10 червня 1911 року на Черкащині народився Петро Вескляров – український актор і телеведучий. Більш відомий під творчим псевдонімом “дід Панас”.
Був в Україні один добрий дідусь – ні, не Святий Миколай, – який щиро любив мільйони дітей і, замість заклопотаних батьків, від Сяну до Дону із року в рік переказував кільком поколінням хлопчиків та дівчаток незабутні телеказки. І, виявилося, то була справа державна – ростити з малечі справжніх українців. Той ритуал майже чверть століття ніщо не могло порушити.
Український актор театру та кіно, популярний телеведучий, “дід Панас” усіх часів та народів, заслужений артист України (1973) Петро Юхимович Вескляров (справжнє прізвище – Пінхус Хаїмович Весклер, або ж Пінхас Хаймович Вескляр) народився 28 травня (10 червня) 1911 року в заможній родині місцевого кравця Хаїма Вексляра. Мешкали вони в комуні Здобутку, на околиці повітового містечка Тальне, на Черкащині.
Крім Петра, в сім’ї Хаїма Вексляра народилося ще двійко синів – старший загинув під час Громадянської війни, а молодший, у 1942 році, до смерті захищав Сталінград. Своїм козацьким родом, українським корінням Петро Юхимович змалку пишався.
Коли на вулиці діти питали актора:
– Дідуню, а ви козак? – завжди відповідав ствердно:
– Так, дитинко – я, мій дід, всі ми козаки, бо походимо з Коліївщини.
Закінчивши школу, Петро почав працювати на Київській залізниці; аби вечорами не нудьгувати, юнак організував у Тальному театральний гурток. Під час гастролей його у самодіяльній виставі побачили актори Черкаського робітничо-селянського театру. Аматор настільки сподобався, що попри брак спеціальної освіти хлопця запросили до трупи.
Отже, у 1932-1940 роках Петро Вескляр служив у Черкаському робітничо-селянському театрі, потім обіймав посади – начальника та художного керівника клубу залізничної станції Гребінка. Коли 1941 року почалася війна з гітлерівцями, у липні Петра Весклярова мобілізували та приписали до військового похідного театру Південно-Західного фронту. Бойове хрещення трупи, як фронтового театру, відбулося на Бориспільському військовому аеродромі, куди з Києва трупа виїхала із патріотичною виставою “Ключі Берліна” (про події Семирічної війни 1756-1763 років) радянських драматургів Ф. Фінна і М. Гуса.
Так сталося, що у складі трупи похідного театру Петро Вескляров потрапив в оточення, а згодом опинився у німецькому фільтраційному таборі. Саме там Петро Юхимович змінив прізвище на Вескляров. Хоча батьків актора нацисти розстріляли, йому єврейське походження вдалося приховати, а коли трапилася нагода – й втекти, скориставшись плутаниною. Правдами і не-правдами втікачеві пощастило дістатися до окупованого німцями Києва, де той влаштувався на роботу на залізниці та знову зорганізував… Не, підпільний осередок, а драматичний гурток. Коли радянські люди гукали: “Ура! Перемога!”, – випробування у житті майбутнього діда Панаса були ще попереду.
За те, що актор (нехай навіть і мимохіть) опинився “на временно оккупированной врагом территории”, компетентні органи вислали Петра Весклярова з Києва подалі. Саме тому в 1946 році здібний актор опинився аж у Луцьку, де у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка служив аж до 1959 року. Щоправда, столичному акторові у провінції одразу дали службове житло – кімнату в комунальній квартирі у “сталінці”, що стояла на вулиці 17-го вересня (нині – проспект Волі, 17).
У храмі провінційної Мельпомени, що стояв у Луцьку на вулиці Богдана Хмельницького, 18, – створив чимало цікавих ролей: Городничий із “Ревізора” Миколи Гоголя, Микола Задорожній із “Украденого щастя” Івана Франка, Командор із “Камінного господаря” Лесі Українки, Монтанеллі з “Овода” Етель Л. Войнич тощо.
* * *
Його слава бігла попереду. Згодом Петрові Весклярову надійшло запрошення від дирекції Київського академічного українського театру імені Івана Франка. Утім, із відповіддю провінційний актор не барився. Бо на Волині уже склалося сімейне життя. У Луцьку актор пошлюбив секретарку театру Галину, а в 1949 році у подружжя народився син Богдан (1949-1996 роки).
У житті кожного великого майстра наступає день, коли той мусить прийняти болісне рішення: особисте щастя чи розвиток кар’єри. Коли провінційного веселуна покликав Київ, увечері Петро Юхимович лагідно поговорив із дружиною Галиною. Тією привітною миловидною дівчиною, яка секретаркою сиділа в мацюпусінькій приймальні перед малюсіньким кабінетиком директора театру. Ну й з кошиком людині годі було пропхатися.
Сльози, заперечення, відмова… Злякалася дружина залишати рідне місто, не підтримала чоловіка, відмовилась зніматись із насидженого місця, а наприкінці бурхливої розмови заявила: сина Богдана не віддасть, якщо Петро переїде до столиці. Довелося робити важкий вибір: лагідними дідусями робить нас сума страждань, яких ми в житті зазнали.
* * *
– Ніколи, малята, не нагадуйте поважним людям про себе. Ті, кому ви справді потрібні, про вас ніколи не забудуть, бо з-під землі знайдуть.
