Моя співрозмовниця – одна з найвідоміших українських оперних співачок. Майже п’ятнадцять років вона була солісткою Віденської державної опери, куди й нині її запрошують виступати. Зоряні Кушплер аплодували Париж, Лондон, Мюнхен, Токіо, Шанхай, Нью-Йорк та інші міста. Доволі часто зірка концертує і в Україні – як не в Києві, то у рідному Львові. На щастя, з австрійської столиці, де прима живе з сім’єю, їхати не так далеко…
“На очах багатьох людей були сльози”
– Пані Зоряно, ви ялинку вдома ставите чи ні?
– Звичайно, що ставлю. До того ж натуральну. Я не визнаю нічого штучного! (Усміхається). Купуємо додому велику ялинку, яку прикрашаємо з сином (це завжди така насолода), а ще одна в нас – на терасі, у горщику. Її також декоруємо і залежно від настрою або заносимо в оселю, або залишаємо на свіжому повітрі.
– Під завісу року ви зробили подарунок шанувальникам, випустивши альбом “Українське Інтер-Меццо”. Це звичайне співпадіння чи ви хотіли зробити сюрприз саме до свят?
– Ні, це не співпадіння. Так було задумано. (Усміхається). До альбома увійшли мої улюблені українські твори. Це своєрідна ретроспектива: від Миколи Лисенка і Кос-Анатольського до сучасних композиторів. За 25 років на сцені, здається, не було жодного концерту, де б я не виконувала щось із українського репертуару. І ось тепер вирішила зібрати улюблені твори на одному диску. Без перебільшення це унікальний проєкт. За кордоном нічого подібного для меццо-сопрано з оркестром ніхто не видавав.
– І як новинку зустріла європейська публіка?
– Презентація альбома в австрійській столиці відбулася з величезним успіхом. На очах багатьох людей — не тільки українців – були сльози… І якщо для нас це відомі арії та романси, то для західного слухача – цілковита терра інкогніта. Можу так стверджувати, бо минулого року мене запросили прочитати лекцію на форумі, що відбувався у Віденському університеті. Участь у ньому брали професори з усієї Європи. Я представила їм творчість Бортнянського, Березовського, Лисенка, Лятошинського та інших славетних українських композиторів.
Опісля чимало присутніх підходили зі словами: “Боже, ми взагалі нічого не знали про вашу музику. Це – фантастичний світ!” До того ж просили записи й партитури, якими я із задоволенням ділилася. До слова, уже багато років за власний кошт замовляю комп’ютерний набір рукописних нот, а потім ділюся ними безкоштовно із охочими виконувати українську музику. Прошу: користуйтеся, співайте, грайте. Це справді важливо – популяризувати наших класиків у світі. Бо багато хто й далі думає, що Україна – це Чайковський і Рахманінов.
– Свій альбом ви записали з оркестром Луганської обласної філармонії. Це перша ваша зустріч чи ви й до того співпрацювали?
– Ми знали один одного давно. Навіть двічі виступали разом у Відні. Їхнім головним запрошеним диригентом протягом 20 років був австрієць Курт Шмід, з яким я товаришую. Власне, він мене й познайомив свого часу з цим оркестром. Коли ж в Україні розпочалася повномасштабна війна, я підтримувала контакт з його керівництвом. Так довідалась, що музикантам довелося релокуватися до Львова, де їх взяв під своє крило Органний зал.
Таким чином учасники оркестру вдруге стали біженцями. Адже першого разу, в 2014 році, вони виїхали з Луганська до Сєвєродонецька. А тепер, у 2022-му, знову змушені були рятуватися від окупантів. Дехто не встиг навіть прихопити з собою інструменти! Я звернулася за підтримкою до благодійного фонду “Звуки допомоги”, президентом якого є мій друг і колега — соліст Віденської опери Клеменс Унтеррайнер, який переказав серйозну суму для луганчан… Тому мій вибір саме цього колективу не випадковий. І вони якраз внесли у диск ті особливі емоції, що відчуваються від першої до останньої ноти.
– Коли ви щодня читаєте новини про драматичні, трагічні, жахливі події в Україні, що частіше переживаєте – ті ж сльози чи відчуття люті?
– Скажу відверто: вже ні сліз, ні люті немає. Натомість є біль. Так, біль. (Зітхає). Знаєте, якщо спочатку був справжній шок, то тепер усі (маю на увазі тут, на Заході) усвідомлюють, що це реальна війна. І вона невідомо, коли закінчиться. Звичайно, лякає те, що світова історія знає воєнні конфлікти, які тривали десятиліттями. Взяти, наприклад, Афганістан чи протистояння Ізраїлю й Палестини… Це, власне, те, що мене дуже непокоїть. Проте віра в нашу Перемогу, вона зі мною завжди. Адже, я вважаю, що справедливість завжди торжествує. Рано чи пізно.
