Якщо письменниками стають, то новелістами народжуються. Позаяк це певний вид світовідчуття, збагачений співпереживаннями автора, лейтмотивами його душі, тонким баченням людських сердець. Саме таким залишається у наших згадках отець Володимир Серемчук, який був настоятелем храму святої Параскеви Великомучениці.
Церковця у прикарпатському містечку Болехові, зведена у далекому 1899 році, обабіч якої розміщені два велети на сторожі нашої духовності – дерев’яні хрести. Саме там відправляли Літургії і йшли стежками відродження духовності українського народу два справжні подвижники та мученики за католицьку віру – отець Володимир Сухий та отець-дисидент Ярослав Лесів. То ж цілком можливо, що цей храм наділений особливою атмосферою і силою. Тією, що опісля Другої світової війни відчинила двері перед вірянами. Адже храм мужньо вистояв, коли злочинна влада переобладнала його приміщення під складське, а у 1964 році зробила музей атеїзму. Його вітражі пропускають крізь призму часу промені надії, його стіни дихають багатоголосим співом колядок, а ікони у вишитих бойківськими орнаментами рушниках пам’ятають тисячі Таїнств хрещення і вінчання.
Дитинство автора, помережане трагічними подіями Другої світової війни
О. Володимир Серемчук народився 1 січня 1935 року на хуторі Підпасіча (Якубівка), у сім’ї Григорія та Анни. Як пригадує у своїй автобіографії до книги “Божий палець. У Бога все можливе” сам отець, його основною опікункою була дуже побожна бабуся Катерина:
“З розповіді мами і сестер, я був улюбленцем у тата, може, тому, що інші діти слабували. Одна з таких недужих сестер, Стефа, разом із моєю мамою, стали у моєму житті великим взірцем покірного, неозлобленого несення своїх хрестів терпінь…”, – йдеться у згадках.
А далі біль втрати, що залишає сліди на все подальше життя. Зморшками від сліз, рубцями на серцях. Бо останні не гоїть навіть лікар-світило під назвою “Час”:
“…Не довго мені довелося бути улюбленцем у свого тата: 28 лютого 1940 року при загадкових обставинах він помер, заготовляючи ліс на школу і клуб у Хотимирському лісі. З цього часу і почалося страждання нашої родини. Мама залишилася вдовою на 36-у році життя. На її плечі ліг увесь тягар турботи про сім’ю у дуже тяжкі часи воєн, лінії фронтів, небезпек, повоєнної розрухи…Потім прийшло нове горе: у 1941 році згоріла наша хата. Біди, голод, холод, гризоти підірвали здоров’я моєї мами. Вона перенесла п’ять операцій під наркозом, а шосту – без наркозу. Та ніколи я не чув, щоби мама при хворобі нарікала чи стогнала. З її уст лише линув шепіт: “Боже, дай мені витримати всі болі”.
Невимовно терпкі, як товчені вишні, спогади із дитинства у воєнні лихоліття:
“У липні 1943 року мій Ангел-Хоронитель врятував мене вдруге. Пасучи корову коло самого хутора, я знайшов гранату. Не знаючи, що то таке, я витягнув кільце і тут спрацював запас-капсула. Сполошений шумом капсули, я випустив гранату з рук і пустився втікати. Відбігши метрів десять, я заплутався у телефонних дротах і впав головою у яму. Якраз у цей час вибухнула граната і лише один осколок поранив мене в ногу. З цим осколком у нозі я проходив дванадцять років”.
Та дитяча цікавість брала далі гору. А війна безнастанно сіяла лиха:
“…У школі відновилося навчання. На уроки всі ходили босоніж. Про зошити не було й мови. Писали на газеті впоперек або під кутом. Чорнилом служив переварений сік бузини. Діти мали саморобні ручки. Повертаючись зі школи додому, я уздрів у воді ручку (як пізніше виявилося – запал від міни). По довгім мудруванні мені пощастило вийняти капсулу, але лише наполовину. Хлопці порадили випалити вмістиме розпеченим дротом. Перший дотик розпеченого дроту – і страшний вибух. Наслідки – порвані чотири пальці і два місяці сліпоти. Але Бог, Пречиста Діва Марія і Ангел-Хоронитель повернули мені зір і зберегли всі пальці. Гіршої кари, яку я завдав своїй бідній матері, нікому не бажаю. З того часу я боявся навіть камінчик у руки брати”.
Довга дорога до духовного сану:
“Моє навчання у початковій школі було перерване війною, тому Грушівську середню школу закінчив у 1954 році. То ж поступив у Івано-Франківське фельдшерсько-акушерське училище, де провчився два тижні: мене повідомили, що зі своїм річником треба йти в армію (в училищі не було військової кафедри). Але, оскільки мене півтора місяці не призивали, я поїхав у Снятин і поступив ще в один заклад – культосвітнє училище. Але до радісного документу про вступ долучилася повістка про призов в армію, в якій прослужив від 1954 до 1957 року, набувши там спеціальність механіка. Потім рік я працював завідувачем гаража колгоспу “Перемога” у своєму селі Озеряни. Та за відмову вступити в комсомол на мене було сфабриковано справу, що я “загнав” лісопильні матеріали”.
