Дзвонять дзвони Великодні

Дзвонять дзвони Великодні

Розбудилося сонце і, велике, червоне, викотилося з-за обрію, як достигле яблуко, і впало в лагідні долоні землі радісною звісткою: Христос Воскрес! І світ усміхнувся йому назустріч: Воістину Воскрес!

Грають дзвони.

Як велика синя квітка, нахиляється до Землі бездонна чаша Неба, щоб нагадати їй Вічну Тайну життя…

Дзвонять дзвони. Освячують життя, освячують світ. Нове імення дають усьому буттю.

Ймення – Бог.

А ми – рід його.

Звершилося чудо.

Навіки подолано морок смерти. Найбільшою, найдорожчою жертвою – ціною крови сина Божого – викуплено людські душі для вічного життя.

А дзвони грають і грають. Їх тонкі срібні й густі “медово-мідні” тони відлунюють високо в небі й глибоко під землею, ширяться світом чудесною мелодією, у величавих акордах якої могутньо звучить: Христос Воскрес! Цю вістку і цю неповторну мелодію дзвонів з однаковою насолодою слухаємо і в ранньому дитинстві, і в зрілому віці, і в глибокій старості, й не можемо надивуватися ні її силі, ні її красі, ні її могутності. Ще задовго до свят готуємося прийняти її в своє серце і в свою душу, поринути в незрівнянно чарівну атмосферу традицій, повір’їв, вірувань, пов’язаних з одним із найбільших християнських празників. Ми привідкриваємо для себе завісу цього чарівного світу з єдиною лише метою: відчути себе його частиною.

На Великдень сонце грає

Згадалися слова моєї бабусі. Згадалося, як колись, у Великодню неділю, будила нас на світанні і швидко відслонювала фіранки на вікнах, щоб разом з першим сонячним променем пустити до хати щастя і здоров’я. А ще казала мені дивитися на сонце, з яким і справді в той день творяться якісь дивні метаморфози. Часом навіть здається, що сонце пританцьовує в небі, задерикувато помахуючи нам капелюхом з найближчої хмарки. “Це воно так тішиться, що Христос воскрес”, – казала бабуся і побожно хрестилася.

А потім розповідала:

– Сьогодні Великий день, для всіх і всього найвеличніший. Радіє небо, сонце, зорі, місяць… радіють ліси, гори, доли і води, радіє вся земля і все земне. Сьогодні навіть великі грішники звільняються з пекла й збираються в домі Давида.

Таке сприйняття великоднього світу характерне не лише для українців, а й для всіх слов’ян. Повірка, спільна слов’янам і німцям, що на Великдень сонце гуляє чи грає, скаче, яка тепер приймається за один з атрибутів Християнського Воскресіння, тому що в цей день все веселиться на небі й на землі – в дійсності мабуть була основою, первісною ідеєю сього свята, з котрого виходили вже дальші представлення, – пише Михайло Грушевський. – Великдень такий празник – сонце й те гуляє, сказано: все радується і на небеси, і на землі, як ідеш з обідні й дивишся – воно гуля: парости по йому наче хто мотає туди-сюди. Далі, опираючись на народні перекази, М. Грушевський приходить до висновку: Може бути, що щось з старого свята сонця затрималось у толкуванні Великодня – що того дня сонце не заходить чи не зайшло на Христове воскресіння.

Українці споконвіку ставилися до сонця з особливою пошаною. Зокрема, на Гуцульщині кожен чоловік, побачивши, як сходить сонце, побожно здіймає головний убір і, повернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви: “Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, просвященне!” Жінки віддають доземний уклін сонцю з покритою головою.

На Великдень сонце має особливу силу, не випадково воно має бути в хаті першим гостем. А дівчата вважали його покровителем закоханих. Тому у Великодню неділю бігли ранесенько в садок, ставали під яблунею, а як тільки заяснів на сході перший промінь, побожно складали руки і молилися до сонця. Після молитви позначували дерево хрестиком. Коли яблуня зацвітала, плели з її цвіту вінок і цілий день носили на голові. А потім висушували і чарували на любов.

Дзвонять дзвони Великодні

А писанка об’єднала світ

І не відтепер, а віддавна. Вчені вважають, що сакральну роль яйце почало відігравати ще в часи ранньої бронзи. Під час археологічних розкопок кам’яні або глиняні культові моделі яєць були знайдені майже в кожному житлі під вогнищем або серед інших культових речей. Цікаво, що моделі культових глиняних яєць вживалися предками слов’ян доби пізньої бронзи для вимощування долівки, нижньої частини стін, печей, лежанок у житлах, що, очевидно, мало  певне символічне значення. Яйце шанували різні народи світу, і кожен з них мав власну атрибутику його возвеличення.

Та, мабуть, жоден з народів, як писав дослідник писанки Ераст Біняшевський, не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український. Йдеться, звичайно, про писанки, символіку яких небезпідставно можемо, як і вишивку, вважати першим письмом українців. У нашому народі яйце шанували не тільки як символ відродженого життя, але й як символ багатства і потужний оберіг. Писанкою освячували зерно для посіву, нею, як оберегом, обносили навколо хати, поля, череди домашніх тварин, полонини та пасовища; її підкладали під стріху хати від пожежі, до вулика, де знаходилася матка, до місця, де телилася корова чи вівця. На писанках загадували на врожай, на здоров’я, на кохання; ними ворожили і причаровували…

Традиція навесні, в квітні – на початку травня, обдаровувати одне одного крашанками та писанками була відома у слов’ян ще в дохристиянський період. Цей звичай був пов’язаний з народними уявленнями про яйце як символ вічного оновлення природи, сонця, весни, відродження, перемоги життя над смертю. Тож не випадково саме писанка стала символом воскресіння Христа. Про це оповідається в багатьох легендах. В одній з них, зокрема, йдеться про те, що коли солдати прийшли доповісти своєму командирові, що Христос воскрес, він не повірив.

