ПЕРШЕ МІСЦЕ У НОМІНЦІЇ “ЕСЕ” МІЖНАРОДНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ЕСЕ І НОВЕЛ “WORKSTORY”
Назарій Вівчарик,
м. Черкаси
Саня дуже вправно вкручував маленькі чорні шурупчики. За секунду він закручував один, за вісім секунд вісім, – саме на стількох шурупах трималася плата у телевізорах, які мали піти в масове виробництво лише наступного року. А Саня їх скручував уже. І пишався тим, що працює для майбутнього. Цілком можливо, що зараз ви дивитеся телевізор “Панасонік”, плати в які вкручував Саня з Чорткова Тернопільської області у 2019 році. Швидше за нього серед операторів лінії на заводі могла крутити шурупи лише словенка Марія. Але то взагалі була фантастика, і це дуже дратувало Саню, бо він не був прихильником рівності між жінками і чоловіками, та вважав, що інструменти слід довіряти лише чоловікам. Це при тому, що на лінії майстром, або чеською “містером”, була жінка. Ще й настільки фахова та прудка у роботі, що наша лінія завжди давала найкращий результат за кількістю складених телевізорів.
Тоді, у 2019 році, ми ще не знали про пандемію і могли під час перекуру спокійно сидіти на короткій лавці, тісно притиснувшись одне до одного. Хустину на шиї, схожу віддалік на чорну спущену захисну маску, носив лише керівник цеху, і хтось прозвав його байкером. Так те прізвисько і причепилося. Байкер інколи покрикував на нашу “містершу”, а бувало й на нас, що дратувало Саню, і тоді він крутив шурупи повільніше, геть збиваючи ритм.
Заспокоював Саню й усіх нас Роберт із Латвії. Цей чоловік користувався авторитетом, бо працював здавна і ніколи не допускав браку. Роберт знав багато такого, за що ми його цінували. Зокрема, через яке рекрутингове агентство їхати на роботу за кордон, а яке обходити стороною; знав, де у цьому чеському містечку магазини з дешевшими продуктами та в які дні працює базар; знав, де є гарний ставок для відпочинку і який розклад у нічних автобусів, щоб після зміни уночі не блукати вулицями.
Я відразу почав довіряти Роберту. Інші теж. На перекурах ми говорили про те, хто де був, що бачив, маючи на увазі не курорти, а інші заводи. Де добре ставляться до заробітчан – у Польщі, Чехії чи, можливо, на фермах у Данії? Роберт розповідав, що він колись працював на будівництві вілл, вивершував на них дахи в Іспанії. То було цікаво. Всі теж хотіли чогось нового, а головне — високооплачуваного.
Мої нові знайомі з різних країн відірвалися від свого гнізда, від свого світу і поїхали світ за очі на заводи, ферми, поля, навіть на кораблі заради одного – заробітку. Бо вдома, у своїй країні, нібито не могли заробити таких грошей. Але це було лише перше враження.
Попрацювавши з сучасними “остарбайтерами”, поспілкувавшись із ними, я зрозумів, що вони не так тікали від безгрошів’я, як прагнули довіри і відповідальності оточуючих, чого їм бракувало вдома. Принаймні, українці. Їм хотілося мати такого колегу, як латиш Роберт або словенка Марія, які не підведуть. Марії довіряв і Саня, який попри свої дивні уявлення, що має робити жінка, а що чоловік, усе ж прекрасно ладив зі словенкою, хоча спілкувалися вони різними мовами. Також ми довіряли “містерші”, яка завжди давала потрібну і вчасну пораду, ми довіряли роботодавцю, касиру на касі і перехожим, які чемно і люб’язно підказували, як краще пройти туди, куди нам потрібно, довіряли водіям на чеських дорогах, які їздять за правилами дорожнього руху. Так, до нас зрідка приходив керівник цеху, якого ми охрестили байкером, і щось бурчав, але зрештою, за наші старання він приплюсовував нам бали, що давало змогу отримати додаткові кошти за понаднормову працю.
Я довго думав, що мені нагадувало оце життя у чеському містечку Пльзень, якого майже ніхто з моїх знайомих не знає, хоча всім відоме курортне містечко Карлові Вари за годину їзди від Пльзеня. І зрештою збагнув, яку атмосферу мені нагадала Чехія – часів Майдану в Києві. Там ми теж довіряли одне одному. Там панувала атмосфера загального братерства, був порядок. Згадайте, жодної вітрини магазину на Хрещатику не розбили мітингувальники, які з’їхалися тоді з усієї країни. Пам’ятаю, як одного разу поклав на бруківку біля Головпоштамту важкий пакунок, щоб перепочити, а тоді відійшов. Коли повернувся, знайшов пакунок на тому ж місці.
