Михайло Маслій
30 вересня – ювілей Вчителя від Бога, найліричнішого тенора щедрої на таланти України, який так рясно засіяв кохану землю піснями-чорнобривцями і назавжди увічнив себе непроминальним гімном усіх педагогів – “На Вкраїні милій, в рідній стороні…”.
”Українська пісня… Вона зачаровує, торкає серце співучою мовою, ліричністю, задушевністю мелодій, в яку вплелися шум вітру жарких ковильних степів, плескіт хвиль величавого Дніпра, ніжний звук бандури… Коли слухаєш Костянтина Огнєвого, все це уявляється дуже ясно, ніби зріднився з чудовим сонячним краєм, виріс тут, серед соняшників, а у теплі літні вечори співав з парубками і дівчатами ці пісні”, – писала про артиста преса 1960-х. На жаль, у співучому вкраїнському багатоголоссі вже давно не чути його напрочуд ліричного тенора. Не всім відомо, який це був різноплановий артист, адже в ефірі чомусь звучали здебільшого одні й ті ж твори у його виконанні.
У 1960 році був першим виконавцем пісні “Чорнобривці”. Вже через два роки вперше виконав пісню “Києве мій”, яка стала гімном столиці.
Костянтин Огнєвий записав 15 платівок, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо, знімався у телефільмах, озвучував кінофільми.
У співака, а вводночас й викладача Київської консерваторії було дивовижне відчуття талантів, він жодного разу не підтримав бездарність. Зі словами не лише синівської вдячності, а й гордості, називали і називають себе учнями Костянтина Огнєвого добре знані естрадні та оперні співаки: Віталій Білоножко, Микола Мозговий, Степан Гіга, брати Петро і Павло Приймаки, Олександр Пономарьов, Борис Репка…
Першим виконав пісні українських композиторів у супроводі створеного ним ансамблю
Народився Костя Огнєвий в останній день вересня 1926 року в Дніпропетровську. Батька майбутнього співака радянська влада забрала у в’язницю за пісні – прості, українські, ті, що передавали з покоління в покоління, як родинна пам’ять. Того дня ярлик “ворог народу” приліпили до цілої групи дніпропетровських робітників, чия провина полягала лише в тому, що вони наважилися зібратися разом, аби почитати вірші й заспівати рідних пісень.
Звідти, з тюремних мурів, Дмитро Огнєвий уже не повернувся – там і обірвалося його життя. А маленький Костя ще довгі роки прокидався серед ночі, задихаючись від одного й того ж видіння: батько виходить із дому в труні, і скрізь – свічки, свічки, безкінечний ряд тремтливих вогників, що плавився в дитячій пам’яті невигойною раною. Батьків талант не згас разом із ним – він перелився в сина, ожив у Костиному голосі. І коли молодий співак заробив свою першу справжню платню, він не роздумуючи вирушив до Дніпропетровська. Там, на батьківщині свого болю, він поставив пам’ятник батькові – данину пам’яті, яку не змогла стерти жодна в’язнична стіна.
Перших, кого тішив і вражав ліричний тенор, були його земляки; з 1949 року він був солістом обласної філармонії. З 1955-го талановитий, вродливий Огнєвий – соліст Київського театру опери та балету, а з 1973-го по 1978-й – ще й Київської філармонії.
У нього був ультраліричний тенор, який міг звучати лише в кількох виставах. І якби він чекав тільки своєї черги, то співав би три-чотири рази на рік. Огнєвий багато займався концертною діяльністю, вражаючи шанувальників розмаїттям репертуару. Окрім оперних арій, виконував романси, народні й авторські пісні, духовну музику.
Він першим почав виконувати пісні українських композиторів із великої сцени у супроводі створеного ним інструментального ансамблю. Лише живе виконання! Боже, невже це колись було?!
