Заслужена артистка України зустрічає поважний ювілей, з приємністю згадує зйомки з Іваном Миколайчуком і не любить переглядати свої старі фільми
Богдан Бондаренко
Свого часу її називали однією з найкрасивіших актрис українського кіно. Вона знімалась у найвідоміших режисерів – від Миколи Мащенка й Романа Балаяна до Леоніда Осики і Юрія Іллєнка. Останній, власне, був чоловіком Людмили Єфименко, яку можна побачити у його фільмах “Легенда про княгиню Ольгу” і “Молитва за гетьмана Мазепу”.
Вони прожили разом тридцять п’ять років. Викликаючи захоплення у друзів та заздрість у недругів. Не стала на заваді їхньому щастю й різниця у віці – дружина була на п’ятнадцять років молодша від глави сім’ї. І якщо в першому шлюбі – з зіркою “Тіней забутих предків” Ларисою Кадочниковою – дітей не було, то в другому народилось двоє синів. На радість (не)молодого татуся…
25 вересня Людмила Єфименко відзначатиме ювілей. Заслуженій артистці України виповнюється 75 років. Вона зустрічатиме цю дату не в рідному Києві, а у Торонто, куди довелося переїхати під час великої війни. Наше ексклюзивне інтерв’ю тривало майже дві години. Акторка згадувала Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Богдана Ступку; ділилась спогадами про зйомки в Юрія Іллєнка; розповідала про молодшого сина, який на фронті; не приховувала, що має онкологію; не оминула, звичайно ж, і теми ювілею.
“ДЯКУЮ ГОСПОДУ ЗА КОЖЕН ДЕНЬ, ЩО ВІН МЕНІ ДАРУЄ”
– Пані Людмило, як ви ставитеся до цієї поважної і красивої дати?
– Якщо чесно, то ніяк. Починаючи з сорока років, я не люблю свого віку. (Усміхається). Тому до ювілеїв мені абсолютно байдуже. На відміну від самого дня народження. Тим паче, що на світ я з’явилась 25-го числа. Якщо додати ті цифри, вийде моя улюблена сімка. До речі, нещодавно я довідалась, що 80% людей на нашій планеті не доживають до 65 років. Коли прочитала це, подумала: “Боже, яка я щаслива, що уже в інших відсотках”. Тому дякую Господу за кожен рік, за кожен місяць, за кожен день, що він мені дарує.
– А які у вас сьогодні стосунки з дзеркалом? Особливо, коли дивитесь у нього зранку…
– Раніше праворуч від мого ліжка було велике дзеркало. Я прокидалася і одразу дивилася, який маю вигляд. (Сміється). А тепер, коли встаю, то перше, що роблю, заглядаю у телефон. Які там новини? Що сталося за ніч у Києві? Яка загалом ситуація в Україні? Що пишуть сини? Ну, а дзеркало вже потім. Подивлюся, усміхнуся, потішуся. Новому дню, що настав, і тому, що нічого не болить.
– Коли переглядаєте новини про жахливі наслідки російських атак, сльоза іноді накочується?
– З одного боку, на обличчі з’являються сльози, а з іншого – я відчуваю неймовірну ненависть до ворогів. На їхню адресу лунають такі слова… Щоб там їм уже, не знаю, що було! Ненависть справді страшенна за те, що вони коять. Чому? За що? Навіщо? (Після паузи). Тому я згодна з військовими, які кажуть, що ворога слід знищити. Так і повинно бути!!!
– Як би ви речення продовжили: тепер росія для мене назавжди…?
– Назавжди ворог. І якщо хтось говорить про прощення, то я відповідаю – ні. Категорично. Про таке не може бути й мови! Поговоримо про це років через сто (усміхається), але точно не зараз.
– Ви згадали про синів. Один із них – Андрій – на фронті. Як часто у нього є можливість вийти на зв’язок?
– Якщо зранку я бачу його допис, то вже не турбую. Якщо ні, а таке буває, бо він не щодня пише, тоді набираю: “Привіт, як справи?” Андрій може відповісти два слова: “Все о’кей”, але мені цього достатньо. Звісно, коли він вільніший, то говоримо більше, точніше – переписуємося. Скажімо, нині спілкувались про сценарій фільму, який вони пишуть зі старшим братом. Його темою буде війна.
