Зірка фільму “Тіні забутих предків” – про повітряні тривоги в театрі, ставлення до пластичних операцій і фіалкові очі Івана Миколайчука.
30 серпня народна артистка України Лариса Кадочникова святкує день народження. Цього разу не ювілей, але дата все ж дуже поважна – 86 років. З творців легендарної стрічки вона – єдина, хто залишився живий. Причому берегла цупку пам’ять і неймовірну харизму. Інтерв’ю із зіркою я виклав у формі своєрідної абетки…
АМЕРИКА. Я двічі літала за океан. Одного разу – до Лос-Анджелеса на тиждень українського кіно, а другого – в Нью-Йорк і Вашингтон, у гості до друзів. Америка справила на мене дуже сильне враження. Насамперед – Нью-Йорк. Це такий потужний культурний центр. Там є все! Що вже казати про мюзикли: краще, ніж американці заспівати і станцювати не може ніхто… А з Голлівуду привезла додому декілька “Оскарів”. Купила статуетки у магазині сувенірів – як подарунок колегам із театру. (Усміхається).
БЕЗСИЛЛЯ. Мені добре знайоме це відчуття. Так, скажімо, було, коли пішов з життя мій другий чоловік. Це сталося несподівано – за п’ятнадцять хвилин – і я нічого не могла вдіяти. Врятувати його було неможливо… Безумовно, як у кожної людини, в мене бувають хвилини смутку і хандри, але я стараюсь їх позбуватися. Попри все я оптимістка. І знаю, що рано чи пізно все повинно бути добре. Це й допомагає мені рухатися по життю.
ВІЙНА. Навіть у страшному сні я не могла уявити, що росія нападе на Україну. Коли за тиждень перед повномасштабним вторгненням колеги з театру казали мені, що Київ можуть бомбардувати, я відповідала: ніколи в житті! А 24 лютого це сталося… Так хочеться прокинутися одного ранку – й ніби нічого не було. Але ж – н-і-і-і! І навіть, коли війна закінчиться, нам ще довго доведеться піднімати країну, лікувати свої душі й т.д. Взагалі ж – це настільки все страшно, що я задихаюся від того жаху.
ГРОШІ. Я на жадібна. Дуже спокійно ставлюсь до грошей і, як не дивно, що менше про них думаю, то швидше вони приходять. (Сміється). Ніколи не накопичувала та не божеволіла від хрустких купюр. Так, вони потрібні, але… Іноді сама позичаю, навіть великі суми, коли попросять. Це ж життя: у когось родич помер, комусь треба на лікування й т.д. Я даю і страху – повернуть чи ні – не маю.
ДЗЕРКАЛО. Я люблю дивитись на своє відображення у дзеркалі. (Усміхається). Ніколи не виходжу з дому, не привівши себе до ладу. Комусь начхати на такі речі, а мені – ні. Якщо бачу в люстерко якісь недоліки, стараюсь їх усунути. Скажімо, за допомогою натуральних масок. Моя улюблена – з сиру та сметани. Втім, до неї шкіра звикає, тому купую в магазині й звичайні трав’яні. Роблю їх щодня.
ЕМОЦІЇ. В актора нервова система увесь час повинна вiбрувати та наповнюватися емоцiями – i негативними, i позитивними. Обов’язково! Спокiйне, благополучне життя – для творчої людини це жахливо. Для будь-кого – художника, поета, письменника, диригента. У них весь час повинен бути божевiльний подразнювач – чи то кохання, чи то якiсь негаразди, чи то… Без цього неможливо.
ЄДНІСТЬ. Це дуже хороше слово. Коли Зеленський прийшов до влади, він часто говорив про єдність. Адже в нашій країні живуть представники багатьох національностей і лише їх об’єднання може дати результат. До речі, герої знаменитого фільму Леоніда Бикова “В бій ідуть лише “старі” – теж різних національностей, але вони люблять Україну і віддають життя заради України… Тож перемога – за єдністю!
ЖІНКА. Про що я шкодую як жінка? Свого часу дуже хотіла мати дітей, але чоловік був проти. Він тоді займався творчістю, знімав кіно, казав, що діти нам зараз не потрібні. Опісля ж я перестудилась на зйомках і багато хворіла. (Зітхає). Ну а потім ми про такі речі навіть не згадували… Чи тепер я шкодую? Так, можливо. У нас же ж могли народитися двоє-троє діток, красивих хлопців, і це було б прекрасно. Але оскільки не судилося – особливо не переживаю. Отже – така доля.
ЗАБОБОНИ. На відміну від колег, коли сценарій падає на підлогу, я на нього не сідаю. (Усміхається). Більше того – моє улюблене число 13. Зазвичай усі його бояться, а я – навпаки. Воно життя мені не отруює. Знаєте, колись мала їхати за кордон 13 числа, в 13 вагоні, на 13 місці. Спочатку трохи вагалась, але все склалось якнайкраще. З того часу я зрозуміла, що це число для мене фартове. І лякатись його не варто.