У 1950-1960-ті виконання оперним співаком естрадних пісень вважалося мало не ганьбою. Костянтин Дмитрович продовжував робити те, що йому подобалося, всупереч канонам, чим не на жарт розгнівив тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології, який заборонив йому брати участь у концертах, і ця заборона тривала досить довго. А ті молоді хлопці, які грали в інструментальному ансамблі, потім стали відомими композиторами, музикантами (в його першому колективі грали молодий Володимир Бистряков й гітарист Валерій Петренко). А скільком нині улюбленим пісням дав життя Огнєвий, й досі мільйони українців слухають їх у його першому незабутньому виконанні. З успіхом виступав на концертах, виконуючи пісні українських композиторів О. Білаша, П. Майбороди, В. Івасюка, І. Шамо, І. Поклада, В. Верменича, О. Зуєва, В. Ільїна, Б. Буєвського, Я. Цегляра, Н. Андрієвської та інших.
З 1965 року співак на викладацькій роботі у столичній консерваторії, служив вірою і правдою. З 1977 – її доцент, з 1984 – професор, у 1985-1994 – завідувач кафедри сольного співу. Ця робота приносила Костянтинові Дмитровичу не менше, а інколи, здавалося, навіть більше задоволення, ніж виконавська.
“Вчителько моя, зоре світова, звідки виглядати, де тебе знайти?”
Чотирнадцятирічним юнаком приїхав Платон Майборода з рідної Полтавщини у Запоріжжя, де продовжував навчання в середній школі № 36. Із захопленням керував шкільним самодіяльним оркестром, який став кращим у місті, терпляче навчав юних оркестрантів гри на мандоліні, балалайці, гітарі, вчив їх музичній грамоті; розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька – Олена Павлівна Дзіваківська – помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши своєму учневі майбутній талант, приносила йому книжки з музики. Вона оточила Платона увагою, добротою, материнським піклуванням і теплом. Вдячність цій людині, яка стала для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович задушевно і просто висловив у “Пісні про вчительку”. Мелодію написав у 1960 році на вірш поета Андрія Малишка. Пісня відразу полюбилася і злетіла так високо, щоб ніколи не опускатися. Стала народною.
“Пісня про вчительку” – пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої пісні на цю тему. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів нинішніх і колишніх.
Зворушливою “Піснею про вчительку” її творці низько вклонилися всьому вкраїнському вчительству за плідну роботу. А першим виконавцем був Костянтин Огнєвий. Понад чотирьом десяткам учнів дав високопрофесійну путівку в життя. Його ім’я та по-батькові, як улюбленого Вчителя, жило і живе в кожному його випускникові.
Сонечко встає, і шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?..
“Пісня не загубиться” з голосу Костянтина Огнєвого відчинила Ігореві Покладу двері на велику естрадну сцену
1958 року Ігор Поклад легко вступив до Київського музичного училища імені Рейнгольда Глієра. Навчання в столиці давало класичну базу – проте серце тягнулося до естрадної пісні. З перших днів студент самотужки шукав київських поетів, приходячи до них із готовою музикою. І доля не змусила довго чекати. Так доля звела з Борисом Олійником…
Заросла доріжка зелен травами,
Де колись поміж п’янких отав
Ти пішла з усмішкою лукавою,
А куди – я так і не спитав…
“Народилася “Пісня не загубиться” з ніжною і трохи сумною мелодією. Я тоді пообіцяв собі: гори з місця зрушу, а заспіває кращий! І пішов прямцем додому – до Костянтина Огнєвого. На моє здивування господар поблажливо поставився до моєї появи, не прогнав. Мені йшов лише 21-й рік… А він – визнаний метр! Соліст Оперного театру! Більше того, він попросив, щоб все написане мною, я приніс йому. Саме так я і зробив! – розповідав композитор. – Якраз Огнєвий, з яким нас звʼязали десятиліття дружби, став першим виконавцем моїх пісень! Минуло зовсім небагато часу. У Жовтневому палаці відбувся якийсь пафосний концерт. У ложах і партері партійне начальство, знаменитості. А за лаштунками я – ніхто… Проте на сцені співак із великим іменем і… моя пісня! Мій дебют!”
