Галина Парасюк,
кандидат історичних наук,
архівіст Українського Національного Музею в Чикаго
Сімдесят років тому Микола Денисюк привіз до Чикаго не просто книги. Він привіз сюди українське слово і створив місце, звідки воно могло вільно звучати й розходитися по всьому українському світу.
Повне видання творів Тараса Шевченка, одинадцять томів “Історії України” Михайла Грушевського, двадцять томів творів Івана Франка, фундаментальна “Археологія” Ярослава Пастернака на тисячу сторінок, повне видання “Енциклопедії українознавства”, твори українських авторів у вільному світі, українські журнали та музичні платівки – далеко не повний перелік книжкових скарбів, які можна було придбати в самому серці Української околиці Чикаго, у видавництві та книгарні Миколи Денисюка.
Миколу Денисюка без перебільшення можна назвати легендою українського видавництва й друкарства в еміграції. Але він був не лише видавцем. Він був людиною, яка вірила: допоки друкується українська книга, живе українське слово.
Народився Микола Денисюк 23 грудня 1913 року в селі Гвіздець у Галичині. Брав активну участь у діяльності товариств “Просвіта”, “Рідна школа” та “Відродження”, працював у “Маслосоюзі” у Львові та Українському видавництві у Кракові. Освіту здобув у Вищій торговельній школі у Львові, згодом студіював право в Інсбруцькому університеті, а вже за океаном продовжив навчання, вивчаючи бібліотечну справу в чиказькому Райт-коледжі.
“Війна війною, а українська книга має друкуватися…”
Видавничу справу Микола Денисюк обрав фахом свого життя і не полишив її навіть у найважчі воєнні роки. Він працював видавцем у Кракові, де співпрацював із відомими українськими науковцями Володимиром Кубійовичем та Євгеном-Юліяном Пеленським. Під час Другої світової війни продовжував видавати українські книжки, а разом з Остапом Олесницьким мав у Львові друкарню “Овид”.
Після завершення війни Денисюк переїхав до Інсбрука – столиці Тиролю, де відразу заснував українську книгарню “Роксоляна”. За спогадами сучасників, праця була надзвичайно складною: у післявоєнний час бракувало навіть кириличних черенків для друку.
Труднощі не зупинили видавця. Він почав видавати твори письменників, які зуміли вибратися на Захід: М. Цуканової, Ю. Тиса, М. Стахіва, Р. Голіяна, Р. Єндика, Б. Романенчука, Й. Гірняка, В. Кубійовича, Ю. Дивнича, І. Кедрина-Рудницького та інших літераторів, які згодом стали класиками української літератури в діаспорі.
У жовтні 1948 року Микола Денисюк разом зі своєю тетою Анною, яка була його вірною сподвижницею, виїхав до Буенос-Айреса. Видавець вагався щодо вибору Аргентини, однак невдовзі переконався, що й тут існували міцні осередки української культури. У Буенос-Айресі виходили два українські часописи, а Денисюк започаткував третій – літературно-мистецький журнал “Овид”.
Журнал виходив у 1949-1955 роках, а згодом продовжив своє життя вже в Чикаго, куди 1956 року переїхав Микола Денисюк.
Чикаго – місто української книги
Вибір Чикаго був невипадковим. Сам Денисюк пояснював його “центральним положенням цього міста у Америці”.
У листопаді 1956 року відбулося відкриття видавництва і книгарні Миколи Денисюка за адресою 2226 W. Chicago Avenue. Для роботи друкарні придбали найновіше на той час устаткування. Видавнича справа швидко розвивалася і вже через чотири роки Денисюк перебрався до просторішого приміщення за адресою 2228 W. Chicago Avenue. Саме тут видавництво, друкарня та книгарня отримали більше можливостей для роботи.