ІЛЛЄНКО. Тривалий час мені не вдавалося відпустити образи на колишнього чоловіка, але в якийсь момент сказала собі: з цією людиною ми прожили 15 років, зробили п’ять чудових фільмів. І скрізь він з такою любов’ю мене знімав, такі цікаві ролі для мене шукав. Юра справді був шалено талановитою людиною… Тож нині я з великою вдячністю згадую його. А ті давні образи та все інше відійшло на другий план. Я вибачила йому все. Так, усе!
ЙОРДАН. На жаль, під час перебування в Ізраїлі я не мала можливості з’їздити на ріку Йордан і здійснити там таїнство хрещення. Знаю, що туристам пропонують такі тури, але мені не пощастило. Я була вражена цієї країною та гостинністю її громадян. Мала там творчий вечір і була здивована, скільки прийшло “наших”, тобто вихідців з України. Іноді складалося враження, що я перебуваю у Києві. (Усміхається).
КАРТИНИ. Був період, коли я малювала щодня. Як божевільна! Тепер же ж –
мало. І питання не в натхненні, а в тому, що бракує місця. Я й так уже маю вдома сто картин. Плюс багато книг, одягу і т.д. Живу ж в однокімнатній квартирі, яку свого часу отримала від кіностудії Довженка… Колись двері нашої оселі були відчинені, а сьогодні я нікого не запрошую. Соромно. (Зітхає). Хоча іноді хочеться розставити свої роботи і покликати друзів.
ЛЮБОВ. Нині моє серце зайняте. (Усміхається). Андрій – адвокат. Красивий, стриманий, розумний… Так, він молодший, до того ж набагато. Але й не хлопчик, якому двадцять років. Такого варіанту я просто не допускаю. Це – зрілий мужчина, і разом ми виглядаємо органічно. Абсолютно… Єдине – як і попередні мої чоловіки, має складний характер. Однак, я люблю його, а коли любиш, дуже багато пробачаєш. У будь-якому разі – мені з ним добре. А що буде далі – поняття не маю.
МИКОЛАЙЧУК. У ньому дивним чином поєднувалися розум, краса, талант, ерудицiя i колосальна енергетика… Ми їздили разом на кінофестиваль в Аргентині. Як нині бачу перед собою: Iван – у чорному костюмі (позичив у когось із друзiв), височенний, iз довгим волоссям, фiалково-зеленими очима… Усi аргентинськi жiнки були бiля його нiг. (Усмiхається).
Чи був між нами роман? Ні, ніколи. Навіть іскри не виникало. Як не дивно. Хоча Iван належав до чоловiкiв, котрi часто закохувалися. У нього багато було, так би мовити, i прихильниць, i… Проте йому подобався зовсiм iнший тип жiнок, а менi – чоловiкiв. Тож у Юри Іллєнка не було приводів для ревнощів.
НЕНАВИСТЬ. Коли триває війна і ненависть до ворога – це одне. Коли ж мова про мирні часи – зовсім інше. До слова, поруч із ненавистю нерідко йде заздрість. На неї хворіють дуже багато людей. Тим паче – в мистецтві. Вони збештають фільм чи виставу тільки тому, що бачать чужий успіх. Самі ж нічого подібного створити не можуть. Власне, що ненавистю, що заздрістю, як правило, уражені бездарні та посередні люди.
ОПЕРАЦІЇ. Молодості не повернуть жодні пластичні операції. Проте вони забирають iндивiдуальнiсть людини. Тим більше, якщо ти хоч раз вiдважився лягти пiд нiж, треба це робити потiм кожні два-три роки. Варто пропустити – i тут же ж можна перетворитись на висушений гриб… Це шаленство!
ПАРАДЖАНОВ. Вiн був владний на майданчику, але не диктатор… Знаєте, Параджанов видавався взагалi дуже дивним. Людиною не вiд свiту цього. I влаштовував навколо себе чи то театр, чи то цирк. Як вiн одягався, як вiн поводився, як вiн режисерував… Я нiчого не розумiла й думала: це якась маячня божевiльного! (Усмiхається). Ну, а потiм, бачите, усе виявилось навпаки.
Iнодi ви дуже довiряєте режисеровi та сподiваєтеся, що результат буде генiальний, а виходить фiльм i… На екранi все гарненьке, але нудне, якесь мертве й не влучає у серце. А ось Параджанов досяг неймовiрного результату, а яким чином – досi не можу збагнути. Як i те, чому це кiно дiє на людей ледь не магічно… Навіть через стільки років!
РАК. Коли менi тiльки розповiли, що Іллєнко занедужав, я два днi не могла оговтатись. Плакала, плакала, плакала. Все-таки ми прожили разом стільки рокiв… Зустрівшись випадково у Театрi Франка, сказала, що знаю про його хворобу, і спитала, як він почувається. У відповідь почула: “Ти ж сама бачиш, як я виглядаю”. Побажала йому здоров’я, ще раз глянула в очi, вони були на мокрому мiсцi… А через тиждень довiдалася, що Юра помер.
