29 квітня 1918-го на Чорноморському флоті замайоріли українські знамена
…Потужна й глибока, майже непереможна оборона Криму зламана внаслідок спецоперації українських військових. Несподіваним й стрімким ударом наші вояки долають Чонгарський перешийок, а вже за кілька днів колони українських військ з піснями марширують звільненим Сімферополем, мешканці якого захоплено вітають державний блакитно-жовтий прапор. Передові частини українців нестримно просуваються до чорноморського узбережжя у Севастополі…
Це не картини жаданого нами майбутнього, а незаслужено забуте минуле: у квітні минає 100 років з часу звільнення Криму від більшовиків (чия окупація у січні 1918-го знищила першу у світі мусульманську державу, Кримську Народну Республіку) і створення там Українського військово-морського флоту.
А на закиди пропаганди Кремля про “подарований” Україні Хрущовим лише у 1954 році Крим відповім двома історичними фактами. Нехай згадають, як у 1571 р. кримське військо захопило і спалило Москву, а цар Іван ІV Грозний утік зі столиці і зобов’язався сплачувати данину Криму, скасовану лише за Петра І. І як у 1783-му Кримське ханство було уперше незаконно анексоване маніфестом Катерини ІІ, який проголосив півострів частиною Таврійської області…
Похід військ УНР на Крим у квітні 1918-го й справді був несподіванкою. Адже лише двома місяцями раніше на переговорах у Бресті про мирний договір з Німеччиною українська делегація, дотримуючись принципу миру без анексій і контрибуцій, відмовилась від півострова. Німці тоді здивувались відмові від стратегічних територій, але, певна річ, не відмовились вважати півострів “німецькою законною здобиччю”.
Флот український, треба звільняти Крим
Однак уже за два місяці українська влада зрозуміла, що припустилась помилки. Адже Крим давав вихід до Чорного моря та значні ресурси, вкрай потрібні молодій українській республіці. А розміщений там Чорноморський флот – три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів – був армадою, що гарантувала власникові контроль над Чорним морем і можливість впливати на долю ще не закінченої війни. Тим часом проголошена на півострові більшовиками “Радянська соціалістична республіка Тавриди” розгорнула жорстокі репресії щодо корінного населення – кримських татар.
І це при тім, що абсолютну більшість, 65 відсотків особового складу Чорноморського флоту Російської імперії, становили українці. Тож після падіння царату на флоті закономірно розпочалися процеси українізації: вже восени 1917 року на всіх кораблях бригади броненосців віце-адмірала Андрія Покровського, єдиної боєздатної на флоті, майоріли українські прапори, а низка інших адміралів і старших офіцерів щиро прагнули допомогти новопосталій УНР.
Натомість Центральна Рада лише заважала процесам українізації на флоті. Скажімо, скасуванням загальної обов’язкової військової служби звела нанівець зусилля віце-адмірала Покровського, що підтримував створення Чорноморського українського військового комітету. Ба більше, перший український прапор був піднесений у Севастополі флотським півекіпажем (підполковника Савченка-Більського) ще у квітні 1917 року! Ще одним із ініціаторів українізації флоту був контр-адмірал Михайло Остроградський. Він, зокрема, сформував із чорноморців полк, який 9 листопада 1917-го вирушив до Києва на захист уряду УНР. Лише в жовтні 1917-го Генеральний секретаріат на вимогу Симона Петлюри з’ясувати пов’язані із ЧФ питання відправив Дмитра Антоновича до Миколаєва, Одеси й Херсону. Звідки той після зустрічей із моряками-українцями повернувся до Києва переконаним у трьох речах: 1) Чорноморський флот є українським як за особовим складом, так і за духом; 2) без Севастополя як головної морської бази-фортеці про український військово-морський флот на Чорному морі не може бути й мови. А отже, 3) українським мусить бути й Кримський півострів!
У грудні 1917 р. прийшли з Севастополя до Одеси крейсер “Память Меркурия” (команда якого назвала свій корабель ім’ям проклятого російською церквою гетьмана Івана Мазепи) та міноносець ‘Завідний” і оголосили себе українськими. У Севастополі українізувалися міноносці “Зоркій” та “Звонкій”, а також броненосець “Воля”, кораблі “Меркурій”, “Остап” і “Борець за волю”.
Таємний наказ
Відтак 22 грудня 1917 року створили Секретаріат морських справ (з 9 січня 1918-го – Міністерство морських справ) УНР на чолі з Антоновичем, який терміново підготував “Закон про Український державний флот”, ухвалений Центральною Радою вже 14 січня. Законом усі кораблі колишнього флоту Російської імперії на Чорному морі оголошувалися флотом УНР. Стаття 1 закону: військовий і торговельний російський флот оголошується флотом УНР і виконує обов’язки охорони узбережжя й торгівлі на Чорному й Азовському морях. Стаття 4: УНР взяла на себе всі обов’язки щодо утримання ЧФ і портів. Дмитро Антонович розробив українську військово-морську символіку, яку й нині використовують ВМСУ.
Залишалося лише одне, але найскладніше завдання – звільнити Крим від більшовиків, і зробити це швидше та… потай від німців!
Уряд УНР наказав сформувати Запорізький корпус, який розділили на дві похідні групи: перша, полковника Володимира Сікевича, мала звільнити Донбас, друга ж, під командуванням підполковника Петра Болбочана, отримала таємний наказ – звільнити Крим від більшовиків раніше за німців і відтак повернути його до складу УНР. Діяти таємно і німцям письмовий наказ уряду ні за яких умов не показувати!