Успіх справи забезпечувала команда фахівців, яких об’єднав Денисюк. Друкарнею керував Степан Кутний, який раніше займався видавництвом газети “Новий Шлях” у Вінніпезі. Роман Боднар завідував книгарнею і відповідав за поштові відправлення книг замовникам. Мистецьке оформлення видань було в руках молодої мисткині Оксани Мошинської. Адміністраторкою видавництва була Анна Садовська-Денисюк – тета Анна, його незмінна помічниця. Фінансову підтримку видавничій справі надавала кредитова спілка “Самопоміч”.
Поступово одна чиказька адреса стала осередком української книги – місцем, де її друкували, оформляли, продавали, пакували й відправляли в українські домівки по всій Північній Америці.
Вільне слово у вільному світі
Головна ідея видавничої діяльності Миколи Денисюка була простою і водночас надзвичайно важливою: українська книга мала друкуватися без цензури, якої зазанавала в підрадянській Україні.
У видавництві М. Денисюка побачили світ повні видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Богдана Лепкого, Юрія Клена, Леоніда Мосендза, Уляни Кравченко та інших авторів. Було видано фундаментальну “Археологію” Ярослава Пастернака, а також “Енциклопедію українознавства”, редактором якої був Володимир Кубійович, очільник Наукового товариства імені Шевченка, товариш Миколи Денисюка ще з початків видавничої діяльності у Львові.
Фундаментальні видання були під силу успішному видавцеві, а щоб зробити їх доступнішими для читача, Денисюк пропонував купувати українські книги в кредит, сплачуючи за них поступово, малими сумами.
В інтерв’ю “Голосу Америки” найуспішнішим своїм проєктом Микола Денисюк назвав семитомне видання творів Богдана Лепкого – знамениту мазепіану, приурочену до 250-ліття великого гетьмана. Про популярність “Мотрі”, “Батурина”, “Полтави”, “Не вбивай” свідчили численні перевидання.
Наклад видання творів Тараса Шевченка видавець збільшив утричі, щоб задовольнити попит українських читачів. Подорожі Миколи Денисюка Сполученими Штатами й Канадою, його зустрічі з українськими громадами сприяли поширенню книг і розвитку видавничої справи.
Головною причиною свого успіху Денисюк вважав те, що “український читач у вільному світі слідкує за доброю українською книжкою, і український емігрант живе в добрих умовах і може собі дозволити закуп монументальних видань”.
“Овид” – голос української культури за океаном
Ще в Буенос-Айресі Микола Денисюк започаткував літературно-мистецький журнал “Овид”, який упродовж майже трьох десятиліть був одним із важливих осередків українського культурного та інтелектуального життя поза межами Батьківщини.
У Буенос-Айресі журнал виходив у 1949-1955 роках, а від 1957 до 1976 року – у Чикаго. Спочатку “Овид” був місячником, а від 1962 року виходив як квартальник. У 1970-х роках його наклад становив близько трьох тисяч примірників.
На сторінках “Овиду” відбивалося багатогранне культурне життя в еміграції. Тут – література і мистецтво, музика й театр, історія та наука, мовознавство і народознавство, релігія, політика та громадське життя. Журнал розповідав про музичні новини і українських композиторів та виконавців, нові книжки та поезію, культурні події, спорт і Пласт, а також друкував спогади, подорожні нотатки, репортажі та фейлетони. Серед його постійних рубрик були “Українською землею”, “Українські композитори на чужині”, “З нових поезій”, “З недрукованих поезій”, “Гості нашого видавництва”, “Серед книжок”, “Розмови про книжку”, “Зі старих журналів” та “Коротко про все”.
Микола Денисюк залучив до публікування в “Овиді” 150 українських поетів, письменників, мистецтвознавців, літературних критиків та мандрівників.
