Оксана Рубаняк, яка п’ятий рік перебуває на війні, у вільний час пише… вірші
Богдан Бондаренко
Хтось із розумних людей сказав: не треба шукати героїв у минулому, вони – посеред нас. Цей вислів, здається, якнайкраще свідчить про Оксану Рубаняк, яка у 19 років добровільно пішла на війну. До того ж не парамедикинею чи кимось іще, а кулеметницею!
… Зустрівши цю дівчину з довгою рудою косою десь на галасливій вулиці не у “пікселі”, чесно кажучи, навряд чи здогадався б, що вона – командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів ЗСУ. Проте це справді так: Оксана Рубаняк п’ятий рік перебуває у лавах захисників України. І долучилась до них у перший же ж день повномасштабної війни – 24 лютого 2022 року.
“До того я не мала справи зі зброєю, – каже Ukrainian People уродженка Івано-Франківщини з промовистим позивним “Ксена”. – На військовій кафедрі ми вивчали теорію, а на полігон виїжджали лише декілька разів. Тож те, що я стала кулеметницею, радше – збіг обставин: тоді формувався стрілецький батальйон, у складі котрого був кулеметний взвод, до якого ми з хлопцями долучилася. Хоча вони хотіли бачити мене на більш спокійній роботі”. (Усміхається).
Тільки уявіть: її зріст – 1,55 сантиметрів, а висота кулемета – 1,17. Як Оксана Рубаняк давала собі раду, можна тільки гадати. Адже, що сучасний Браунінг М2, що старенький ДШК важать чимало. Звичайно, було важко (восени та взимку особливо, тому ці пори року вона не любить), але ніхто тим надто не переймався. Тим паче – “Ксена”!
“Ми всі на початку нашої служби були на адреналіні, – пригадує Оксана. – Зрештою, через юнацький запал не до кінця тоді розуміли, де взагалі перебуваємо й що відбувається. Скажімо, обстріли наших позицій сприймали весело і навіть жартували. Розуміння прийшло, коли почали гинути наші хлопці. Так, одного разу за два метри від мене загинув побратим. Тоді зловила себе на думці, що на тому місця могла стояти я”.
Війна пробудила у ній ті риси характеру, про існування яких Оксана Рубаняк не здогадувалась. Вплинуло й те, що колектив – чоловічий. А в армії на стать уваги не звертають. Є завдання, яке треба виконувати – от і все. Втім, нашу героїню ніколи не треба було вмовляти. Вона сама рвалась у бій. Попри щоденний ризик, який пильно чатує на кожному році, ховаючись за сусіднім деревом чи найближчим пагорбом.
“Кожна людина, яка перебуває на фронті, де б вона не була і коли б не була, звісно, боїться, – зізнається Оксана Рубаняк. – Страх – це невід’ємна частина війни. Тобто ти працюєш і боїшся, що у тебе може прилетіти або FPV, або артилерія, або КАБи… Тут часто грає роль не стільки фізична форма, як везіння і фарт. На жаль, дуже багатьом моїм товаришам не пощастило. І вони загинули героями, захищаючи нашу країну”.
Така ж доля спіткала й коханого Оксани. Максим Ємець теж був уродженцем Гуцульщини, але зустрілись вони на Харківщині. Спочатку їх об’єднували суто професійні питання (цікавих тем до обговорення було чимало), а через декілька місяців спалахнули почуття. Війна, звичайно, не найкраще місце для романтики, але, як мовиться, серцю не накажеш… Тим болючішою була втрата коханого взимку минулого року.
“З часом прийшло прийняття того факту, що Максима немає, – зазначає “Ксена”. – Чи стало від цього менш нестерпно й боляче – ні. Іноді вечорами мене “накриває”! (Пауза). Разом із тим з’явилось усвідомлення, що треба працювати далі. Працювати за нас двох. Це, власне, і полегшує мій моральний стан, бо я розумію, що маю продовжити те, що не встиг Максим”.
Одного разу подих смерті на своїй потилиці відчула й наша героїня. Якщо 2022-го її просто контузило, то через рік Оксана Рубаняк отримала осколкове поранення спини і голови. (Якщо бути точним – перелом потиличної кістки зі зміщенням всередину та забій головного мозку ІІ ступеня). Спочатку було ускладнення із зором. Тепер про травму нагадують лише головні болі, з якими довелося змиритися.
Попри бійцівський характер і набияку відвагу (підтвердження цьому – “Орден за мужність), гуцульська “Ксена”, як виявилося, дівчина неймовірно лірична. Ви здивуєтесь, довідавшись, що вона пише вірші. Першу збірку видала ще у 16 років, а наступні народились уже на війні. Невже це можливо поєднувати? Виявляється, так.
“Інколи рядки приходили до мене у найекстремальніших ситуаціях, – каже поетка у військовій формі, яка захоплюється творчістю Василя Симоненка, Ліни Костенко і Василя Стуса. – А бувало, коли всі у бліндажі спали, я виймала телефон та писала собі. (Усміхається). Чи вдалися вірші – не знаю. Мені іноді видається, що вони не достатньо відшліфовані. Я дуже вимоглива, а до себе тим більше. Але хлопці мене підтримали: мовляв, скільки можна писати для себе. Це якраз була їхня ідея видати збірку “Назустріч смерті”, за якою були й інші книги”.
Звичайно, я не міг не поцікавитися в Оксани Рубаняк чи залишилось у її бурхливому житті місце для мрій? Спочатку Ксена відповіла, що давно уже ні про що не мріє. А через хвилину все ж зізналась, що хоче оселитись десь у тихому селі (не обов’язково в горах), звести там будинок, народити дитину і вечорами спостерігати захід сонця. Проте це, ясна річ, стане можливим лише, коли закінчиться війна. Над чим “Ксена” та її підрозділ працюють 24/7.
