10 червня Віталієві Білоножку сповнюється 70 років!
Михайло Маслій
До пісенного Олімпу він пройшов через Чернігівську обласну філармонію, Київський військовий ансамбль пісні й танцю, столичний театр естради. Полюбили гарний голос співака і його цікавий імідж, коли він став солістом Держтелерадіо України. Так з його подачі полетіли у світ пісні: “Там, де двоє зустрічаються”, “Чарівниця”, “Цінуймо любов”, “Ти, земле моя”, “Твоє ім’я”, “А була любов”, “Не лукав”, “Боже, дай Україні волю”, “Налий вина”, “Яблуневий туман” та інші. 23 і 24 (двічі) вересня 1995 року в палаці “Україна” відбулися вечори пам’яті Назарія Яремчука. Замість одного було аж три аншлагові концерти. Єдине, що Назарій сам попросив: останнього виконавця. Він у фіналі раніше бачив свого колегу з ранньої творчості, проте відчув, наскільки займався лікуванням і робив все можливе і неможливе для нього Віталій Білоножко, тож прийняв таке рішення. Тому Білоножко – не лише впізнаване прізвище і тембр голосу, а й совість рідної естради.
У мене вся родина Білоніжків.
– Я народився в смутний 1953-ій. Як і Павло Дворський, Тарас Петриненко, Іво Бобул… Народився велетом вагою п’ять кілограмів і двісті грамів та був шостим “вишкребком” у нашій дружній родині.
У наших краях були популярні козацькі прізвища Білоніжко, Білозуб, Білокінь, Білогрива… У мене вся родина Білоніжків. Але неграмотна паспортистка зі Слобожанщини зіпсувала моє прізвище.
Мама наша так співала, що аж батько ревнував. Він, на велике щастя, вижив у війну, повернувся додому і його обрали сільським головою. Коли збиралася місцева інтелігенція, мене ставили на табуретку і я співав. А потім вчителі просили маму: “Катерино, заспівуй!” Мала вона чудовий голос і прекрасну вроду, тож учителі дивилися на неї спокусливими поглядами.
У нас в родині всі чудово співали, просто ніхто не хотів пов’язувати свого життя з піснею. Окрім мене. Господь мені довірив цю відповідальну і тернисту стезю. Завжди старався, і так досі роблю, Його не підвести ніде та в нічому.
Філармонія, Ансамбль пісні і танцю, консерваторія, Театр естради, Держтелерадіо.
– Після школи у рідному селі Попова Слобода, що в теперішньому Конотопському районі, поїхав у Суми, де вступив у культосвітнє училище на диригентсько-хорове відділення. Мав уже закінчену музичну школу, клас баяна. В “кульку” окремо навчався вокалу. Коли моя викладачка почула голос, діапазон, то сказала: “Хлопче, тобі тут нема що робити! Їдь до Києва, вступай в консерваторію”. Я послухався. Але чомусь по дорозі до столиці вирішив зайти в Чернігівську обласну філармонію. Хто міг подумати, що мене вмить зарахують на посаду соліста у фольклорний філармонійний ВІА “Козаченьки”. За два тижні вивчив репертуар і поїхав на свої перші гастролі: на Київщину, Житомирщину, через всю Білорусію до Мурманська, далі – до Ізмаїла.
Шість місяців гастролей мене замучили, як і філармонійний ПАЗик, який не їхав більше 30 кілометрів на годину, взимку ми в ньому замерзали. Тож, нарешті, вирішив поїхати прослухатися в Київську консерваторію. Там почув вердикт: “Вступайте”. Прослуховувала Єлизавета Іванівна Чавдар, приємна і елегантна жінка, а який прекрасний педагог!
Не мав освіти музучилища, тому треба було пройти бодай один курс підготовчого відділення.
Але мені вже було 18, розумів, що невдовзі варто чекати повістки до війська. Щоб не відіслали десь на Сахалін чи в Казахстан, попросився в Ансамбль пісні і танцю Київського військового округу. Заспівав “Дивлюсь я на небо” і “Ой під вишнею”. Уродженець хмельницького Волочиська, земляк Миколи Мозгового, начальник Михайло Степанович Нижник зарахував мене до колективу. Забрали в армію восени 1971 року. Служив у Білій Церкві, в Кіровограді. А найкраще було в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу.
З тих ще складних радянських часів світло заздрив дружній сім’ї Івана
Гаврилюка і його дружини Мирослави. Ми з Іваном разом служили у війську. Саме у ньому побачив яскравий приклад справжнього українця, який рідне не зрадить ніколи. І його заслуга в тому, що ніколи України не покидав і ніколи її не покину. Іван читав мені, молодшому на п’ять років від нього, вірші Івана Драча в рукописах, показував різні малюнки, хрести. Як рідного, забирав до себе додому. Сиділи ми ввечері, розмовляли, мовчали, розумілися, потім він із красунею Мирославою ішов спати, а я роздивлявся фотографії з кінофільмів, де він знімався. Від нього зрозумів, що наша рідна земля – найкраща, і в неї мусить бути майбутнє. Іван мене познайомив з корифеями нашого кіно – з Іваном Миколайчуком, Костем Степанковим, Броніславом Брондуковим, Леонідом Осикою, Леонідом Биковим. Гаврилюк став моїм путівником у житті.