До цієї групи увійшли Республіканський полк під командою самого Болбочана, полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва), кінно-гірський гарматний дивізіон, батарея важкої артилерії, бронедивізіон, десантний відділ і бронепоїзди. Загалом 9 тис. багнетів і шабель…
Певна річ, цим наказом Центральна Рада створила передумови для конфлікту між запорожцями та німецьким командуванням. Утім, на той час у здатність запорожців захопити Крим не вірив ніхто, крім самих запорожців, що рушили пониззям Дніпра.
6 квітня запорожці визволили Харків, 13 квітня – Запоріжжя, 18 квітня – Мелітополь. Більшовики чинили запеклий опір, але допоміг випадок: тилами більшовиків саме проходив підрозділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб приєднатися до білих. Побачивши, що червоні б’ються з кимось, білі вдарили більшовикам у спину. Червоних атака з двох боків шокувала настільки, що їх панічна втеча загальмувала аж на Сиваші. Там 20 квітня запорожців наздогнав командувач передових німецьких частин генерал фон Кош, якому Болбочан повідомив про своє рішення негайно розпочати штурм Сивашу.
Перекоп і Сиваш, який іще називають Гнилим морем, природа наче навмисно пристосувала до оборони. Тоненька шийка Перекопа – єдиний шлях на півострів, зусібіч оточений солоними болотами, пробратись через які у теплу пору року нереально навіть на конях. Сиваш непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – замінований. До того ж, на Перекопі більшовики тримали бронепоїзд, що мав змести ураганним вогнем будь-який наступ.
Військова хитрість і козацьке море
Німці категорично відмовилися штурмувати ці укріплення, вважаючи план авантюрою.
Перемогу ж здобула не так зброя, як військова хитрість. Бо найкращі експромти завжди ті, що добре підготовлені. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота українців заблокувала усі дороги й стежки до перешийка. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами зв’язку між ворожими підрозділами. Тож до прориву через Перекоп українці й передавали у Крим “гарні новини”: мовляв, частини УНР не рухаються, оборону ми тримаємо…
Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок чимдуж рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. Увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовиків гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Далі піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який ті так і не встигли підірвати. Ще один бронепоїзд, за ним – кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу…
22 квітня Запорізький корпус дійшов до Джанкоя, вузлової станції на півночі півострова, і розділився на дві частини: основна рушила вздовж залізниці у напрямку Сімферополя, друга – на Бахчисарай.
За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя, який здолали за допомогою провідників-татар. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі: “Батьку, козацьке море!”
Після появи українців у Криму “війна нервів” перетворилася на “війну всіх проти всіх”. Німці збагнули, що Болбочан не планує ділитися з ними перемогою. До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Відтак – вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Українці планували роззброїти німців, або оборонятися з допомогою місцевого люду. Фон Кош висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції, а тим часом відправив кінноту в гори з наказом рухатись на Севастополь і Феодосію, але так, щоб німці не здогадалися про справжні наміри українських військ…
У цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації звернулися до Центральної Ради. І тут малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових – голова уряду УНР Голубович на жорстку вимогу дати чіткі вказівки, відповів: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим.
Фатальна помилка
Та все ж кримський похід, хоч і не повернув півострів до складу УНР, не був марним. Одним із його наслідків став перехід на український бік Чорноморського флоту, який міг стати вирішальною перевагою в подальшому протистоянні – морських сил під рукою не мала жодна зі сторін, наголошує Олеся Ісаюк, історик Центру досліджень визвольного руху.
Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя.
У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів висловилися за його передачу Україні. Відтак 29 квітня 1918 року контр-адмірал Саблін, після референдуму на кораблях ЧФ, дав телеграму до Києва, що флот стає українським, і віддав наказ підняти на щоглах українські прапори.
А ще кампанія засвідчила, на чиєму боці були кримські татари. Можливо, якби УНР не поквапилась поступитись півостровом німцям, інакше склалася б доля не тільки Криму, а й української незалежності. Як писав учасник тих подій, сотник УНР, “ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями й таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей”…
Однак до Севастополя вже підходили німецькі війська, аргументуючи: УНР відмовилася від Криму, тож місто і флот беремо ми, а не ви!
Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений. Подальша його доля склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший так пошкодили, що команда викинула його на берег. І Саблін не витримав – 30 квітня він вивів 19 кораблів до Новоросійська, де більшість їх була затоплена за таємним наказом Леніна. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулася частина кораблів – сім есмінців, гідрокрейсер “Троян” і лінкор “Воля”…
Але подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки в Першій світовій війні, Німеччина вивела свої війська з України. Поки українці скидали гетьманат й обороняли власну державність від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, у Криму висадилися війська Антанти, що зробили ставку на “єдину й неподільну Росію”. У нерівному бою з кораблями Антанти в Одесі загинув український легкий крейсер “Гетьман Сагайдачний”. Інші ж кораблі флоту дісталися Антанті – хоча вже й без моряків. Так Україна на довгі роки залишилася без військового флоту, а невдовзі втратила незалежність.
…У світовій історії мало настільки сміливих воєнних операцій. Як і таких безглуздих політичних рішень. Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. І військові блискуче впоралися із завданням. Але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.
А через 82 роки Верховна Рада вже незалежної України ратифікацією сумнозвісних “харківських угод” Януковича 2010 року санкціонувала перебування в Криму ЧФ Росії. І за це вже в 2014-му ми поплатилися анексією півострова.
