виблискували, і неможливо сказати, що любив цей чоловік найдужче. За своє насичене, а разом з тим тривожне життя, він навчив життєвої стійкості сотні своїх учнів та трьох власних дітей: Орисю, Оленку та Святослава. А ще вчив любити, творити, писати, збирати фольклор. Таким був його батько – видатний Роман Заклинський. Очевидно, що люди з цього унікального роду мали у собі особливий ген національного стержня та сили, палкої витримки перед труднощами та ненастанної любові до свого краю. Бо всі прикладом свого життя довели: “Україна понад усе”.
Нагадаємо, що у знаменитому роді Заклинських були учителі, священники, письменники, громадські діячі, історики та журналісти. Богдан був найстаршим із 9-ти (!) синів Романа та Марії-Артемії Франковської. Його батько – Заклинський Роман Гнатович – український педагог, етнограф, фольклорист, літературознавець, культурно-освітній і громадський діяч; був добрим другом Івана Франка, листувався із вченим, надсилав йому фольклорні записи. Син Богдан пішов стежкою батька, тому можна припустити, що талант та велику жагу до педагогіки та вивчення і дослідження фольклору Богдан отримав саме від нього, як і зрештою, його брати. Учителями для юного дослідника також був Іван Франко – добрий батьків товариш – і Володимир Гнатюк. Цікаво, що дід Богдана – отець Гнат Заклинський був одружений з дочкою Станиславівського бургомістра у 1809-1815 роки Антіна Вісгофера – Осипою-Катериною.
Богдан Заклинський народився 19 липня 1886 року в Станиславові. Освіту здобув у Станиславській учительській гімназії та семінарії, на початку Першої світової війни разом з п’ятьма молодшими братами вступив до Легіону Українських січових стрільців. Закінчив філософський факультет Львівського університету і розпочав вчителювати. Як свідчить унікальний документ, 4 падолиста 1913 року у Жаб’є-Ільці (де і вчителював тоді) відбулося вінчання Богдана та Осипи–Амалії з роду Середів, уродженки Станиславова. Цікаво, що свідком був Теофіль Кисілевський – педагог, визначний освітній, культурний та громадський діяч Гуцульщини, тоді директор школи у Жаб’є-Ільці. Відтоді подружжя Заклинських разом йшли під бурями життя…
З 1915 року Богдан працював у секції народного шкільництва Загальноукраїнської культурної ради у Відні, уклав і опублікував “Український буквар” (1916), “Читаночку для чемних діточок” (1917). Автор книг: “Опис рідного краю” (1913), “Житє українського народу”, “Маленька географія України” (1917), “Народні співанки-коломийки” (1929), “Житє українського народа” (Відень, 1917) та інших. Проте, на жаль, досі залишаються неопрацьованими та неопублікованими чимало рукописів автора. Певний час працював педагогом на Закарпатті та у різних селах: Зарічево, Перечин, Великий Бичків, Ясені, присілки Зелене коло Буркута, Кривеполе, початковій приватній “Рідній школі” у Золочеві (Львівщина), Явірнику Руськім на Бойківщині, с. Пяткова, с. Медведівці біля Бучача та інших.
Знаєте, чому так часто подружжя Заклинських змінювали місце своєї роботи? Бо їх боялися! Так-так, боялися їхньої національної свідомості і стійкості перед чужим. Богдан, як і його дружина Осипа, ніколи не йшов на компроміс, коли йшлося про мову, історію чи традиції. Проте добрим наслідком цих постійних змін стали постійні фольклорні експедиції до різних сіл та містечок, де працював дослідник. Всюди, де осідали ці неймовірні люди, вони ростили Україну: Просвітою, ненастанною роботою, наукою, історією, географією… Очевидно, Богдану та Осипі було затісно в тих рамках, куди намагалася їх запроторити тодішня влада. Так, аби, мовляв, подалі. Але ж те, що б’є променем і спалахує постійно не приховаєш! Де з’являвся цей чоловік, там засновували читальню Просвіти, Пласт, закривали корчми, а люди ставали грамотніші і розумніші.
