10 червня одному з найпопулярніших українських письменників виповнюється сімдесят два роки. Серед його творів відомі романи – “Чорний ворон”, “Маруся”, “Троща”. Сьогодні Василя Шкляра читають усюди, куди доля закинула українців. Навіть в Антарктиді – на станції “Академік Вернадський”.
Утім, наше інтерв’ю розпочинаю не з творчих питань, а з того, що хвилює всіх.
– Василю Миколайовичу, повномасштабна україно-російська війна триває уже майже півтора року. Ви бачите “світло в кінці тунелю”? Чи ми ще навіть до його середини не дійшли?
– Світло я бачу насамперед у наших воїнах, котрі без вагань стали супроти “другої армії світу”. Вже на початку повномасштабного вторгнення, коли українці власними силами зупинили московську почвару й погнали її від Києва, зміцніла не лише наша віра, але й упевненість у перемозі. Ми вже тоді вийшли з темного тунелю і побачили сонце.
Я розумію, що ваше запитання стосується термінів завершення війни, але вгадувати епохальні події – це не серйозно. Адже вони залежать від багатьох обставин, які пов’язані не лише з нашою волею і потугою. У сучасних війнах немало важать сторонні фактори: політичний інтерес союзників, їхні залаштункові розрахунки з огляду на перспективи фінальної стадії війни. Та що там казати, ця аномальна весна показала, що навіть природні стихії впливають на розвиток воєнних баталій. Ну, а якщо говорити про визначальні відстані “тунелю”, то середину ми перейшли. Так, попереду ще чимало випробувань, однак пам’ятаймо: ми воюємо за життя проти тих, хто воює за смерть. І це дає відповідь на наші головні запитання.
– Ви довідались щось нове про ментальність, національний характер, психотип представників країни-агресорки? Чи як автор творів на історичну тематику, а ще перекладач “Енциклопедії російської душі” – давно про це знали?
– В історичних романах “Чорний Ворон” та “Маруся” я показував москалів такими, якими ми бачимо їх сьогодні. Толерантні критики дорікали мені, що згущую фарби, що некоректно називаю їх “кацап’югами”, “кацапидлами”, “вошивою кацапнею”. Мовляв, треба і серед них шукати позитивних відтінків. А я дивився на ворога очима українців 20-х років минулого сторіччя, тих мирних людей, яких вони прийшли убивати. Московські окупанти й тоді так само воювали з мирним населенням, випалювали і розстрілювали цілі села, кололи багнетами немовлят у колисках…
Та й хіба таке було лише у ХХ сторіччі? Згадайте Батуринську трагедію, якій уже понад 300 років. Москаль не змінюється впродовж століть. Це стала, законсервована у звірячих інстинктах потвора. Тому “Енциклопедію російської душі” Віктора Єрофєєва в українському перекладі я спершу назвав “Москальська душа”. Але автор дуже просив не змінювати назви книжки, бо на той час проти нього порушили кримінальну справу за образу і наклеп на російську націю. Уявляєте, ця стадна суміш гомункулів називає себе нацією?
– На ваш погляд, господар Кремля ще може шокувати (здивувати, заскочити, зворохобити) Україну та світ своїми вчинками чи він уже “пробив дно” й використав майже весь інструментарій зі своєї чорної скриньки?
– Пацюк, який потрапляє в пастку, все ж небезпечний. Особливо, коли в одній його лапі залишається ядерна зброя. Перед неминучістю цілковитого краху неадекватне створіння здатне на все. Тому воно й погрожує найстрашнішим. Але сьогодні Україна не ізольована від світу, як це було в попередніх війнах з Московією. І застосування ядерної зброї матиме непрогнозовані наслідки щонайменше для Європи. Тому союзники мусять зробити все для того, аби нейтралізувати божевільні забаганки упиря.
– Не сумніваюсь, що сьогодні на фронті перебуває чимало ваших якщо не друзів, то знайомих. Чи вдається з ними підтримувати контакти?
– Так, наскільки це можливо я підтримую зв’язок з тими, хто ТАМ. Іноді ці історії дуже болісні. Особливо тоді, коли цей зв’язок обривається. Ви мене розумієте… У мене є давній молодий товариш-азовець із гучним позивним Хунта. Це один із героїв моєї книжки “Чорне Сонце”. Ми познайомилися ще тоді, коли в 2014 році я їздив до азовців під Маріуполь. Хунта – сучасний боєць-характерник, він блискучий фехтувальник на шаблях. У книжці я описав, як він виходив з Іловайська. Тоді у нього відкрилося третє око, і це допомогло йому вийти живим із пекла.
Та ось після відомих подій на “Азовсталі” Хунта пропав. Один боєць сказав мені, що він у полоні в Оленівці. Згодом надійшла ще страшніша звістка. Що Хунта загинув. Згорів, коли кацап’юги влаштували в колонії масове вбивство наших бранців. Не хотілося вірити. Після кожного обміну полоненими я вглядався в обличчя наших звільнених хлопців, сподіваючись побачити серед них Хунту. Але його не було. Минули місяці, і ось тиждень тому мені подзвонив… Хунта. Живий! Сказав, що про все розповість тільки при зустрічі. Може, колись я розповім про це всім.