– З емоційно-психологічної точки зору наскільки складно усвідомлювати, що син перебуває на фронті? Чи за чотири з половиною роки ви уже звикли до цієї думки?
– Якоюсь мірою так. Знаєте, думати щодня тільки про погане, не можна. Тому стараюся зосереджуватись на хорошому, але… Іноді неприємні хвилі все ж накривають мене. І я починаю дуже переживати за Андрія. Зрештою, за Філіпа також. Наприклад, коли останнього разу були страшні бомбардування Києва, я одразу написала йому: “Як ти, що ти?” Пригадую, навіть у мирні часи, коли діти десь затримувалися чи ще там щось, я вже хвилювалась. А тут – війна! Що там казати. (Зітхає).
“БОГДАН СТУПКА МІЖ ДУБЛЯМИ РОЗКАЗУВАВ АНЕКДОТИ”
– Скажіть, коли ви підхопили бацилу під назвою “кіно”?
– О-о-о, мабуть, ще в дитинстві. Ми жили навпроти кінотеатру і я бігала на всі фільми. Крім тих, куди не пускали до шістнадцяти років. (Усміхається). Тому мала мрію – зіграти в кіно. Проте, скільки до нашого класу не приходили асистенти режисера, ніколи мене не вибирали. Інших дівчат на проби запрошували, а мене – ні. Я ледь не плакала з цього приводу!
А одного разу запропонувала подрузі з двору: “Давай поїдемо на студію Довженка і попросимося зніматися в кіно”. Ми зайшли на прохідну, за склом сиділа жіночка, довкола нікого. Простояли так хвилин п’ятнадцять, а тоді вона запитує: “Дівчатка, а кого ви чекаєте?” Коли почула наше пояснення, просто усміхнулася та порадила йти додому… Це було розчарування! (Сміється).
– А хто для вас тоді був кумиром?
– Іван Миколайчук. На екрани якраз вийшов фільм “Сон”, де він зіграв Тараса Шевченка, і я з однокласницями пішла дивитися. Після того всі дівчата закохалися у цього неймовірного актора. Навіть ходили до його будинку з надією бодай краєм ока побачити зблизька. Проте піднятися на поверх та подзвонити у квартиру побоялися. (Усміхається). Таке ось було дитяче захоплення.
– Коли через багато років ви зустрілися на майданчику з легендарним актором, розповіли йому про той випадок?
– Чоловікові я точно розповідала, а от чи ділилася з Миколайчуком уже не пам’ятаю. (Усміхається). Якщо говорити, яким він був на зйомках, то можу відзначити, що Іван любив спостерігати за роботою збоку. Наприклад, коли режисер спілкувався зі мною, обговорюючи наступну сцену, стояв неподалік та уважно дивився.
Додам, що Миколайчук був дуже гарним партнером. Знаєте, коли між акторами є контакт, це допомагає та збагачує. І навпаки – коли партнер поганий, краще працювати одному. В таких випадках оператор каже тобі: “Дивись сюди й промовляй текст”. Глядач потім навіть не здогадуватиметься, як усе було насправді. (Усміхається).
– Ви знімались також із Богданом Ступкою. Яким він вам запам’ятався?
– Якщо Миколайчук був таким задумливим і трохи відстороненим, то Ступка, навпаки, дуже відкритим та активним. Між дублями міг анекдот розказати чи якусь веселу історію. (Сміється). Тобто абсолютна протилежність до Івана. Проте і той, і той – великі актори. Тож про роботу з такими партнерами можна тільки мріяти. З ними було напрочуд цікаво.
– А з Сергієм Параджановим? Знаю, що він бував у вашому домі…
– Так. Одного разу завітав на день народження чоловіка. У квартирі тоді зібралося багато гостей, але вся увага була прикута до Параджанова. Так захоплено він розповідав про зйомки нового фільму! Пригадую наприкінці Сергій Йосипович, глянувши на нашого молодшого сина, який ходив кімнатою босоніж, запитав: “У вас що немає грошей купити дитині взуття?” (Сміється).
І наступного разу приїхав з подарунком. Ні, не з капцями, а з солдатиками. Параджанов приніс одразу декілька коробок, у кожній із яких було 20 чи 30 маленьких фігурок. Андрію це так сподобалося! Він бавився потім три дні поспіль й відтягнути його було неможливо. (Усміхається). Сергій Йосипович знав чим вразити дитину. Що тут скажеш – геній.