Первісток з голосу Огнєвого став всесоюзним хітом і відчинив молодому піснетворцю двері на велику естрадну сцену.
“Закохалася по вуха. Скажи він мені лягти на рейки – я б лягла, не роздумуючи”
Майбутня дружина Огнєвого Олена, студентка-заочниця юридичного факультету, працювала секретаркою в Київському оперному театрі. Їй було двадцять, і жоден із залицяльників ще не наважився провести її до дому: вона чекала на свого принца, вірячи, що десь у світі він таки є. У театральних коридорах закохувалися в неї всі – довга світло-русява коса, акуратно вкладена вінком навколо голови, ставала для чоловіків справжнім випробуванням. Олена лишалася байдужою навіть до кумира того покоління Дмитра Гнатюка, за яким божеволіли жінки з усього театру. Допоки не з’явився її Костянтин.
“Як йому вдалося всіх віднадити – і сказати не можу. Просто одного дня всі зникли, залишився тільки ВІН. Моє перше кохання. Я закохалася так, що забула про існування іншого світу. Вранці клялася мамі повертатися одразу з роботи, а сама йшла на спектакль – не лише заради вистави. Я знала: там буде ВІН. Огнєвий з’являвся в ложі непомітно, підходив ззаду і клав руку мені на плече. Я так звикла до цього дотику, що почала фізично відчувати його відсутність. Він приручив мене настільки, що я вже чекала більшого. А він не торкався мене й пальцем. Чекав… – згадувала Олена. – Я закохалася по вуха. Скажи він мені лягти на рейки – я б лягла, не роздумуючи. У нас не було ані бурхливих освідчень, ані квітів із серенадами. Просто Костя був неймовірно ніжний. Одного разу попросив у мене локон волосся: “Хочу, щоб ти завжди була зі мною”… Одружуватися він не поспішав. Я страждала, плакала – допоки не витримав батько. Він дав мамі грошей, щоб та відвезла мене до моря. Я написала Огнєвому прощального листа: відпускаю тебе. І поїхала в Гагри”.
На той час перший шлюб Костянтина Дмитровича вже розпався, у нього росла донька. Він був старший на десять років, але ні різниця у віці, ні незгода батьків не могли встояти проти цього почуття.
Він засипав її листами й телеграмами – цілою лавиною слів, проти якої не можна було встояти. Вона повернулася до Києва, усвідомивши: без Огнєвого життя втрачає сенс. Одружилися через два роки після знайомства. Гучного весілля не було – розписалися навіть не в центральному, а в районному загсі: адже перший шлюб Костянтина Дмитровича формально ще тривав. На церемонію запросили лише найближчих. Відбулося все скромно, у щойно отриманій квартирі, куди Огнєвий переїхав із тісної кімнати в комуналці. Речей майже не було – спальний гарнітур та кілька шаф. Але одним він таки пишався – автомобілем “Москвич-402”, придбаним на перші серйозні заробітки. Машини він любив по-справжньому: згодом з’явилися “Волга’ 21-ї моделі, потім 24-ї, і нарешті — “Волга”-фургон. Завжди начищені до блиску, завжди білі.
У розкішній чотирикімнатній квартирі неподалік Золотих воріт облаштували дитячу кімнату. Доньку назвали Танею – на честь першого кохання Костянтина Дмитровича. Батьком вона його ніколи не називала – тільки Котиком, як і дружина. А для нього Олена завжди залишалася просто Оленкою, навіть у ті рідкісні хвилини, коли він гнівався.
Пристрасть у житті Огнєвого була одна – сцена. І слабкість також одна – жінки. “Я ревнувала його шалено. Минули роки, перш ніж я зрозуміла: є потреба творчої натури в постійному підживленні. Спочатку плакала, сердилась… Одного разу питання розлучення постало серйозно. Ні його, ні моєї провини в тому не було – просто життя штовхнуло нас одне до одного й чекало, що станеться далі. Допоки ми з’ясовували, наговорили один одному чимало гіркого – хоча, яка ж це дурість. Він казав: “Вирішуй сама”. А що я могла вирішити? Без нього мені не жити. Та й йому – без мене. Так ми й залишилися разом…” – стверджувала дружина Костянтина Огнєвого.
