Якщо серед українських письменників найпродуктивнішим (відповідно – найтиражнішим) вважають Андрія Кокотюху, то серед жінок лаври належать Ірен Роздобудько. На її “книжковій полиці” – чотири десятки творів! Серед них такі популярні романи, як “Гра в пацьорки”, “Гудзик”, “Ліцей слухняних дружин”. І навіть сьогодні, коли в Україні триває війна, киянка продовжує писати. Відома письменниця вирішила опублікувати свій “воєнний щоденник”, прагне жити нині одним днем і навіть після Перемоги не поспішатиме у рідний Донецьк.
“Я можу працювати у будь-яких умовах”
– Ірен Віталіївно, ваша дитяча книжка “Знак потраплянців” вийшла торік, але, наскільки розумію, була завершена ще до 24 лютого 2022-го. А після тієї жахливої дати вам пишеться чи творчий процес тепер на паузі?
– Так, дійсно, повністю віддатися написанню книжок не вдається. Чимало часу йде на іншу роботу, якої досить багато. Зокрема – майже ціле літо тривали випускна і вступна кампанії в університеті. (Письменниця викладає в одному зі столичних вишів. – Авт.). Як не дивно, але абітурієнтів багато, конкурс великий, радує, що чимало молоді повернулось в Україну, аби навчатися саме тут. Приділяла цьому всю увагу. Проте книжку також вдалося підготувати і здати до видавництва. Це збірка оповідань “Райські яблучка”, в яку частково увійшов і мій “воєнний щоденник” – десять днів початку великої війни і облоги Києва. Решта оповідань – те, що давно хотіла написати: свої спогади про Донбас у легкій і майже гумористичній формі. А, отже, збірка коли-небудь вийде. Нині я цим не дуже переймаюсь. Усі думки і діяльність націлені на Перемогу.
– Ви авторка творів про композитора Миколу Леонтовича – “Прилетіла ластівочка”, поетесу Олену Телігу – “Неймовірна”. До когось іще з українського пантеону придивляєтеся?
– Це має відбутися спонтанно. Через любов і максимальне зацікавлення. Проте, думаю, було б непогано створити серію історій про визначних українців. Але так, аби це було цікаво і не виглядало заангажованим. Цікавить історія пекторалі з Товстої Могили, постаті Пантелеймона Куліша, Софії Яблонської, Марка Вовчка, багатьох інших. Але такі речі варто писати в якійсь дуже сучасній формі, динамічно і захопливо.
– До речі, ви можете працювати у будь-яких умовах чи для цього вам потрібно “перше”, “друге”, “третє”?
– Я можу працювати будь-де і у будь-яких умовах, якщо є ідея, яка захоплює. Важливо мати на те час – це “перше”, а по-друге – душевну рівновагу, якої зараз немає. Як, певно, у багатьох. Адже живемо одним днем…
– Ще у 2016 році вийшов ваш роман “Тут і тепер”. Нині це мотто для українців особливо актуальне. Ви теж дотримуєтеся тепер принципу – нічого не відкладати на завтра?
– Саме так! І це мотто тепер стало для всіх нас не лише словами. Адже все треба робити “сьогодні на сьогодні”. На мою думку, це дуже правильно. Взагалі війна багато чому вчить. Наприклад, цінувати життя, любити близьких, допомагати тим, хто потребує допомоги, зробити те, до чого раніше не доходили руки. Тепер усе здається важливим і кожен наш ранок – новий. І кожен вчинок має сенс. Знаєте, якось Станіслав Курилов, океанограф і письменник, відомий у світі завдяки своїй досить дивній втечі з “союзу” (він вистрибнув за борт радянського круїзного лайнера у відкритий океан і вплав дістався Філіппін), сказав: “Життя – це коли смерть стоїть за плечима. Якщо ти в безпеці, ти не вчишся!”. Тому наше “тут і тепер” – це справжнє життя.
– Як відомо, ви народились у Донецьку. Рідне місто – те, довоєнне – вам іноді сниться?
– Якраз ці “сни” втілені в “Райських яблучках” – таких собі “легких” новелах про юність. Але, якщо чесно – не сниться. Я не з тих людей, котрі озираються назад. Минуле лишається в минулому. В Донецьку у мене все було складно і непросто, ностальгійних спогадів немає. До того ж, майже всі друзі, котрі були мені близькими за духом – виїхали, і я з ними бачусь і тут, у Києві, і в інших містах України. Не думаю, що навіть після Перемоги, мені захочеться туди поїхати.
“Путін нічого не врахував!”
– Який період за останні понад півтора року був для вас найважчим?
– Складне запитання. Як не дивно, перші дні й місяці повномасштабного вторгнення, попри все, що відбувалося, переживалися “на підйомі”, на адреналіні та вірі, що захоплення України ні в якому разі не станеться! Власне, і не сталося завдяки нашому дивовижному суспільству, нашим людям… Найскладніший період, як на мене – це сьогодні. Тобто “тут і тепер”, коли відчувається виснаженість і ще більша тривога за наших воїнів, котрі на фронті. – Що нового ви довідалися про українців та українок за час повномасштабної війни?