Отже, природний акторський талант справді швидко помітили українські кінорежисери та від 1959 року почали запрошувати на зйомки. Ясна річ, Петро Вескляров переїхав до Києва на постійне помешкання. За його участі з’явилося зо тридцять картин, хоча, подейкують, епізодичних ролей характерник створив із півсотні. Назву основні картини: “Олекса Довбуш” та “Іванна” (обидва: 1959), “Кров людська – не водиця”, “Прощавайте, голуби!”, “Народжені жити”, “Роман і Франческа” (усі: 1960), “Здрастуй, Гнате!”, “Дмитро Горицвіт”, “Артист із Каховки” і “Лісова пісня” (усі: 1961), “У мертвій петлі” (1962), “Люди не все знають” (1963), “Сумка, повна сердець” (1964),“Гадюка” і “Хочу вірити” (обидва: 1965), “Циган” і “Вій” (обидва: 1967), “Великі клопоти через маленького хлопчика” (1968), “Падаючий іній” (1969), “Севастополь” і “Два дні чудес” (обидва: 1970), “Відвага” і “Серце Бонівура” (обидва: 1971), “До останньої хвилини” і “Стара фортеця” (обидва: 1973), “Юркові світанки” (1975), “Єралашний рейс” (1977), “Забудьте слово смерть” (1979), “Школа” (1980) тощо.
Утім, найбільше запам’ятався актор малечі та старшому глядачеві, як лагідний казкар дідусь Панас, відколи з 1962 року на Українському радіо той вряди-годи почав читати “Вечірню казку” для дітей. Спочатку то була підміна іншого, літнього хворобливого колеги, актора Київського драматичного тeатру імені Івана Франка Габріeля Самійловича Нeлідова (власне: Френкель; 1897-1968).
* * *
Знаєте, як у чарівних казках діється? Усе тимчасове стає постійним. Що найдивніше, із посадою всеукраїнського казкаря до Петра Весклярова перейшов і творчий псевдонім – дід Панас.
Доволі швидко новий образ добре знайомого оповідача настільки сподобався малечі, що ухвалили рішення, і в 1964-1988 роки у незмінній ролі лагідного діда Панаса на Українському телебаченні актор вів програму “На добраніч, діти”. Ветерани українського телебачення мені розповідали, що у кастингу брало участь 200 осіб, проте за чарівністю і колоритом перевершив усіх Петро Вескляров…
Дотепником він був від Бога. Часом актор писав сценарії власних програм, а у побуті – так і сипав жартами, примовками, прислів’ями. Вистрибували вони з діда Панаса, як ото славнозвісні українські бісики. Одного разу, захопившись народною казкою, від себе, оповідача, актор додав занадто смачне:
– Поцілуйте мене в дупу, пан поїхав до Урлюпу (турецьке містечко, де виготовляли знамениті килими, тепер доволі тусовочне місце – О.Р.).
Ой, як тоді його “пропісочили” на загальних зборах трудового колективу УР.
***
Усміхнений, з розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці актор звертався до малечі просто із сільської хати, оздобленої вишитими рушниками. Йому подобалося розповідати народні казки мільйонам дитячих очей. Телесуфлерів тоді ще не вигадали, отож щодня – новий сценарій – актору доводилося вчити на пам’ять. Не забуваймо: передача тоді транслювалась у прямому етері, ідеологічних диверсій ніхто ще не вигадав. Тож навіть ефір технічно не фіксували на плівку – бо… дорого!
Думаєте, грошву загрібав лопатою? Як би ж то! За сов’єтів дід Панас вів циклову тижневу програму – “На добраніч, діти”; щоп’ятниці, о 20:45, вона була на антені УТ. Майже чверть століття! За випуск він отримував 20 радянських рублів; на місяць набігало аж 80. Як у шкільної прибиральниці.
* * *
Повсякчас українська вишиванка діда Панаса дратувала партійне керівництво України, а значить, – і керівництво УТ. Подекуди ведучого звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х роках із десяток разів намагалися замінити. Від каральної ідеї довелося відмовитися. Обурені телеглядачі буквально засипали дирекцію УТ листами, вимагаючи повернути дідуся Панаса на екран.
Сумно про це писати, але той знаковий для України телеперсонаж, хто своїми теревенями міг і дідька заколисати, лише 1988 року отримав перше пристойне помешкання – простору квартиру №21 у будинку кіноакторів на вулиці Саксаганського, 24/27. Тут мешкали кінорежисери Володимир Браун, Тимофій Левчук, Суламіф Цибульник, Ісаак Шмарук; актриса театру і кіно Євгенія Азарх-Опалова; кінооператор Данило Демуцький; художники театру і кіно Олексій Бобровников і Соломон Зарицький, письменники Юрій Дольд-Михайлик, Петро Вершигора, Улас Самчук. Залишившись без глядача, без сцени, без професії, безжурний дід Панас з усім отим світом не поспіхом прощався. Улітку на початку 1990-х років, коли театральні трупи по цілій Україні перебували у відпустках, він приїхав до Луцька. Прощатися…
Спочатку казкаря поховали на Байковому кладовищі, але місце виявилося геть непридатне для вічного спочинку – щовесни могилу підтоплювало. Тоді директор цвинтаря, що виявився щирим шанувальником діда Панаса, зорганізував перепоховання праху в колумбарії й власним коштом встановив надгробок.
У 2011 році вдова покійного актора – Ліля Весклярова емігрувала до США. Кажуть, разом із колишньою дружиною актора з України назавжди виїхав єдиний уцілілий оригінал програми діда Панаса (1984; 22 секунди) – із казкою про перегони Зайця і Їжачка, а сліди українки в Сполучених Штатах геть загубилися.
Роздумуючи над феноменом діда Панаса, роблю висновок, що казка була його зброєю, якою він боронив українських дітей від різного роду ворогів. Він дозволяв нам засинати щасливими і видрімувати радісний світ. Прокидалися і дорослішали ми вже самостійно, без діда Панаса.
Олександр Рудяченко, Київ