Саме особливу цінність “Овидові” надає широке коло його авторів – письменників, поетів, науковців, мистецтвознавців, музикознавців та громадських діячів. У галузі літературознавства на сторінках журналу виступали Юрій Тис (Юрій Крохмалюк), Олесь Бабій, Григорій Голіян, Вадим Сварог, Ігор Качуровський; мистецтвознавства – Святослав Гординський, Міка Гарасовська-Дацишин, Володимир Ласовський; музикознавства – Ігор Білогруд, Михайло Скала-Старицький, Роман Купчинський, Осип Залеський, Галя Лагодинська-Залеська. На громадсько-політичні теми писали Юрій Бойко, Василь Маркусь, Ігор Каменецький, Іван Кедрин-Рудницький, Ярослав Пеленський, а історичні та наукові розвідки публікували Юрій Мовчан, Микола Чубатий, Григорій Лужницький. Серед інших дописувачів були Володимир Державин, Іван Борщак, Роман Завадович, Володимир Дорошенко, Володимир Кубійович, Ярослав-Богдан Рудницький, Євген Онацький та багато інших представників української інтелектуальної еміграції.
На сторінках “Овида” публікували твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олекси Слісаренка, Богдана Лепкого, Уляни Кравченко, Юрія Клена, Євгена Маланюка, Докії Гуменної, Оксани Лятуринської, Наталени Королевої, Михайла Ореста, Богдана Рубчака, Яра Славутича, Ганни Черінь, Анатоля Галана, Миколи Понеділка, Марії Цуканової, Степана Риндика, Олега Лисяка, Богдана Бойчука, Ярослави Острук, Патриції Килини та інших письменників і поетів. Особливого колориту виданню надавали репортажі Романа Турянського та Леоніда Стаховського, які ділилися враженнями з подорожей світом.
У вирі громадського і культурного життя
Миколу Денисюка не можна назвати лише видавцем. Він був просвітником, який прокладав шлях українському слову через численні поїздки Сполученими Штатами та Канадою і зустрічі з українськими громадами.
Як активний громадський діяч, М. Денисюк ініціював проведення Свята Української Книги в Чикаго у 1976 році. Відзначення 100-річного ювілею українського поета і письменника Богдана Лепкого відбулося за активної участі видавництва. Почесною гостею ювілею була дочка письменника Софія Лепка.
Денисюк долучився до заснування Літературного товариства імені Івана Франка, яке об’єднало діячів українського слова. Товариство запровадило літературний конкурс, головна премія якого – 1200 доларів – ставала важливою підтримкою для письменників, які часто потерпали від матеріальної скрути. “Овид” регулярно друкував твори дебютантів і переможців конкурсу.
Микола Денисюк і його незмінна помічниця Анна Садовська-Денисюк були членами почесної делегації на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні 1964 року. За активної участі видавця відбувалися й зустрічі української громади Чикаго з Патріархом Йосифом Сліпим.
Книги, що стали спадщиною
Вибір Чикаго для далекоглядного й підприємливого Миколи Денисюка став запорукою успіху. Порівнюючи розвиток своєї видавничої діяльності, він зазначав: в Аргентині протягом 1948-1955 років було надруковано 22 книги, тоді як у Чикаго лише за 1959 рік – 12, а наступного, 1960 року – вже 14 книг. Наклади видань становили від двох до чотирьох тисяч примірників і розходилися по українських родинах Сполучених Штатів та Канади.
Микола Денисюк відійшов у засвіти п’ятдесят років тому, 27 липня 1976 року, не залишивши після себе нащадків. Його справжніми дітьми стали книги. Вони входили в українські домівки, ставали родинними скарбами.
2226 W. Chicago Avenue стало початком чиказької історії видавництва Миколи Денисюка. Але значення адреси було значно більшим, ніж просто місце розташування друкарні, книгарні чи видавництва. Тут українська культура не просто зберігалася – вона жила, творилася і поширювалася у вільному світі, щоб у слушну годину повернутися на Батьківщину.
Микола Денисюк за роботою в офісі видавництві.
Микола Денисюк в книгарні перед стендом журналу “Овид”
Вітрина книгарні і видавництва Миколи Денисюка 2228 W. Chicago Avenue
Анна Садовська-Денисюк працює з кореспонденцією.
Екслібрис Миколи Денисюка