Стає зрозуміло, чому майже на 100 років були стерті для нас імена цих сподвижників. Неможливо не пригадати, що пані Оксана Хмара, перевидавши книги Осипи Заклинської, таким чином повернула із забуття це ім’я для України. Бо книги із проєкту “Авторська кухня українська” відомі по всій Україні і навіть за кордоном. А разом з тим повернулося ім’я і Богдана Заклинського. У серії “Люби українське. Виховуй українське” ентузіасти 2018 року перевидали працю Богдана Заклинського “Що треба знати кождому українцеви?”.
У 1927 році Богдан з дружиною Осипою переїхали із Закарпаття до Галичини, поселились в селі Крушини. Тут науковець працював учителем у школі, і, звісно, визбирував фольклор. З листів до Івана Франка стає відомо, що Богдан Заклинський постійно займався дослідженням фольклорних творів: “Етнографічні записи всякого рода я роблю всюда, де лиш мож. Приповідки нотую собі під час розмови з селянами. Посилаю Вам тепер дещо, може хоть якось частинка Вам придасться. Що ж до пошукуваня по церквах, то використую всяку нагоду, щоби заглядати між старі папери”. Дослідник збирав усну народну творчість у навколишніх селах Станиславова, зокрема в Угринові. Родина Заклинських товаришувала з Йосифом Гуриком – відомим жителем та діячем села Угринів. Богдан Заклинський мав відношення до створення перших Пластових організацій. Також допоміг (поділився своїм досвідом) дружині Осипі в укладенні розділу її кулінарної книги “Нова кухня вітамінова” (1928 р.), “Що взяти з собою на прогульку в гори. Ради пластунам, українським соколам і туристам”. “За кару” часто був переведений з посади директора на рядового учителя, хоч то не применшувало ролі цієї людини і впливу на дітей. Навпаки, він більше тішився, вважав, що “важливіше вчити малих дітей, бо їм прищепиш любов до свого і вона вже там останеться…”.Усі буревії життя витримав достойно, не поступився національними принципами. Під час німецької окупації працював у Львові в Політехнічному інституті, в Академії наук у відділі етнографії і фольклору. 1944 року його заарештували за доносом. Дружина Осипа збирала підписи про невинуватість свого чоловіка, і таким чином через рік Богдана звільнили.“Сам пан Богдан був людиною надзвичайною. Вiн писав поезiї, якi масово бралися на музику. Був високим, струнким, з тонкими гарними рисами обличчя, дуже iнтелiгентний, чемний, делiкатний”, – згадувала пані Оксана Демкiв зi Львова, дочка священника.
А 1946 року, у квітні, Богдан Заклинський помер від повторного тифу, бо вперше хворів ще в час Першої світової війни… Зі спогадів доньки Орисі відомо, що похований батько на Личаківському цвинтарі у Львові, на могилі стоїть скромний дубовий хрест зі скромним написом: “Учитель”…
“Був людиною понад мірою скромною, людиною голубиного серця, а водночас сильного і, як сльоза, чистого характеру й залізної волі. Ніколи він не вгнувся і не подався перед чужою владою… Шкільний інспектор виточив проти нього дисциплінарне доходження і загрозив йому звільненням із учительської посади за те, що навчав своїх учнів історії і географії України, чого не передбачували шкільні програми. А до того нібито сказав, що Україна більша і багатша від Польщі і стане в майбутньому могутньою державою. Заклинський писав багато з обсягу дитячої літератури і був одним із кращих педагогів”, – писав про Богдана Михайло Ломацький. Недарма Богдан Заклинський обрав собі псевдо “Дуб”, він і справді за життя ніколи “не гнувся”. А діти із села Великий Бичків, коли дізналися, що їх улюблений учитель покидає школу, присвятили йому вірш на прощання: “Ой ти, Дубе, Великий наш Дубе, хто після тебе шуміти нам буде?..”.
Уявіть собі: Богдан та Осипа Заклинські молоді та натхненні і щиро закохані. Осипа одразу закохалася в небесні очі свого Дануська (як вона згодом його називала). Опісля Богдан буде для неї взірцем і пристанню на довгі літа. І то нічого, що майже все життя вони не мали постійного мешкання та особливо комфортних умов. Ці люди виростили сотні свідомих українців, їхні учні понесли у світи мудру науку, бо зерна були добірні. Не скаржилися на нелегку долю, а лише торували шлях. Той шлях все вів до найдорожчого: рідної землі, що була пропалена вітрами несвободи, печаллю і невпевненістю у завтрашньому дні. Але вони йшли, не зважаючи ні на що… Бо разом. Бо українці. Бо сильні… “На всьому, що є в домі в українця і в душі, має відбитися український характер”, – писав Б. Заклинський.