“На “Довбуш” я ходила двічі”
– Скажіть, в якій послідовності ви поставили б ці поняття: талант, працелюбство, везіння?
– Саме в такій, як ви назвали. Найголовніше, безумовно, талант, який, своєю чергою, вимагає праці. А ще треба, щоб тобі в житті велося. Те, що німці окреслюють словосполученням “Gluck Haben”. Це вже від вас не залежить. Тут йдеться про його величність випадок. Як казала Монсеррат Кабальє, треба бути в потрібний час у потрібному місці. (Сміється).
Проте й того, щоб тобі поталанило, все ж замало. Треба вміти цим шансом скористатися, а потім іще втриматися. У такій ситуації, окрім таланту й працелюбства, потрібен розум. Успіху здебільшого досягає той, хто продумує свої кроки наперед, хто вміє вибудовувати свою кар’єру. Процитую ще одного відомого співака – Лучано Паваротті, який колись зізнався: “Я зробив кар’єру, тому що частіше казав “ні”, ніж “так”.
– А з ваших уст яке слово злітало частіше?
– Оскільки я виросла в сім’ї оперного співака, тато з самого початку мені чимало пояснив та від багатьох речей застеріг. Я намагалась завжди про них пам’ятати. Були моменти, коли казала “ні”. Відкидаючи, наприклад, партію в опері, яка мені була зовсім не по голосу. Хоча мене вмовляли, переконуючи у протилежному. Проте у житті стараюсь прислухатися до внутрішнього голосу. Погодьтесь, хто, як не ти, краще знає, що тобі під силу, а що – навпаки.
І своїх студентів (я професор університету Моцартеум у Зальцбурзі) тепер вчу: “Дівчата, ніколи не варто виправдовуватися тим, що вас змусив диригент чи ще там хтось. Ви завжди можете сказати “ні”, але, якщо відповіли “так”, маєте знати, що несете повну відповідальність за те, що робите на сцені”. Це до питання про розум. (Усміхається).
Щоб там не було, завжди слід зважувати свої сили та розуміти: можливо, якась партія у певний момент справді не для тебе, а через десять років це буде твоє. Тобто є суто робочі ситуації, коли треба дуже мудро повестися. Для того, щоб твоя кар’єра була тривалою, і голос, твій інструмент, залишався здоровим.
– Наскільки для вас важлива тиша? Не тільки зовнішня, а й внутрішня. Особливо – напередодні виступу…
– Звичайно, що в день концерту ти не бігаєш у якихось справах і не ходиш із подругами на каву. (Усміхається). Коли я була зовсім юна, не завжди це розуміла, з віком же ж усвідомила краще. Знаєте, на якомусь етапі починаєш цінувати момент, коли ти, так би мовити, ховаєшся у свою мушлю і там відновлюєшся. У цілковитій тиші. Ні музики, ні спілкування, ні телевізора. Нічого. Хіба можна щось почитати.
– А переглянути якийсь цікавий фільм?
– Відверто кажучи, не люблю дивитися кіно. Ні вдома, ні поза ним. Якщо й вибираюся у кінотеатр, то двічі-тричі на рік. Наприклад, нещодавно подивилася “Довбуш”. До того ж переглянула його два рази. Такого зі мною не було ще ніколи. (Сміється). Один раз я пішла сама, а другий – із мамою. Я залишилась під величезним враженням. Це настільки крутий фільм. Аплодую стоячи!
– До речі, вас ніколи не запрошували знятися в кіно?
– Ні. Щоправда, у дев’яностих роках відомий італійський режисер Франческо Розі знімав в Україні, у Львові, стрічку “Перепочинок”. Головну роль у ній грав голлівудський актор Джон Тортурро, а я озвучувала одну з актрис, точніше – виконувала за неї дві пісні. Це була моя перша зустріч з кінематографом. І наразі остання. (Усміхається).
“Займалась бальними танцями з Василем Сліпаком”
– Не можу не спитати у вас про Василя Сліпака. Оперного співака і Героя України, який загинув на Донбасі… Ви з ним були добре знайомі?
– Це мій однокурсник. Улюблений однокурсник. Він був надзвичайно талановитий. Над-зви-чай-но! Знаєте, Бог дав йому все. Не лише у мистецтві. Василь вільно розмовляв кількома мовами: французькою, італійською, англійською. No problems. Ми були дуже великими приятелями. І на заняттях із бального танцю в академії завжди стояли в парі. (Усміхається). До слова, у грудні я вдруге головувала у журі конкурсу молодих вокалістів імені Василя Сліпака.