Котик і Любочка: сага одного тенорового класу
Є люди, чиє життя вимірюється не роками, а тактами. Любов Бєглєцова прийшла в стіни Київської консерваторії в далекому 1957-му зовсім юною абітурієнткою – і залишилася тут на шістдесят два роки, змінивши студентську лаву на робочий стіл, а потім і на справу цілого життя. Коли, зрештою, настав час прощатися з посадою, доля розпорядилася із тонкою іронією: її місце зайняв онук-вундеркінд. “Чи то пак, своє!” – усміхається вона, бо воно й справді стало родинним. Сьогодні під творчим псевдонімом MaestroPiano виступає Олексій Бєглєцов – піаніст-віртуоз і композитор, у чиєму доробку понад вісім сотень творів, а естетичні камерні вечори “рояль у темряві” стали його візитівкою на межі класики, рок-музики, неокласики та кіномузики.
Але справжнім стрижнем цієї історії є не кар’єра, а зустріч – та, що визначила півстоліття творчого життя. Молодою жінкою, вже викладаючи в консерваторії, Любов Бєглєцова мала власну студію в Укрконцерті, куди на початку шістдесятих заходив тенор Костянтин Огнєвий – тоді ще просто колега по сцені, адже саме там у ті роки співав і її чоловік. Минуло майже два десятиліття, наповнені й розлукою: три роки подружжя провело в угорському гарнізоні, служачи у військовому ансамблі Південної групи військ в Угорщині.
Коли 1978 року Любов Бєглєцова повернулася до Києва, Огнєвий – уже визнаний педагог консерваторії – запросив її до власного класу. Так почалася співпраця, в якій злилися професійне партнерство й майже сімейна близькість: він назавжди став для неї Котиком, вона для нього – Любочкою, і саме так, по-домашньому й тепло, кликали їх не лише учні, а й колеги.
Її фах був далеким від простого “акомпанементу”. Концертмейстер – з німецької перекладається як “майстер концерту” – несе на собі відповідальність рівноправного партнера соліста: задає темп, вибудовує музичну драматургію, а часом і рятує виступ у критичному миті. У класі Огнєвого ця майстерність цінувалася особливо, адже клас був майже суцільно теноровим – тим голосом, яким природа з рідкою щедрою обдарувала і самого педагога, і чоловіка Любові Бєглєцової. Дівчат до цього тісного, майже родинного кола не допускали; таким стало хіба тріо бандуристок, які навчалися, допоки їхня “тенорова мама” – так її називали учні – була у від’їзді.
Огнєвий не боявся ламати консерваторські канони. У навчальному закладі, де панував суворо академічний репертуар, а естрадних виконавців традиційно не приймали, він домігся відкриття факультету музичної комедії – простору для тих, кому було тісно в рамках самої лише класики. Тим часом такі його учні, як Микола Мозговий, Віталій Білоножко, Степан Гіга і Олександр Пономарьов, змушені були долати подвійне навантаження: новий класичний репертуар ще сяк-так вписувався в середовище 18-річних однокурсників, а маститі студенти вже давно були зрілими артистами зі своїм голосом, характером і навіть родинами, які потрібно було утримувати. Огнєвий, який і сам не цурався естради та студійного запису, розумів це без слів – мовчки, як усвідомлюють тільки ті, хто пройшов той же ж шлях.
Про тенора-вчителя Любов Бєглєцова говорить майже побожно: співав не голосом, а душею. В “Коханій”, “Чорнобривцях” чи “Пісні про вчительку” вкладав щось таке, від чого мурашки пробігають по шкірі навіть після сотень прослуховувань. За плечима в нього був надійний тил – дружина Олена, красуня, що працювала в адміністрації Оперного театру, і якою він, за словами учнів, пишався з особливою гордістю.