У чеському гуртожитку ми варили вермішель після зміни на газовій плитці у коридорі, курили і гомоніли. Комендантом гуртожитку, як це не прикро, був наш, українець, а може, й не українець. У чому була прикрість? Що порядки у гуртожитку нагадували наші, рідні, українські. Комендант завжди готовий був здерти додаткову плату за прання одягу в пральних машинах у підвалі, хоча в інших гуртожитках ця послуга була дешевшою. Тут інколи могло щось зникнути. Траплялися сварки і суперечки, наприклад, коли комендант раптово підселяв до вашої кімнати новенького заробітчанина, а потім виявлялося, що то він пускав переночувати випадкового стрічного, який міг поцупити якісь речі. У гуртожитку не було довіри. Тут кожен був сам за себе і свої цінні речі носив у сумці, а під час змін залишав у шафці в заводській роздягальні. Там було безпечно…
Так от – про вермішель. Допоки вона варилася, ми курили і говорили. Як зазвичай в українців, усі розмови поступово зводилися до героїчної минувшини. Так, це строкате товариство, яке обліпило газову плитку в коридорі, говорило саме про історію України! Міркували, як повинно було все історично скластися, щоб ми жили, а не животіли на рідній землі. І хоча до цього обговорили плани міграції, плани “купівлі” румунського чи угорського паспорта для виїзду з Неньки, здобуття якогось розряду і роботи на заводі, завершували розмовою про рідну землю та її сумну історію. Відкривалося справжнє обличчя цього, на перший погляд, непатріотичного і національно несвідомого гурту. Цим людям – таким різним за віком і поглядами, за місцем народження, регіональністю (східняк чи західняк), мовою спілкування (україномовний чи російськомовний) – їм усім однаково бракувало Батьківщини. Усі вони, вочевидь, у якийсь момент утомилися: один – від хабарів при працевлаштуванні на роботу, при проходженні медкомісії, другий – від того, що його державну мову нібито не розуміють на касі магазину в Києві, третій втомився працювати у копанці на крутелика з амбіціями олігарха, отримуючи при цьому копійки, а потім ще й лікуючи легені від пилу після зміни, четвертий втомився боятися ризику бути застреленим бовдуром із ватою у голові, що репетує “Путін прійді!”. Усе це – невигадані історії. Такі заробітчани є, і я з ними спілкувався. У них жевріє бажання повернутися. Вони про це не говорять, це у них між словами. Бо удома ти принаймні розумієш, за що на тебе покрикує начальник цеху, і можеш відповісти, вдома ти не матимеш у такій ситуації вигляду дурника. А щодо всього іншого…
– Уяви! Я замовив документи, все проплатив, навіть кур’єрські послуги, а мені у Вінницю документи з Києва надіслали з запізненням. Вони, буцімто, дорогою десь загубилися, їх шукали, знайшли, але втратили час, і я через це не втрапив на завод із виробництва кондиціонерів. А там, кажуть, оплата вища, ніж у нас, – каже Сергій і додає болісно: – У нас все так.
Тобто, у нас все не так. Чи можливо, що тут у Сергія загубляться документи? Звісно. Але шансів менше, бо й сам Сергій тут, на чужині, більш зосереджений, зібраний. Водночас, установи тут працюють так, як ми лише мріємо. Сергій пригадує, що йому за п’ять хвилин зробили чеський проїзний – пластикову картку з фотографією, а в Україні його батько довго вибивав собі законну інвалідність, потім місяць чекав на посвідчення, і воно – звичайний заламінований папір, – швидко поламалося і зіжмакалося у кишені.