Демобілізувався восени 1973 року, вступна кампанія в консерваторії уже закінчилася. Прибіг до Єлизавети Іванівни, в її кабінет завкафедри, щоб порадитися, що ж робити. Домовилися, що рік навчатимуся на підготовчому відділенні. Щоб вижити, працював сантехніком, оспівував молоді подружжя в “шоколадному будиночку” (Палаці урочистих подій) в Києві, підхалтурював у набірному цеху видавництва, де друкувалася газета “Київська правда”. Носив рамки набору вагою 30-40 кілограмів. А ще брав баян і ходив по підприємствах з різними ансамблями, де також заробляв гроші.
Улітку 1974-го вступив у Київську консерваторію. Пройшов, як і всі інші, свої життєві університети. У мене вже були діти, тож мусив багато працювати, щоб утримувати сім’ю.
Спочатку потрапив у клас Георгія Маргієва, осетина, який вважав, що співак має віддаватися професії на всі сто відсотків, і дуже не любив, коли його студенти одружувалися.
Тому я попросився у клас до Єлизавети Чавдар. “Віталічку, я ж сопрано займаюся, я ж з басами ніколи не працювала”, – виправдовувалася. А потім додала: “Є такий прекрасний мій друг Костя Огнєвий. Він хоча й займається тенорами, але тебе візьме до себе, впевнена!” І я пішов до нього. З другого курсу й до закінчення навчався в Котика, якого любили всі.
Привітний Котик любив кожного і завжди та всюди відстоював своїх студентів. Окрім Господнього дару співати, мав такий же ж талант і до викладання.
У Огнєвого, окрім мене, навчався Микола Мозговий, Олександр Пономарьов, Дмитро Яремчук (старший син Назарія), Борис Репка (нинішній директор Тернопільського драмтеатру). Костянтин Дмитрович кожному з нас чим міг, завжди допомагав. Він був першим виконавцем “Чорнобривців” (Миколи Сингаївського і Володимира Верменича), з його голосу у світи полетів супершлягер “Кохана” (Ігоря Бараха та Ігоря Поклада), Платон Майборода і Андрій Малишко довірили нашому вчителеві свою незабутню “Пісню про вчительку”. Йому був підвладний будь-який репертуар, від романсів – до оперних арій.
На четвертому курсі я пішов у столичний Театр естради до Віталія Малахова, два роки був там солістом. Разом зі мною на підспівках чулися голоси Тетяни Горобець (дружини Тараса Петриненка) і Наталії Гончарової (дружини Олександра Тищенка).
Як соліст Держтелерадіо, співав усе, що можна було, – від Олександра Білаша до Ігоря Шамо. Був ілюстратором державної компанії. Треба було співати й російською. Але після поїздки в США 1985 року побачив, як діаспора за десятки тисяч кілометрів від Батьківщини свято береже рідне, затявся ніколи не співати російською.
Батько помер раніше, а мама останній рік жила зі мною у Києві, вона похована на Берковецькому цвинтарі, у Києві, в ногах у мого вчителя Костянтина Огнєвого. Коли прийшов шукати місце для мами з перспективою, щоб там згодом зробити родинний гробівець, глянув, а навпроти похований мій учитель. Усі квіти перегнили, могилка провалилася і стояв одинокий вінок з написом на стрічці “Дорогому маестро від сім’ї Білоніжків”.
Світлана. У якійсь мірі я себе поклав на вівтар родини.
– Коли служив в армії, транспортним літаком вилетів у Дніпропетровськ, щоб подивитися як живе моє перше шкільне кохання. Оля навчалася там у хіміко-технологічному інституті. А напередодні написала листа, від якого мені “знесло дах”. У них була вечірка, на танцях хтось зі студентів поцілував її. “А я собі сказала: “Боже, у мене ж Віталік в армії служить!” – зізнавалася мені дівчина. Коли я дочитав до того місця, подумав: “Боже, мені ще півтора року служити!” Олю страшенно любив, через неї слабенько закінчив школу, всілякого було від почуттів.
Тоді ж подумалося, що треба шукати свою половинку, свою долю. Страшенно переживав, мучився. Зі мною служив хлопець з Дніпропетровська, він мене заспокоїв: “Давай познайомлю тебе з дівчиною, вона найкрасивіша в нашому театральному училищі”. “Невже знову доведеться їхати в Дніпропетровськ?” – подумалося мені. Світлана, на наше щастя, театральне закінчила і працювала солісткою Київської оперети. Я пішов на перше побачення.