– Одинадцять років тому не стало вашого батька – народного артиста України Ігоря Кушплера, який загинув в автокатастрофі… Час гоїть рани?
– Ні. Коли я думаю про тата, досі відчуваю його запах, його дотик, його… Знаєте, біль з роками не минає. Ти вчишся з ним жити, це інша справа, але відчуття втрати нікуди не зникає. Так, я відпустила той біль, але на душі все ж залишилась гіркота. (Зітхає). До речі, “Українське ІнтерМеццо” я присвятила своєму батькові й перший твір на диску – його авторства.
– Ваш син, якому дев’ять років, нині займається музикою. Наскільки це його захопило чи в тому віці рано про таке говорити?
– Ви знаєте, захопило. Абсолютно. Він грає на фортепіано, співає, танцює і взагалі, мені здається, має хист до акторства. Проте я не… I am not pushing, як мовиться. Я не штовхаю сина в тому керунку. Марко і на дзюдо ходить, і на футбол. Тобто займається такими суто хлопчачими речами. Побачимо. Давно йому сказала: “Я тобі даю все, а ти уже вибирай, що хочеш. Мені головне, щоб не було за тебе соромно”. (Сміється).
Додам, що він знає чотири мови, зокрема, прекрасно говорить українською. Мені неодноразово казали: ніхто не вірить, що ця дитина ніколи не жила в Україні. Марко говорить без акценту. Взагалі. Ну, що ви хочете, у нього – музикальний слух. Усе відтворює. Пише та читає також чудово. Чим я завдячую українській суботній школі у Відні, яку син відвідує. До слова, до початку великої війни там було 250 учнів, а тепер – тисяча!
– Знаю, що ваш чоловік любить готувати. Як часто він вас тішить чимось смачненьким?
– Ой, тішить. (Усміхається). Дуже. Фактично усі вечері – справа його рук. Для чоловіка це ніби медитація. Я зрозуміла, що для нього прийти з роботи й запекти якесь м’ясо чи рибку – справжнє задоволення. Бачу, він у такий спосіб відпочиває.
– До речі, щодо харчування. Можливо, у співачок усе не настільки суворо, як у балерин, але, мабуть, все ж треба себе пильнувати. Вам це вдається чи іноді доводиться сідати на дієти?
– Не думаю, що велике значення має твоя професія. Передовсім я – жінка, тому слідкую за собою. От і все. Якби не була співачкою, навряд чи важила б 120 кілограмів. (Усміхається). Сьогодні більшість людей у Європі стараються тримати себе у формі. Тим паче, що ми вже стільки знаємо про здоровий спосіб життя! Що можна їсти, чого не можна, які страви обирати на сніданок, а які – на вечерю… Вся інформація доступна. Багато хто займається спортом, ходить на йогу, пілатес і взагалі веде здоровий спосіб життя. Це – модно.
– А ви продовжуєте займатися йогою?
– Так, я люблю цю справу. Для жінки йога саме те, що треба. Як і басейн. Плавання – це передовсім кардіо, а йога – гнучкість усіх суглобів, підтягнуті м’язи і заглиблення у себе. Такі заняття – не поспіхом, а в розміреному ритмі – допомагають заспокоїтися і знайти свою середину, знайти свій вектор. (Усміхається).
– Пані Зоряно, декілька років тому ви сказали мені в інтерв’ю: “Треба жити і кайфувати”. Наскільки це реально нині чи про “дзен” можна лише мріяти?
– Цей вислів втратив актуальність. Як можна кайфувати, коли в твоїй країні війна… Сьогодні живеш за принципом, як у відомому вислові: коли одне око твоє сміється, друге – плаче. На жаль, таким стало наше життя. Не можна, звичайно ж, не відчувати відлуння того, що коїться нині на рідній землі… І я ні на хвилину про це не забуваю!
Бліц
– Пласідо Домінго чи Лучано Паваротті?
– Паваротті. Хоча я дуже багато співала з Домінго, але люблю все ж Лучано. (Сміється).
– Відень чи Париж?
– Відень.
– “Вдова Кліко” чи “Моет & Шандон”?
– Ні те, ні те. Я не люблю шампанське.
– Авто чи ровер?
– Авто.
– Чорнобривці чи троянди?
– Троянди.
– Марія Каллас чи Соломія Крушельницька?
– Крушельницька. Мене завжди вражала її кар’єра. Досягнути у ті часи таких висот для українки було неймовірно. До слова, на моєму диску один із творів – “Родимий краю” – я записала як оммаж Крушельницькій. А вперше почула цей романс Віктора Матюка ще в дитинстві: під час відвідин музею співачки мені поставили платівку, на якій вона, уже 80-літня, виконувала цей твір. Це було неймовірно!