Тато…
Ось як описувала донька Орися свого батька Богдана: “Тато запам’ятавсь мені таким: високий, поставний, сивий, лице гладеньке, овальне, очі великі голубі. Убрання носив сірі або попелясті і чорні. Інших кольорів не признавав. Між чужими говорив мало, між своїми досить, в міру потреби…Любив товариство і забави. У забавах і товариських іграх був невичерпним джерелом. Мав тиху лагідну вдачу. Близькі звали його Данком. Тато любив природу. Вчив шанувати її. Нас, своїх дітей, він часто водив на проходи і прогульки і на дальші мандрівки. Тато любив квіти. Коли він їхав попри чийсь гарний квітник, спиняв воза і йшов просити саджанців або домовлявся, що приїде по них осінню чи весною. Витривалість мав за нас всіх. Був настільки працьовитим, що не вмів ні хвилини посидіти без діла, і нас всіх того навчив. Його всі поважали, а діти в школі дуже любили”.
Богдан Заклинський ніколи не сварив дуже своїх дітей, але коли працював у своєму кабінеті, то ніхто не смів його турбувати.
Про митця, як і про цю унікальну родину загалом, писали лише поодинокі дослідники. Серед них історик, краєзнавець із Тернопільщини Іван Гулей, що досліджував родовід і зберіг чудові спогади про учителя Богдана Заклинського від його учнів. Також писали про цих видатних постатей Михайло Ломацький, Ігор Чудійович, Василь Романюк, Володимир Качкан. Відомий дослідник з Прикарпаття Петро Арсенич уклав невеличку книжечку “Рід Заклинських” (Івано-Франківськ, 1995). До нині це, мабуть, єдина хронологія родоводу усе ще належно непоцінованого роду, до якого належав великий Учитель Богдан Заклинський.
Змагати до свого
Богдан Заклинський заповів на своїй могилі написати одне-єдине слово: Учитель!
Як правдиво і сильно. Він був учителем життя для багатьох, а нині і для нас, бо ж писав ще 1915-го:
“Нехай українець на чужині гідно заступає свій рідний край”.
“Український люд має велику життєву силу. Хоч які тяжкі удари переносив, але зостався вірний своїй народности, переховав у своїм серци рідну мову та любов до вітчини, до свого рідного краю, своєї України. Наш народ любить правду та красу…”.
“Наша історія – се невпинна боротьба за волю. Наша минувшина славна великими героями та своїм давнім свобідним ладом. При тім ми ніколи не лакомилися на чуже. Наша історія має світлі часи, котрі приносять честь нашому народови в чужих краях”.
“Щоб бути народом, треба в минувшині здолати щось великого, перебути багато спільних терпінь і понести спільні жертви. Треба також в теперишности мати спільну волю робити дальше те, що розпочали предки. Щоб бути народом, треба здобутися на власну історичну місію і хотіти задержати в будуччині дальший тяг тої місії. Нарід існує тоді, коли має за собою велику історію, і як бачить перед собою рівно ж велику задачу. А мати велику історію – се значить: спільно боротись, побіджувати і володіти.
За нами правда, за нами й перемога! Хоч для цього треба чимало і часу і залізної витривалости, а найбільше роботи на народній ниві…”.
“Ой ти, Дубе, великий наш Дубе, хто після тебе шуміти нам буде?”. Не вистачає нам нині таких велетів духу, таких Дубів, яким був наш неповторний Богдан Заклинський. Він, ніби й зараз, скликає до себе діточок і читає їм Читанку, співає українських пісень, бо знає, звідки береться любов до свого… А ми знаємо?… Чуємо шум вітру… і віють вітри, і дощі періщать, і сонце пече, але Дуб стоїть непроминально могутній і сильний…
- S. Висловлюю щиру вдячність за підтримку, фото і матеріали пані Оксані Хмарі, засновниці проєкту “Авторська кухня українська”, ініціаторці перевидань книг Осипи Заклинської.
Ірина Садула,
учителька української мови та літератури
Угринівського ліцею (Івано-Франківщина),
родом з с. Тязів, Івано-Франківської області