“ПРО РОЗЛУЧЕННЯ З ІЛЛЄНКОМ Я НАВІТЬ НЕ ДУМАЛА”
– За яких обставин відбулася ваша перша зустріч з майбутнім чоловіком?
– Я тоді ще була студенткою і мене запросили на якісь чергові проби. На календарі – початок літа, найгарячіша пора для зйомок, тому кіностудія була напівпорожня. Асистентка показала мені, де розташований павільйон. І я йшла туди довжелезним погано освітленим коридором. Нікого немає й раптом бачу, що назустріч рухається якийсь чоловік. Хода – вільна, одна рука – в кишені… Ближче, ближче, ближче, і я впізнаю Іллєнка!
Тоді якраз вийшов фільм “Білий птах з чорною ознакою”, тож режисер і на телебаченні з’являвся, і на обкладинках журналів. Від такої несподіваної зустрічі у мене ледь не зупинилося серце. Я набрала повні груди повітря. А-а-а-а… І, не озираючись, гордо рушила далі. Потім, десь через рік, ми познайомилися з Юрою ближче (це було в Будинку кіно), він пригадав той випадок. Як виявилося, йому теж дуже хотілося озирнутися на незнайомку з довгим волоссям. (Сміється).
– Актриси, які були дружинами режисерів, нерідко розповідають, що найважче їм працювалося разом. А як усе складалося у вашому випадку?
– Ні, мені дуже легко працювалося з Юрою. До того ж я долучалася до роботи ще на стадії написання режисерського сценарію. Він часто обговорював різні деталі та дослухався до моїх пропозицій. І взагалі дуже любив, коли актори не просто точно виконують, що їм кажуть, а імпровізують та привносять щось від себе. Навіть, якщо іноді це виявлялась дурня. (Усміхається). Що ви – між нами був неймовірний контакт. Тим паче, що Юра зазвичай стояв за камерою.
– До речі, ви подобались собі на екрані?
– Іноді дуже, іноді не дуже. (Сміється). По-різному. Проте я не любила й не люблю передивлятися свої фільми. Особливо старі. Кожного разу боюся, що буде глибоке розчарування. Часу минуло ж чимало… Щоправда, інколи, коли, перемикаю телеканали й випадково натраплю, можу трохи подивитися. Хвилин п’ять-десять – та й усе.
– Скажіть, яким ваш чоловік був удома? Тобто поза роботою…
– Якщо на знімальному майданчику Юра був більше таким вибуховим, то вдома – ні. Спокійний, доброзичливий, щедрий. Для нього сім’я це було все. Коли не знімав кіно, присвячував себе родині. Я почувалася поруч із чоловіком як за кам’яною стіною… Ми прожили разом 35 років, і це – найщасливіший період мого життя.
– Невже ніколи не виникало приводів до розлучення?
– Та ви що! Навіть у думках такого не було. Ніколи. Не можна сказати, що між нами не виникало сварок, особливо з приводу виховання дітей чи якихось там моїх вчинків. Суперечки, звичайно, були, але, щоб розлучитися… Це було не-мож-ли-во.
– Про синів ви уже згадували, а про доньку ніколи не мріяли?
– Після народження Філіпа я була вагітна дівчинкою. Проте тоді сталися передчасні пологи – на восьмому місяці, й дитина не вижила… Це був найгірший день і в моєму житті, і в Юриному. Ми дуже важко все перенесли й вирішили, що дітей у нас більше не буде, але… Потім я знову завагітніла. Не знаю, як це трапилося. (Сміється). Тим більше, що почалися зйомки, а для мене робота завжди була головною.
Я весь час дуже переживала. А коли термін наблизився до восьми місяців, кожен день ходила, немов у якомусь тумані. Що тільки Юра не робив, аби заспокоїти та відволікти мене. Слава Богу, все минуло чудово. Того дня, пригадую, було сонячно, а потім ще пішов дощ. І лікар сказав: “Яка чудова прикмета – велика людина народилася!” Медсестра ж додала: “Так, дійсно велика – 4 кілограми 700 грамів”. (Сміється).
“СПРИЙМАЮ ОНКОЛОГІЮ ЯК ІСПИТ У ЖИТТІ”
– Скільки років ви живете в Канаді?