СЦЕНА. Не даремно кажуть, що сцена лікує. Абсолютно! Хоч би що в тебе боліло – зуб чи поперек – ти виходиш, і все зникає. Блискавично. Тому для мене найкраще не візити до лікарів, ковтання пігулок або лікування у медзакладах, а хороша робота. Сцена найліпше відновлює сили, здоров’я і красу. Після вистави маєш навіть кращий вигляд, ніж до того. (Сміється).
ТЕАТР. Для мене завжди на першому місці був театр, а не кіно. Приємно, що люди досі ходять “на Кадочникову” і взагалі – тягнуться до мистецтва… Попри війну, в театрі – аншлаги. Інша річ, що хвилюєшся щоразу. Ось грали якось у “Музиці кохання” й на п’ятнадцятій хвилині почалася повітряна тривога. Довелося перервати виставу, а потім відновити через дві години. І більшість глядачів повернулися.
УНІКАЛЬНІСТЬ. Фільм “Тіні забутих предків” – унікальний, бо він не старіє. Попри всілякі перепони, які чинило тодішнє керівництво, ми їх пройшли і зробили справжній шедевр… Навіть сьогодні люди часто впізнають мене просто на вулиці чи у магазині та підходять подякувати за роль Марічки… До речі, зараз стрічку відреставрували. Чудово, що тепер є пристойна копія, з якою можна їздити на покази за кордон.
ФІГУРА. Я особливо не стежу за своєю фігурою. На дієтах не сиджу, та все ж останнім часом схудла. Тепер важу 65 кілограмів при зрості 1,65. Для мене це – ідеальна вага. Не гладшаю ж за рахунок того, що постійно в русі… До того ж намагаюсь не їсти ні тортів, ні тістечок. Хоч іноді так хочеться. (Сміється). А перед виставою взагалі стараюсь нічого не брати до рота. Хіба що дуже голодна.
ХАМЕЛЕОН. Нині, на жаль, дуже багато людей-хамелеонів. Ще вчора вони були одні, а тепер – зовсім інші. Особливо ж змінюють керівні посади. Достатньо комусь, хто був ніким та нізвідки, опинитись у високому кріслі, він різко мімікрує… Це дуже погана риса – “хамелеонство”. І це – наша біда.
ЦИРК. Колись я обожнювала цирк. Не тільки в дитинстві, коли ходила з мамою, але й у зрілі роки. Тоді нас організовував Сергій Параджанов, який жив у будинку навпроти київського цирку та мав чимало знайомих серед артистів. Він діставав квитки для всієї компанії, а опісля ми збиралась, щоб усе обговорити. Головне, чому вчить цирк, це – несподіванки. У житті треба завжди бути до них готовим.
ШЛЮБ. Ідеальний шлюб – це розумiння одне одного, це доброта, це турбота. Останнє – для творчої людини, можливо, найнеобхiднiше… Жити поруч із актрисою нелегко. Постійно змiнюється психологiчний настрiй, а це дуже важко дiє на мужчину, на партнера… I ось треба зумiти пристосуватися, зрозумiти й полюбити. Це справді дуже складно, i я прекрасно все розумiю.
ЩАСТЯ. Коли поруч кохана людина, коли ти маєш улюблену роботу, коли сходить сонце та всі усміхаються – це щастя. Коли діти здорові – це також щастя… Взагалі ж це дуже містке слово. І в кожного з нас своє – нехай маленьке – щастя.
ЮВІЛЕЙ. Я понад сто разів зіграла виставу про легендарну француженку Сару Бернар – “Актрисі завжди вісімнадцять”. Розумію, що мені вже не стільки, але… Не хочу навіть думати про будь-які дати – ювілей це чи не ювілей. До того ж знаю, що на свій вік не виглядаю. Іноді до мене звертаються: “Дівчино!” (Усміхається). У нашому дворі живуть жінки, які на п’ятнадцять років молодші, але глянеш на них – бабусі. На відміну від мене, вони давно не працюють. Я ж досі виходжу на сцену рідного театру.
ЯПОНІЯ. Попри те, що я об’їхала майже весь світ, але до Японії все ж не дісталася. Завжди цікавилася їхнім кінематографом – скажімо, фільмами Акіра Куросави. Як тільки у наших кінотеатрах з’являлись його стрічки, всі бігли дивитися. Це – зовсім інший світ й інше бачення… Кажуть, японці шалені трудоголіки. І якщо в нас дуже багато свят – від державних до релігійних, то в них – навпаки. Тож, чи варто дивуватися, що нащадкам самураїв вдалося збудувати таку модерну державу… Сподіваюсь, мені ще поталанить побачити Японію на власні очі. Попри те, що цього місяця святкуватиму вже 86-й день народження. (Усміхається).
