“В советском союзе всем хорошо жилось”. Здається, як ще раз я почую цю дибільну фразу, мене шляк трафить.
Я працюю з рекламами. Багато моїх клієнтів вихідці з табору, який називався “совіцьким союзом”. Часто доводиться бувати на різного роду спільних міроприємствах, зустрічатися з новими власниками бізнесів, бачитися зі “старими” клієнтами, більшість з яких непомітно переходять у число моїх хороших друзів.
Буквально на днях, на одній з таких вечірок, де часто хтось з російськомовних гостей відверто ностальгує за “вєлікім, нєдєлімим”, знову вигулькнуло затерте, смердюче нафталіном і просто дике в 21 столітті “В советском союзе всем хорошо жилось”.
Краєм вуха чую:
– А ті думаешь, за что люді на Донбасє страдают? За то, что хотели жіть по-человеческі… Может, єщьо и вернется все..
Побачили мене, заткнулися.
Люди добрі! Скажіть мені, недалекій, кому в тому суцільному концтаборі добре жилося?
Відповідаю – тому, хто крав, вступав “в ряди” або доносив.
Мене серед того числа не було.
Я усе своє свідоме життя мусила боротися за кожну місцинку під сонцем. Я мусила жити з батьками у маленькій комуналці, де, крім моєї сім”ї, жила сестра і брат. Я мусила пристосовуватись і давати хабарі на кожному кроці (навіть, щоб влаштуватися на “пристойну роботу” чи запхати дитину в садочок). Не рахуючи подарунки вихователям і вчителям, та постійне “збирання” на шкільні потреби.
Найбільшою проблемою було “дожити” до наступної зарплатні. Тоді доводилося переходити на бульбу і квасне молоко, які часом привозили з села. Я виявила, що з картоплі можна робити безліч смачних страв (крім тих, які я вже знала) і, навіть, пекти торти, здобу і піццу.
Я постійно ламала голову, за що купити новий пристойний одяг для того, щоб “нормально” виглядати на роботі, і в, що вбирати “постійно-ростучих” дітей. Вдень я бігла на роботу (під кінець місяця грошей на маршрутки чи навіть на автобус не вистачало), а після роботи, через базарчики чи магазини – до готування, прибирання, прання (знову на дошці, бо машинка поламалася), прасування і дитячих уроків.
Коли усі лягали спати, я мила посуд, готувала для усіх одяг на ранок і сідала малювати шкільну стінгазету (ліпити проект міста майбутнього, шити дитині костюм на свято, писати шкільний твір – додай своє).
Часом мені вдавалося відпроситися з роботи, бо десь “викидали” мешти, а мої вже зовсім на ладан дихали. Тоді доводилося 2-3 години штовхатися в черзі, яка аж пашіла ненавистю, криками, плітками і сварками “ти тут не стояла, не займала… що йшла дитину годувати? ну то йди, де була).
Коли підходила твоя черга, виявлялося, що твого розміру вже немає, і доводилося братите, що є – на розмір більші (напхаю ватою) чи на розмір менші (розходяться).
А воно розходилося до кривавих мозолів і облізлої шкіри…
І так рік за роком, місяць за місяцем, день за днем – суцільна боротьба за існування.
Коли я розповідаю про це моїм друзям-американцям, вони не вірять. В їх очах читається непідробний жах. Одна моя знайома сказала, що, мабуть, би покінчила життя самогубством – це не під силу нормальній людині. На що я з гордістю відповідаю
– Не під силу? Та ти б ще подивилася, як ми усі виглядали! Красуні, з макіяжем, зачісками, на шпильочках; стрункі, усміхнені, чарівні і привабливі. Ще й усе підбиралося до смаку – ми просто мусіли виглядати гармонійно і вишукано.
Я мирна людина. У мене немає ворогів. У мені немає ненависті.
Проте, я довіку буду ненавидіти ту комуняцьку заразу і той концтабір, який називався “совіцьким союзом”. Вже перебуваючи в США, коли дістала доступ до чиказької бібліотеки Вашингтона і безцінних книг про визвольну боротьбу, українських героїв, знищену інтелігенцію, греко-католицьку церкву, наших священиків і свавілля кривавого диявольського режиму, я зрозуміла: пам’ятатиму, поки житиму. І не прощу ніколи.
Один епізод найбільше врізався у мою пам”ять. У мене була важлива зустріч – приїхали якісь поважні люди з Києва. Я мусіла виглядати на усі 100: зачіска, нові мештики на шпильках, коротка спідничка… І от коли я була майже готова, при супер-обережному натяганні тонюсіньких панчішок, ці гади все-таки порвалися (чи просто розлізлися від довгого зберігання десь там в недрях неприступних баз-складів).
Остання пара!
Я просто без сили опустилася на канапу і заплакала. Так безутішно, ніби все, кінець. Останні краплі “мужності і стійкості”, все-таки покинули мене.
Ніколи не прощу їм і цього.