– Три. Коли почалася повномасштабна війна, я виїхала у Польщу, а згодом племінниця запросила мене до Чехії. У Празі я пробула п’ять місяців, після чого повернулася в Україну. Проте згодом все ж вирішила летіти в Канаду, де вже перебувала невістка з онуками. По-перше, я скучила за ними, а по-друге виявилося, що за океаном можливе безкоштовне лікування онкології. В Україні це обходиться величезними грошима… Тож я вирушила в Торонто, де нині й мешкаю.
– Ви не бачите певного фатуму в тому, що у вас виявили ту ж недугу, що й у покійного чоловіка?
– Ну що ж – таке життя. (Зітхає). У нашій родині я не перша маю онкологію: моя старша сестра померла у 32 роки від раку грудей. Після Чорнобиля не стало мами, в якої виявили рак крові. Її двоюрідну сестру теж забрав рак грудей. Ще там хтось був з цим діагнозом. Натомість у Юриній родині ніхто не мав тієї хвороби. Він – єдиний… У мене ж її виявили в 2020 році. Я сприймаю це як такий іспит у житті. І його треба пройти!
– Адаптувалися уже на чужині?
– У Торонто мені дуже подобається. Місто – чисте й красиве. Я вивчаю тут англійську мову. Ходжу в музеї і галереї. Їжджу на екскурсії. Маю багато нових знайомих і декілька подруг, також українок. Найбільше ж мене вражає ставлення канадців одне до одного. Особливо до старших людей. Що вже казати про медперсонал у лікарні, де все чітко розписано, а якщо хтось раптом і затримається на п’ять-десять хвилин, то сто разів попросить вибачення… Тішуся, що можу спілкуватися з онуками, для яких готую смачні страви.
– А як форму підтримуєте, пані Людмило? Знаю, що колись займалися йогою…
– Ой, я це дуже любила. Як і купатись у Дніпрі: коли жила на нашій дачі, то щодня ходила на річку. І зранку, і ввечері. Тепер теж відвідую басейн, а ще роблю маленьку зарядочку. Енергії маю уже не стільки, як у молодості, але… Стараюся підтримувати форму. Це у мене в крові, адже акторська професія вимагає дбати не тільки про душу, а й про тіло. Я не можу собі дозволити набрати багато зайвої ваги. Якщо бачу, що штани не застібуються – все, сідаю на дієту. (Довго сміється).
БЛІЦ
– Нью-Йорк чи Лос-Анджелес?
– Мабуть, Лос-Анджелес, бо там Голлівуд. (Усміхається).
– Хемінгуей чи Бредбері?
– Хемінгуей.
– Річка чи море?
– Море, звичайно.
– Шовковиця чи малина?
– Я дуже люблю і те, і те.
– Кіт чи пес?
– Пес.
– Франко чи Леся Українка?
– Леся Українка.
– Шоколад чи зефір?
– Шоколад.
– Підбори чи лофери?
– Підбори.
– “Діор” чи “Жіванші”?
– “Жіванші”.
– “Тіні забутих предків” чи “Молитва за гетьмана Мазепу”?
– “Молитва за гетьмана Мазепу”.
НАШЕ ДОСЬЄ
Людмила Єфименко народилася 25 вересня 1951 року в Києві. Має диплом Державного інституту кінематографії, куди, попри великий конкурс, вступила з першого разу. Закінчивши престижний виш, стала актрисою столичної студії ім. О. Довженка. На її рахунку – понад двадцять фільмів. Пробувала свої сили і в режисурі: за власним сценарієм зняла стрічку “Аве Марія!”.
Була одружена з Юрієм Іллєнком. У шлюбі народилося двоє дітей – Філіп та Андрій. Перший у дитинстві грав у кіно (наприклад, його можна побачити у “Легенді про княгиню Ольгу”), потім став продюсером і певний час очолював Державне агентство з питань кіно. Другий активно займався політикою, був народним депутатом, а нині перебуває у лавах захисників України.
Любить готувати, насамперед – борщ. Уже тридцять років водить авто. Серед улюблених акторів – Марлон Брандо й Бред Пітт. Остання прочитана книга (мовою оригіналу) – Річард Бах “Чайка на ім’я Лівінгстон”. Крайній фільм, у якому знялася, був “11 дітей з Моршина”, що вийшов на екрани сім років тому.