– Нічого нового. Для мене не було відкриттям те, що, як значилось у розповсюджуваному до вторгнення гаслі (пригадуєте такий флеш-моб?) – “Україна чинитиме спротив!”. Це було відкриттям для наших ворогів. Перш за все – внутрішніх “кротів” та “гнид”, які мало цікавились історією України і нашого народу. У мене від початку було лише здивування, чому так наполегливо нас переконують збирати “тривожні валізи” – невже всі мають з ними повтікати? Тому я її й не збирала. Як і багато інших людей, котрі дійсно збиралися чинити спротив – не на словах.
– А про наших агресивних сусідів?
– Теж нічого нового не довідалася! До чотирнадцятого року ми з чоловіком багато поїздили по росії й на власні очі бачили дикий, дрімучий “совок” – і в головах, і ззовні – сміттярки навіть довкола церков, дерев’яні туалети, хати без жодної квіточки чи города, занепад, сірість та депресивний стан навіть великих міст. І – нічим не виправдана манія величі.
– Скажіть, як би ви продовжили речення: “Путін не врахував одного…”?
– Він нічого не врахував!
– Як даєте вихід тій люті, що зростає з кожним обстрілом українських міст, і акумулюється десь там, на денцях наших душ?
– Ці почуття – лють, біль, бажання помсти й інші емоції, які “накривають” – не мають у мене ніякого виходу. Вони, скоріше за все, акумулюються і залягають у душу. Думаю, так відбувається з багатьма. І це стане неабиякою психологічною проблемою після Перемоги. Проте вихід є. І він один із найвірніших – підтримувати ЗСУ, як тільки можеш. Виливати лють у допомогу армії. Навіть якщо вона, ця допомога, не буде аж такою помітною і визначною, як у відомих та героїчних наших волонтерів.
“Сумувати сьогодні – немає ані часу, ані сенсу”
– Ви – осіння пташка. Маю на увазі ваш день народження. З кожним роком пригасає бажання його відзначати чи – наперекір усьому та всім – навпаки?
– А я ніколи його і не святкувала. Хіба що в дитинстві. Мені здається, відзначати дату народження людини мають ті, для кого вона, ця людина, живе і є важливою – рідні, друзі або й суспільство, якщо ця людина щось для нього зробила. А збирати гостей заради тостів та подарунків, як на мене, маячня.
– За чим із мирного життя сумуєте нині найбільше? Можливо, це якісь дрібнички, яким раніше й уваги не приділяли…
– Я намагаюсь не сумувати, а приймати обставини такими, якими вони є. Повторюсь: минуле – в минулому. Тужити за ним будемо після Перемоги. Сумувати сьогодні – немає ані часу, ані сенсу. Це як розколупувати рану. Навіщо?
– Знаю, що до війни ви багато мандрували. Цікаво, скільки разів ви були, наприклад, у Сполучених Штатах і коли літали за океан востаннє?
– Так, я чимало подорожувала – саме тому з упевненістю кажу, що не змогла б жити в жодній країні, крім нашої. Тим більше як біженець. В Америці я була п’ять разів, два крайніх – із чоловіком і нашим другом-американцем, який організував виступи в сімнадцяти штатах (!). Останній раз ми були у США й Канаді у 2018 році. Чудові країни! І прекрасні люди.
– А куди сьогодні – в Україні або за кордоном – вам дуже хочеться з’їздити? З тих чи інших причин…
– Ви знаєте, у травні разом із нашими друзями – волонтерами і військовими – ми побували на сході України: у селах Богородичне, Маяки, Долина й місті Слов’яногірськ. Ось туди мене тягне увесь час. Дуже сподіваюсь на наступні поїздки. Це може здатися дивним, але, попри те, що вищеназваних селищ майже немає – суцільна руїна! – тільки там можна зрозуміти, хто ти є. Там усе по-справжньому.
– Нині головне питання, яке цікавить усіх українців: коли ж закінчиться війна. Вам який варіант відповіді підказує досвід, інтуїція, аналіз ситуації?
– Я налаштовуюсь на “довгу дистанцію”. Мої ж друзі з фронту відповідають на це запитання досить “оптимістично»: ніколи! Фізично, звісно, вона закінчиться. Але це сусідство з хворим суспільством – в якому вигляді воно б не постало після нашої Перемоги – назавжди. З цим нам доведеться жити – і жити добре, якнайкраще, навчитись максимально захищатись та розбудовуватись. Складніше буде подолати внутрішніх ворогів, а це теж величезний шмат роботи на “після Перемоги”. Так що треба набратися сил і терпіння. І не думати про те, що “завтра все скінчиться”. Не чекати, а жити. Адже є заради чого!
Бліц
– Чикаго чи Нью-Йорк?
– Люблю обидва міста.
– Пікасо чи Ворхол?
– Не моє – “не надихає”. Але – обидва.
– Міккі-Маус чи Козаки?
– Козаки.
– Кіт чи пес?
– Пес Патрон.
– Ровер чи самокат?
– Власні ноги!
– Море чи океан?
– Море.
– Піца чи стейк?
– Риба.