– Як може воскреснути мертвий?! – кричав він на своїх підлеглих. – Це станеться хіба тоді, як оці яйця почервоніють, – в гніві показав пальцем на яйця, які йому подали на сніданок.

Вмить сталося диво: яйця почервоніли. З того часу на відзнаку Христового Воскресіння існує традиція фарбувати яйця. А гуцули, які пишуть чи не найбагатші орнаментально писанки, вважають, що писанка здатна світ врятувати від зла.

– Глибоко-глибоко під землею, – розповідає прадавня гуцульська легенда, – до величезної кам’яної скелі грубим-грубезним ланцюгом прикований Люцифер. Це його Господь прикував, щоб не робив зла людям. З величезною люттю гризе він цей ланцюг. І уже от-от перегризе. Але ланцюг ніяк не дається. Тоді він посилає на землю мале чортеня:

– Йди, – каже, – подивися, чи пишуть ще гуцулки писанки?

– Пишуть! Пишуть! – повернувшись, радісно кричить малий, вражений такою красою.

І в цю ж мить ланцюг знову стає таким товстим, як був.

…Найурочистішим ритуалом свята після Святої Літургії є освячення Великодніх кошиків і страв, кожна з яких має свою символіку.

Дзвонять дзвони Великодні

Великодній кошик

Найголовнішою у ньому, звичайно, є паска. Колись у давнину чільне місце на столі займала паска з сиру. Готували її з сирого сиру з різноманітними приправами і вміщували у різьблену липову пасочницю. Згодом печена паска-хліб витіснила сирну, але сам сир обов’язково освячують, оскільки він, як і масло, що теж мусить бути у кошику, є символом добробуту. А ще – це прадавня пожертва богу скотарства Велесу, яка перейшла до нас з язичницьких часів.

Паску обов’язково прикрашають стилізованим хрестом із тіста або родзинок на згадку про Христові страсті, а також печеними з тіста голубами або зозульками, символами миру і довголіття. Яйця кладуть зварені і почищені як втілення усього живого, де жовток – то сонце, яке підтримує життя на землі. Крім того, кладуть ще крашанки та писанки як знак Воскресіння, а також символ злагоди та добробуту. Обов’язково – сіль як уособлення мудрості. Та ще, бажано, спеченого баранчика, бо він приносить добрі вісті. Кільце ковбаски умовно представляє печене порося, присутність якого має історичне коріння.

В стародавні часи, коли народи Європи ще не знали християнства, відзначали свято зимового повороту сонця. У народів північно-західної Європи це був час, коли приносили в жертву кабана, оскільки ця тварина була присвячена сонцю, так само, як кінь у персів. Прийнявши християнство, мешканці північно-західної Європи про свого кабана не забули і напередодні Різдва пекли з тіста маленьких кабанців, ставили їх на стіл і не зачіпали до кінця свят.

Наші предки запозичили цей звичай від Європи, але сприйняли його по-своєму. Перш за все, свято сонця вони святкували не взимку, а навесні – в день весняного рівнодення, а тому всі звичаї, що стосувалися цього свята, перейшли на Великдень. Що ж до самих кабанців, то їх пекли, але не з тіста, а таки справжніх поросят і навіть підсвинків та ставили на стіл з хроном в зубах. Їсти починали відразу, коли приходили з церкви, тобто розговлялися.

А ще покладімо до свого кошика хрін. Він нагадає нам про гіркоту Христових мук. З цього приводу існує спеціальна легенда.

Хрін колись був дуже отруйний, і злі люди задумали отруїти ним Ісуса Христа. Натерли хрону, дали Спасителеві, а він з’їв і не отруївся. Потім поблагословив хрін і звелів християнам його їсти. І тепер люди їдять хрін, зокрема, в понеділок на початку великого посту, щоб на весь піст закріпитися, а на Великдень вживають з м’ясом, щоб бути міцнішими.

Основна прикраса кошика – воскова свічка, яка означає світлість воскресіння й охороняє родину від нещасть.

А що надворі весна, то приберіть усе барвінком та іншими весняними квітами, щоб щастя і радість не покидали вашу оселю. Та ще не забудьте, що після освячення страв кожен член сім’ї має прикласти свою руку до кошика, щоб здоровим дочекатися до наступного Великодня.

Чуєте? Дзвонять Великодні дзвони! У їх переможній мелодії – щаслива звістка: Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – відповідає кожна часточка нашого єства.

У муках народжується нація. Оживають Земля і Небо. Пташиним співом, пахощами первоцвіту, свіжістю леготу сповнюється все довкола. Підноситься наш дух. А сонце, ніби велика писанка, витанцьовує на срібнім тарелі неба.

Христос Воскрес! Нехай ця велична звістка несе радість у ваші родини, добробут у хату, втіху і надію всім, хто того потребує, а нашій прекрасній і багатостраждальній Україні – світлий новий день.