– Що вас вражає в наших захисниках і захисницях найдужче? Особливо – в останніх…
– Що вражає?.. Глибоке усвідомлення власної потрібності на цій війні. Готовність до найтяжчих випробувань. Непохитна впевненість у перемозі. Дивовижний оптимізм попри всі тяжкі втрати.
Я вже колись розповідав про артилериста Дмитра Сколоздру зі Львівщини. Він, до речі, називає себе гармашем, по-давньому, по-козацькому. Зрідка вдається поговорити по телефону, і цей хлопчина постійно мене заспокоює.
Мовляв, ви там не переживайте, у нас все добре, все буде по-нашому. Жодних нарікань, жодних скарг. Є таке поняття як радість боротьби. Слово “радість” важко в’яжеться зі словом “війна”. Але ж ми самі бачимо, що наші хлопці уміють і воювати весело. Так було і колись. Так є. Життя перемагає.
Ще ми дуже любимо спостерігати, як до наших хлопців тягнуться всілякі тваринки. Від котів – до лисиць. А ще мій товариш Микола (позивний Вечір) розповів, як до них пристав лелека. Вечір – старший козак, пішов у ЗСУ в 59 років. Так, от хлопці підкидали тому лелеці то жабеня, то рибину, і він так призвичаївся до них, що не хотів відлітати у вирій. Вже кінець липня (це торік було), всі лелеки полетіли, а цей ходить коло наших бійців, дзьобом за штани смикає і нікуди не збирається. Те, як вони його випровадили у вирій, – то окрема зворушлива до сліз історія, яка заслуговує цілої повісті.
Ви ще запитували про захисниць… Тут і слів не добереш. Нема таких більше в жодній армії. Нема! І не буде. Цей феномен жіночого лицарства могло народити лише українство. Цей феномен виплеканий упродовж віків драматичними особливостями нашої історії.
– А як би ви продовжили вислів: “Ніколи не пробачу росіянам…”?
– Пробачати можна те, що в’яжеться зі здоровим глуздом. А тут достатньо одного слова: “Ніколи!”
– Оскільки гармати все ще гримлять, музи нині мовчать?
– Моя муза в постійному неспокої. Над кожним історичним романом я працюю
роками, а не місяцями. І не люблю, коли мене кваплять.
– Ваші романи у космосі ще не були, а ось до Антарктиди уже потрапили.
Їх доставили на станцію “Академік Вернадський”. Для вас така новина була несподіванкою?
– Ні. Організатори цієї акції перед тим, як відправити мою книжку до Антарктиди, попросили поставити на ній автограф.
– Український інститут книги склав список найпопулярніших творів серед відвідувачів бібліотек. У розділі “Історичний роман” перші дві сходинки із трьох посідають ваші “Чорний ворон. Залишенець” і “Характерник”. Це гріє ваше “его”?
– Так, гріє. Кожен письменник, що б вам хто не казав, мріє про якомога ширше коло своїх читачів.
– Сьогодні на Заході більшості уже не треба пояснювати, що таке Україна. Тамтешні видавництва набагато активніше перекладають наших письменників. Вас ця тенденція торкнулася?
– Мене потроху там перекладають давно. (Той же ж роман “Чорний ворон”). Без грантів, без сторонніх просувань. Хоч я працюю для українського читача і не ведуся на різні космополітичні чи так звані загальнолюдські штуки. Можна свідомо орієнтуватися на західний ринок, але тоді доведеться жертвувати національними вартостями. Це не моє.
– Якби не війна, куди ви хотіли би поїхати? Можливо, маєте якусь давню мрію чи пристрасть?
– Хотів би об’їхати всю Україну, заглянути в кожне село. Побачити кожну річку і кожен ліс. Нічого кращого на світі немає. Повірте мені, я багато помандрував по світу. А оце як їду трасою десь далеченько й бачу дорожні вказівники з колоритними назвами сіл, то жаль проймає, що там не встигну побувати. Чичиркозівка, Гулі, Болязуби, Печихвости, Песець, Чагарі, Камінне… Ви там були?
– Цього місяця вам виповниться 72 роки. Скажіть, що для вас час – пісок, що втікає крізь пальці? Чи це надто банальне порівняння?
– Час – поняття умовне й дуже відносне. Він вимірюється не годинами і не літами, а тільки зробленим. Більше нічим.
– Василю Миколайовичу, не питатиму, що б ви хотіли зробити у перший день нашої Перемоги. А от – що у другий?
– Молитимусь за тих, хто не повернувся.
Бліц
– “Леопард” чи “Абрамс”?
– І те, і те, і якомога більше.
– Нью-Йорк чи Берлін?
– Вашингтон.
– Іван Франко чи Леся Українка?
– “В душі моїй оба”.
– “Червона калина” чи “Лента за лентою”?
– “Лента за лентою”.
– Куліш чи юшка?
– Юшка.
– Вино чи коньяк?
– Сікеру. Я завжди хотів пити меди княжої доби. Мій товариш Сергій Липко відкрив виробництво таких медів. Рецепти й назву відкопав із сивої давнини. Будьмо!
Автор: Богдан Бондаренко