За відмову вступити до комуністичної партії, отця Володимира чекали гоніння і наклеп:
“Покидаючи рідне село, я одночасно був змушений облишити навчання у вищій сільськогосподарській школі, оскільки “злодії” не мали права вчитися у радянському вузі. І хоч в Івано-Франківську, куди я подався, було достатньо місць праці за фахом, на роботу не брали, бо я не мав тутешньої прописки. У прописці мені відмовляли “за сприянням” мого колишнього голови колгоспу. Аж через півроку “ходінь” я знайшов роботу і прописався у м. Долина, де в різних організаціях працював водієм, слюсарем-агрегатником, одночасно навчаючись у Дрогобицькому нафтовому технікумі”.
Але зрадники підступали все ближче і все ж о. Володимир відважно протистояв їм:
“Перейшовши на посаду старшого інженера, змушений був розрахуватися з роботи за відмову вступити у комуністичну партію і повернувся на колишнє місце слюсаря. У Долині доля мене знову звела з колишнім директором моєї Грушівської школи о. Романом Кияком, який, переслідуваний радянськими спецорганами, шукав місце праці. Він і запропонував мені підпільне навчання на греко-католицького священника, ставши у мене керівником навчального процесу. У 1986 році я був висвячений на отця-диякона Владикою Володимиром Стернюком, а в 1990 році – на священника Владикою Софроном Дмитерком”.
Часи служіння давали свої щедрі плоди:
“У ті нелегкі, але радісні часи легалізації Греко-Католицької Церкви я, з Божою поміччю, перевів на вселенський обряд дев’ять парафій. Першою моєю парафією було село Бубнище, а опісля – Болехів”.
За життя о. Володимир Серемчук написав книгу “Божий палець. У Бога все можливе”. Змальовані ним герої – це не метафоричні образи, а реальні постаті. Ті, які уособлюють добро, незламну віру, побожність. Його письменницький хист, зокрема дар оповідача, розкриває перед нами сотні людських доль. Тих, які не здатні існувати відокремлено, а невидимими нитками поєднані одна з одною. Поєднані не лише між собою, а передусім із мікровсесвітом рідної землі – України. Його новели увібрали у себе сакральні елементи, широкий просторово-часовий континіум оповідача. Читаючи їх, перед очима постає 3-D модель: слова набирають емоцій, постаті оживають, далекі, на перший погляд, часи стають близькими. Бо те ж переживає зараз наш народ, змагаючись з імперією зла під ганебною назвою “рф”.
Так у новелі “Храм пам’яті” отець Володимир оповідає реальні історичні факти про московських катів та страждання партизанки Анни:
“У грудні 1946 року з допомогою запроданців мене затримали московські кати, і те все, що ти виділа на моєму тілі, то їх робота, свідоцтво та історія московського “братолюбія”. Найжорстокішими нелюдськими тортурами намагалися кати дізнатися, де тато, але коли зрозуміли, що все марно, що я нікого не викажу, взяв мене на допис начальник Болехівського НКВС. Анна тяжко зітхнула і закрила очі, перед якими одна за одною пропливали ті найстрашніші події її життя лютневого дня і ночі 1947 року. Тоді їй довелося пережити такі муки, яких здатні завдати лише слуги диявола. Коли вона вже не подавала жодних ознак життя, кат наказав вивезти її на смітник, щоб наступного дня кинути у криницю або який-небудь яр. Не знав кат, що його жертва, яко живий свідок, доживе до вісімдесяти років, до 21 вересня 1994 року, бо нею опікувалася Гошівська Матір Божа, образок якої подарувала їй мама у вигляді медальйончика у час весілля з Йосипом. Врятував її тоді чоловік тети Марії, який знайшов Анну, в чім мати на світ народила, на лютневому снігу, без будь-яких ознак життя. Безстрашний лікар Форович, ризикуючи усім, цілий місяць рятував її”.
То ж занурюючись у його творчість, яка є віддзеркаленням нелегкого життєвого шляху, хай кожен із нас черпає сил. Пригадує його слова, вчинки, незламність. Так справжньою причиною шантажу отця Володимира комуністичною владою не була їхня провокація з будматеріалами, а різко зачитаний ним вірш Шевченка, мовлений в очі місцевим можновладцям під час одного з тодішніх празників:
“Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани”
При написанні статті було опрацьовано книгу “Божий палець. У Бога все можливе”, видану в Івано-Франківську у 2007 році.
Автор: Нємцева Тетяна, фотографиня, краєзнавиця та авторка двох поетичних збірок, родом із Болехова