Іван Гаврилюк дав мені сіреньке пальтечко, на стрижену голову вдягнув кашкетика. Коли побачив Світлану, відразу збагнув, що пропав. Настільки запала мені в душу та серце з першого погляду.
Якраз перед тим в одному з букіністичних книжкових магазинів на Печерську, в які частенько заглядав, купив “Вокальні паралелі” – бестселер одного з найзнаменитіших тенорів свого часу, італійського співака і письменника Джакомо Лаурі-Вольпі. Він виступав на одній сцені з Маттіа Баттістіні, Федором Шаляпіним, Марією Каллас, Монтсеррат Кабальє. Книжка мені була дуже дорога, її не раз перечитував, брав з неї щось нове для себе. Знав, що раритет до мене повернеться, що цю білявку вже від себе ніколи не відпущу. Прийшов, подарував і сказав, що я шанувальник її таланту, давній прихильник. “А як давно?” – перепитала мене. Заскочений від несподіванки, відповів, що років три уже. “Так я тільки цього року прийшла до театру”, – сказала Світлана, яка вже все також відчула і зрозуміла.
У нас все було світло, щиро, мило. Я літав від кохання, співав мелодійні пісні прекрасних авторів. Коли ми вже цілувалися, мама надіслала мені 10 карбованців на сигарети. Я запросив Світлану в ресторан київського Будинку офіцерів і показав її Іванові Гаврилюку. Той дав зрозуміти, що я не помилився.
За якийсь час відслужив і ми зі своєю неймовірно красивою обраницею пішли в життя разом.
У якійсь мірі я себе поклав на вівтар родини.
Прийшли нові часи, нові віяння – Світлана залишила телебачення. Щоб не відпускати дружину від себе, записав із нею кілька пісень дуетом. Людям сподобалося. Так співаємо й досі…
Наш фестиваль “Мелодія двох сердець” насправді став родинним, це те, від чого відштовхнулися родинні таланти різних епох.
Мені симпатизував Назарій Яремчук!
Коли Назарчик вперше завітав до мого прикиївського помешкання, у Хотові, моя матуся не знала, де такого відомого і улюбленого мільйонами співака краще посадити, переймалася, що він найбільше любить зі страв нашої кухні. Назар був простим і доступним у спілкуванні, абсолютно невибагливим до кухні. Що давали, те й смакував. Яремчукові подобався мамин борщ і мамині галушки!
Хтозна, про що йому тоді думалося, адже досить рано помер його тато, а невдовзі – мати. Живучи сиротиною, тішився, що я ще маю маму, що маю до кого повертатися, ким гордитися.
Хоча Яремчук відкривався не кожному, проте, коли таке справді було, видавалося, що людяність, благородство, великодушність у ньому зашкалювали.
Назарій Яремчук мені симпатизував ще з перших моїх кроків на естраді. А потім ми разом почали їздити на концерти, благо, їх тоді було багато. Філармонії мали доведені плани фінансової діяльності, тож їх треба було виконувати. Чимало було й таких керівників концертних організацій, які й перевиконували призначені цифри. Так ми виїжджали в Полтаву, на Західну Україну, Донбас, Луганськ (тоді ще Ворошиловград), а скільки їх було у столиці.
Мені щастило, адже такими ж, як і Назарій, були мої найближчі друзі: Микола Мозговий, Олексій Попов, Анатолій Литвинов, Микола Невідничий…
Ми завжди не могли наговоритися, найбільше – про творчість, плани, нові пісні. І безперечно, про сокровенне, рідне, про Україну, її долю. Які були ми щасливі та горді, коли здобули незалежність. Назарій як старший любив розмірковувати, що треба робити, а чого – не приведи, Господи! Яремчук ніколи і ніде не зраджував своїм принципам, любив, пишався і гордився рідним, Україна в нього була – понад усе.
Мене боліло і болить за рідне. Буде свято і на нашій вулиці, тільки б у серцях воно було!
– Йдуть роки, а мене боліло і болить за рідне.
Наше покоління – стіна української естради. На нас дивляться усі зі
сподіваннями і надіями. Я би побажав усім своїм колегам, щоб кожен зумів
знайти свою “Черемшину” і свою “Червону руту”. Щоб ми залишилися в піснях.
Не раз думаю про свій сьомий десяток літ. Змарнів ти, хлопче, від пандемій і війни, підпалений втратами найрідніших та вірних друзів…
Ніколи не загоїться у мене рана від втрат наших мужніх і звитяжних воїнів-захисників. Щемно на серці від чорно-білого палаючого полотна життя останніх років в улюбленій країні. Тужно на душі мені від втрат і пробиває неспокій за скалічену одвічним ворогом рідну землю. Та гордість домінує, за свій гідний, незламний, непереможний у війні за свою свободу великий народ України!!!
Буде свято і на нашій вулиці, тільки б у серцях воно було!
Слава ЗСУ і Слава Україні! Разом до нашої Перемоги!!!
