100 РОКІВ ТОМУ НА ПОЛТАВЩИНІ НАРОДИВСЯ ВИДАТНИЙ ПРОЗАЇК СУЧАСНОСТІ ГРИГОРІЙ ТЮТЮННИК
Невидимі для нас сили люблять бавитися нашими долями. От уже бачать: людина важкими зусиллями вибралася з темряви, з урвища – на зелені осонні береги – аж тут якась заздрість їм жабою горло зчавила!.. Це я про Григорія Тютюнника.
Щойно він дочекався публікації свого важко плеканого роману “Вир”, зливи схвальних відгуків, висунення на Шевченківську премію, врешті одержав квартиру у Львові – та пожив у ній лише тиждень…
Що б там не говорили, але я належу до тих, хто на початку творчої юності волів би мати над собою опіку когось щедрого і дужого, такого, кому довіряєш, кому згодився б стати, ну – слугою то вже ні, але наче б козацьким джурою. Я – ще недосвідчений і невпевнений, моя самоосвіта тільки формується, друзів ще не нажив. Часами втрачаю терпець, гарячкую, а Григорію Тютюннику вистачало покласти руку мені на плече. Наче й не дивиться на мене, наче нічого не хоче сказати – просто кладе руку на плече, і в моїй душі щось врівноважується, надійнішає, певнішає. Бо на моєму плечі рука старшого побратима. Він сам возвів мене в такий ранг. Це невдовзі по війні, щойно я приїхав з Камчатки до Львова, щойно зазнайомилися, щось сказали про себе – а Григорій: “Миколо, ми ж земляки! Будемо триматися разом!..” Адже ситуація в літературному середовищі вимагає уваги й обачності.
Григорія Тютюнника, письменника й людину, я й досі вважаю окрасою нашої письменницької організації, самозречливим трудівником, щедрого душею, багатою розумом. Я не збираюся когось принизити – але рівного йому не знаю дотепер.
Він був високим і статним, от лиш обличчя, пошрамоване давньою хворобою, на перший погляд могло здатися відразним. Проте, вже за кільканадцять хвилин спілкування ви не уявляєте собі симпатичнішої людини. Та ні, не те, щоб солодкої – Григорій бував різким і нетерпимим для декого, але це вже коли вимагалося засадами його честі й порядності.
Народився Григорій Тютюнник 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області.
Коли говорять про Тютюнника, неодмінно згадують Григора (народжений 1931 року) – великого українського новеліста. А треба сказати, що Григорій і Григір були братами по батькові, Григорій – старший. За випадковим збігом обидва брати – Григорії.
Старшого насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем, як у селі казали), а чому так сталося, розповів його брат Григір у повісті-спогаді “Коріння”: “Коли народився Григорій… його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома – онук ! – дід вирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди ще й до неї! І він зайшов… Коли ж, нарешті, доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: “Пиши Грицьком… Воно, мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!”… Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці”.
На той час у новій родині Михайла Тютюнника ріс другий син, якого, нічого не підозрюючи, батьки записали теж Григорієм. Щоб відрізняти братів, меншого рідня та односельці стали називати Григором.
Із першою дружиною, Ївгою Федорівною Буденною, батько Григорія не прожив і року. Невдовзі після народження сина (23 квітня 1920 р.) подружжя тихо і швидко розлучилося. Після розлучення батько Григорія не одружувався 10 років, мати 7 років не виходила заміж. Михайло Васильович не полишав старшого сина: допомагав, як міг, і багато чому навчив – скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього “Кобзаря”).
Через 10 років одинакування Михайло одружився з Ганною Михайлівною Сивокінь – набагато за нього молодшою, народився Григір.
Потім настав Великий Голод. “Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив – шматочок собі й шматочок мені – й ледве вимовив: “Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш”, – і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею…”
До школи Григорій пішов рано – у шість років. Учився легко й добре, хоча бешкетник був неабиякий. До перших спроб віршування вдався, навчаючись у Зіньківській десятирічці. Коли вперше надрукували в районці, прибіг із газетою до батька, і “тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршик ножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода”.
1937 року Михайла Васильовича Тютюнника заарештували. Так він і згинув без сліду десь у “Сибіру несходимому”.
У 1938 році Григорій вступив до Харківського університету на літературний факультет, де також навчався Олесь Гончар. 1941 року добровольцем пішов на фронт, двічі був тяжко поранений. Як спогад про війну до смерті носив біля серця бойовий осколок. У 1946-у, нарешті, завершив своє університетське навчання й переїхав на Львівщину.
Перша збірка оповідань Григорія Тютюнника “Зоряні межі” вийшла друком 1950 р. Затим була надрукована повість “Хмарка сонця не заступить” (1957 р.) Збірка “Журавлині ключі” – поезії, написані під час війни – побачила світ по смерті автора, у 1963-му.
