Вірші Василя Стуса – не просто рядки, це проникнення в глибину душі та серця поета, який залишив свій слід в історії літератури та боротьби за свободу. У його віршах відображено не лише його власні переживання та думки, а й трагічні сторінки історії України та її народу. У цих віршах звучить голос людини, яка не змирилася з неволею та тиранією, але залишилася вірною своїм ідеалам та переконанням до кінця. Пропонуємо читати вірші Стуса, бо це шматочок його душі, який він передав нам через слова.
О земле втрачена, явися
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп’янки духмяні
І ти – і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
Сто років, як сконала Січ
Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.
З дитячих спогадів
Добридень наш – гіркаво-запахущий,
Осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко – шлях.
Зобіч од нього – сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках –
Тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
Тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
Парокотельні – й світ тобі розвидніє,
Як озоветься наш городній бог
Своїм ласкавим і гірким “добриднем”.
Він із спецівки вийме хліба шмат –
І рідний степ ріднішає стократ.
Пам’яті А.Г.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров – така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились.
Як добре, що смерті не боюсь я
Як добре, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Мені зоря сіяла нині вранці
Мені зоря сіяла нині вранці,
Устромлена в вікно. I благодать –
Така ясна лягла мені на душу
Сумиренну, що я збагнув блаженно:
Ота зоря – то тільки скалок болю,
Що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вістунка твого шляху,
Хреста і долі – ніби вічна мати,
Вивищена до неба (від землі
На відстань справедливості) прощає
Тобі хвилину розпачу, дає
Наснагу віри, що далекий всесвіт
Почув твій тьмяний клич, але озвався
Прихованим бажанням співчуття
Та іскрою високої незгоди:
Бо жити – то не є долання меж,
А навикання і само особою – наповнення.
Лиш мати – вміє жити,
Аби світитися, немов зоря.
Господи, гніву пречистого
Господи, гніву пречистого
Благаю – не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
Людське життя, хоч надією
Довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
Щоб був я завжди такий,
Яким мене мати вродила
І благословила в світи.
I добре, що не зуміла
Мене од біди вберегти.
Вхопився обома руками
Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.
День величався і пишався…
День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
Упали в небо горілиць,
А світ, немов горіх, розпався.
I вже ні неба, ні землі –
Лиш ти одна, моя надіє,
І та не жевріє – чорніє
В опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу – вдвох.
Наш день попереду – мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
Співає тьох та перетьох.
Мов лебединя, розкрилила…
Мов лебединя, розкрилила
Тонкоголосі дві руки,
Ледь теплі губи притулила
Мені до змерзлої щоки,
Сльозою темінь пронизала,
В пропасниці чи маячні
Казала щось – не доказала.
Мов на антоновім огні,
Не чув нічого і не бачив,
В останньому зусиллі зміг
Збагнути: все. Тебе я втрачу,
Ось тільки заверну за ріг.