“У нас усе так”, – знову повторює Сергій. А хотілося б, як тут. І, можливо, ви припустите, що після чергової зміни влади Сергій повернеться на Батьківщину й буде там жити і працювати? Малоймовірно. Бо він складав свої плани чітко і далекоглядно: спершу — ця поїздка на завод на три місяці, потім робитиме візу на пів року, вчитиме чеську мову і їхатиме вже наступного разу на завод із дружиною. Дитину вони хочуть народити в Чехії. Чи здійснилися його плани, я не знаю, можливо, завадила пандемія. Але, якось, випивши пива на вихідних, Сергій почав говорити про політику, копнув глибоко, дійшов до Хмельницького, а тоді підсумував, що наразі в Україні такого лідера ще нема. “Прикро буде, якщо я колись дізнаюся про нього звідси, а не вдома”, – замислився над кухлем Сергій…
Наші герої, наші видатні постаті – вони завжди серед нас, і це той контекст, у якому ми виростаємо, який краще помітний на відстані, коли ми рухаємося, мріємо і бачимо щось інше. Можливо, Сергій не перелічить усіх тих видатних героїв, які так чи інакше пов’язані з Вінниччиною. Можливо, він не знає і наших світочів, таких як Галшка Гулевичівна, Костянтин Острозький, Байда Вишневецький, Петро Конашевич- Сагайдачний, Пантелеймон Куліш, Михайло Коцюбинський, Микола Леонтович, але він любить співати стиха, і якось мугикав собі під ніс “Щедрика”. Це він дав нашому начальнику цеху прізвисько “байкер”, бо десь бачив зі схожою, як у цього чеха, хусточкою Василя Вірастюка. Власне, Сергій мало не побився із Санею, сперечаючись, чи Вірастюк у душі більше богатир, чи байкер. Чи знають ці два заробітчани прізвища якихось відомих чехів? Не думаю. Хмельницькі, Шевченки, Вірастюки – ось їхній контекст, і на відстані вони відчувають тугу за цими іменами. Хоча, звісно, прогнозовані чеські водії дуже підкуповують.
Цей порядок навколишнього мікросвіту в Чехії, ці чемні “містери” на лініях у цеху і дають їм витримати чужину. Звісно, і в Чехії є мінуси, але Сергій із Санею намагаються на них не концентруватися, бо мінусів таки менше. Тож перезавантаживши себе, вони через три місяці повертаються додому, у знайомий із дитинства світ Вітчизни. Вони їдуть у наш спільний простір, із його вадами і перевагами. Тут, вдома, світ хиткий, тут слабша економіка, проте Сергій і Саня відчувають себе тут не просто викрутками, які закручують шурупи, а хай і поганенькою, але рушійною силою. Тут вони серед своїх. Так, тут їм весь час слід обирати: вони на боці світла чи темряви? Часто доводиться докладати безліч зусиль для отримання тієї чи іншої довідки, стежити за водіями, переходячи дорогу на пішохідному переході, виводити на чисту воду нечистого на руку бригадира. Однак, тут вони свої, тут у них зберігається зв’язок поколінь, тут є ті, хто підтримають, є рідні і друзі, зрозуміла мова.
Але й відвідування іншої країни йде на користь. Принаймні, я знаю, що Саня вже не проти жінок у політиці, і взагалі він став більш просунутим у цьому сенсі. Ба більше, навіть започаткував власну справу!
Що ж до інших закордонних друзів, то й вони під час пандемії поїхали туди, де завжди можна відсидітися у часи негоди – до рідної домівки. Хоча ні, не всі поїхали. Заводи адаптувалися до коронавірусу і працюють далі. Проте Роберт – удома, там у нього дружина, і чоловік якось раптово зрозумів, що стосунки на відстані – це не життя.
Тож хоч би як не було важко на рідній землі, дим від багаття на Батьківщині найсолодший. У Чехії світ був пластмасовий, натертий до блиску, а вдома він свинцевий, тяжкий, бо ваги додає контекст, який ми пропускаємо крізь себе. Однак, тут ми – господарі (принаймні, пробуємо ними бути) і маємо цінності, схожі з тими людьми, що нас оточують. Я тепер знаю про закордонні заробітки більше, ніж знав до цього, але також краще пізнав у цих поїздках наших людей – українців. Міркую, чи не тому той наш комендант чеського гуртожитку був таким злим, що загруз на тій роботі назавжди? Водночас, можливо, словенці Марії вдавалося так натхненно і швидко крутити шурупи, бо вона знала, що за тиждень-другий завершується її робоча віза, і вона повернеться до свого додому, де – рідні люди, де її світ і контекст.
Кожен із нас щодня ухвалює силу-силенну рішень: якісь – рефлекторно, якісь – виважено. Та все це – наш шлях, який за нас не пройде ніхто, так, як жодна інша країна не пройде того шляху, яким іде Україна. І в цих умовах наше перебування вдома, напевне, таки важливіше для майбутніх поколінь. Може, воно позбавить їх вагань: їхати світ за очі, чи ні? І вони завзято будуватимуть тут нашу Україну, яка не буде гіршою за ту ж Чехію. Але ж хіба досвід, набутий нами на чужині, не знадобиться у цій справі?..