Роман Григорія Тютюнника “Вир” – без перебільшення, найталановитіший, найемоційніший повоєнний твір – своєю появою засвідчив, що репресоване українське слово вижило. Епічне полотно роману розгортається перед читачем, рясніючи колоритними персонажами, сяючи рідними авторові пейзажами, спонукаючи замислюватися над вічними питаннями людського буття.
Першодрук першої частини “Виру” побачив світ у журналі “Жовтень” 1959 року. Через рік у видавництві “Радянський письменник” вийшла друком перша книга роману. Друга частина була видана вже по смерті автора – в 1962-му.
За роман “Вир” Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).
Григорій Михайлович носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпні.
Тож оце про той тиждень наприкінці серпня 1961 року: ми одержуємо квартири в щойно збудованому письменницькому будинку по вулиці Гончарова (нині – Кубійовича), та вхід до будинку – лише з вулиці Немировича-Данченка, яка тепер називається вулицею Тютюнників. Хрущовка – та однак. Для мене це перша квартира в житті, до того більше двадцяти років – бараки та казарми, землянки, кутки в чужих оселях.
Григорієва дружина Олена Федотівна (у них чотирикімнатна квартира) запрошує в гості письменників-сусідів, зокрема й мене: “Ви ще парубки, у вас нічого до столу й не знайдеться, а відзначити треба”. З нами ще нові сусіди – Лучуки, Бобинські, Мигалі. Весело, гамірно.
Розходимося – і Григорій, наче попереджуючи: “Оце відсвяткуємо новосілля – і за роботу. У мене заміри – дай Боже сили. І нікого прошу не заходити, поки працюю”. Глянув на мене: “Хіба що ти, земляче, – і поправився. – Але краще й ти не турбуй, поки працюємо…”
А ось і неділя, і ми, три дні проживши в нових квартирах, вирішуємо пройтися околицями нашого району, зазнайомитися, освоїтися. Наш будинок поряд із Художнім інститутом, за ним горбиста пустка, тоді лишень починали проектувати тренувальний стадіон для “Карпат”, то ми туди й попрямували. Звідти краєм парку Залізні Води, повз Стрийський, попри Цитадель вийшли на Академічну: забаглося холодного пива. Ще когось зустріли, зупинилися, теревенимо. Аж ось гурт дівчат-емансипанок, їх і тоді не бракувало, щось говорять голосно, закурюють. І тут таке: Григорій простягає руку, бере в дівчиська з рота сигарету, розминає у своїй долоні. Те дівчисько шарпнулося, обурилося – проте тільки ротом заплямкало: такий страшливий вигляд був у Григорія.
Через два чи три дні в редакції “Жовтня” вже знали про висунення Тютюнника на високу премію, знали й те, що йому, напевно, дадуть. А оскільки чимало написаного Григорієм друкували саме в журналі, то й зібралися “добре посидіти”. Це вже пізніше виправдовувалися, що, мовляв, не надто, що ледь-ледь. А посеред ночі наш щойно заселений будинок протнув жахливий крик Олени Федотівни. Справді біда: в будинку ще ніхто не народився, а вже один помирає…
Носив осколок біля серця,
Де повно ніжності й тепла…
Так, війна, тяжке поранення, окупаційні негаразди, та й потім закиди відповідних органів, адже потрапляв у оточення, полон, зумів утекти. А їм не віриться, що його не завербували, що не зрадив. Наче й не рахувалися подальша служба, участь у визвольному поході…
А ще ж із дитинства – розкуркулення і тридцять третій, страшний для кожного, для Тютюнників також.
І до всього – пильне око наглядачів за літературою в оті повоєнні, власне львівські роки. Щоб зрозуміти, як нависала над митцем партійна цензура, варто погортати збережений у Літературному музеї рукописний екземпляр “Виру”, забракований до друку секретарем спілчанської парторганізації редактором М. Тарнавським: там жодної живої сторінки без перекреслень, без глумливих приписок на кшталт: “Та невже?.. Ха-ха!.. Ну й загнув!.. І як то виходить?..” Тож навіть сьогодні не завадить сказати доброго слова Анатолію Дімарову, який довів роман до друкування у київському видавництві, відкрив початок схвальних відгуків про одну із найкращих книг нашого Золотого Фонду, яка могла б і не побачити світу…
Ну от: та ніч неприкаяна наприкінці серпня 1961-го. Не зрозуміти нам Господніх рішень – і душа понині наче неприкаяна….
І нікому було покласти руку на плече, нікому сказати: “Та ми ж козаки, Миколо!..”
А планували наступного літа поїхати в рідні краї, погостювати в його зеленій Шилівці, в моїй Лохвиці, походити полтавськими шляхами:
А в нас же ріки і озерця,
А в нас же там така Сула!..
За мотивами роману “Вир” в 1983 році кінорежисером Станіславом Клименком на кіностудії Довженка був відзнятий художній фільм, який отримав головний приз на Республіканському кінофестивалі у Жданові (тепер – Маріуполь).
Похований Григорій Тютюнник на Личаківському цвинтарі.