Але найбільше в спогадах Любочки відчувається не масштабний талант, а масштабна людяність. Попри звання, репутацію генія, який жив у ньому, Костянтин Огнєвий ніколи не був для своїх учнів і колег недосяжною вершиною. Він підстраховував, підтримував, розумів – і залишався, за словами Любові Бєглєцової, насамперед Людиною, у найкращому, найповнішому сенсі цього слова.
“Там, де було два forte, я пропонував два piano. Шеф сказав: “Добре, тобі дозволяється два piano!”
“1993 року я переступив поріг вокального факультету Львівської консерваторії. Моїм першим викладачем став Володимир Дмитрович Ігнатенко – багаторічний провідний тенор Львівського театру опери та балету, доцент кафедри сольного співу. Саме йому завдячую тим, що нині звучить академічною школою: він поставив мою техніку, дав голосу опору й дисципліну, – розповідає Олександр Пономарьов.
На початку 1996-го переступив поріг класу Костянтина Дмитровича.
Можу сказати одне: ми з ним майже не займалися співом у звичному розумінні цього слова. Шеф – так його всі називали, з великої поваги, ніколи не критикував моєї манери. Ми сперечалися тільки про музику, і то були справжні бої. Пам’ятаю, як за програмою мав виконати арію Ленського з “Євгенія Онєгіна” Чайковського. Там, де партитура вимагала два forte, я чув два piano. Замість грози – тиша. Замість крику – шепіт. Це був свідомий дисонанс, виклик звичному звучанню: там, де прийнято форсувати голос, я пропонував витончену м’якість, майже мовчання. Костянтин Дмитрович був категоричним: у творах великих композиторів не можна змінювати жодної ноти. Я переконував у протилежному. Такими були наші суперечки – без крику, але вперті, з обох боків.
Йому подобалося те, що я робив на естраді. Здається, він упізнавав у мені щось із власної молодості, і це було приємно. Огнєвий залишався людиною доброю, порядною, професійною – і в класі, і поза його стінами. М’який, рідкої щирості чоловік. Учнем я був далеко не зразковим: гастролі, концерти, пропущені пари. Але Шеф ставився до цього з розумінням, прикривав, підстраховував, рятував – бо й сам колись пройшов ту ж дорогу. До його доброти додавався ще й власний досвід – досвід людини, що знає ціну молодої гордовитості.
Усе, чого навчався в нього, свято бережу – крім одного, яке він мені дозволив: тих самих двох піаніно в арії Ленського. Ми ніколи не говорили про правильне чи неправильне дихання – цих тем у наших розмовах взагалі не існувало. Розмовляли тільки про музику: я розповідав про своє почуття, він – про своє, і виявлялося, що ми чуємо однаково. Важко повірити, але я його переконав. “Добре, – сказав він, – тобі дозволено два піаніно”. Я довів це словами, не голосом – розповідав, чому чую музику саме так.
Про нього говорили тільки добре або дуже добре – не зустрічав людину, яка сказала б бодай одне лихе слово.
Коли мене називають учнем Костянтина Огнєвого, відчуваю не просто гордість – вдячність за те, як мудро розпорядився Господь. Мені випало мати двох рівновеликих учителів вокалу – Володимира Ігнатенка і Костянтина Огнєвого, пройти і львівську, і київську школу. Костянтин Огнєвий – постать епохальна, один із тих, хто стояв біля витоків української музики, і естрадної, і академічної. Він був першопрохідцем одразу у двох іпостасях – як педагог і як співак, а таке поєднання трапляється рідко.
Серед викладачів консерваторії Огнєвий був лідером – за увагою і повагою, яку йому віддавали колеги, професори й випускники. Низько вклоняюся і дякую вам, Шефе, за те світло, що й досі освітлює мою творчу і життєву дорогу”.
