Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 року в селі Семаківці — тепер це Городенківський район на Івано-Франківщині. Був найстаршим сином у багатодітній селянській родині. Його матір Параску немовлям підкинули тамтешньому священикові Йосифу Каратницькому. Той виростив дівчину і до кінця життя опікувався її сім’єю. А коли помер єдиний син отця Йосифа, переконав Миколая стати священиком. Хоч той мріяв про кар’єру військового.
“Єпископ Чарнецький — вельми освічена людина, володіє кількома чужими мовами, — писала про греко-католицького монаха Миколая Чарнецького газета “За свободу”. Виходила в 1920-х у Варшаві російською мовою. — Вже з першого погляду помітно, що він — типовий православний чернець, з бородою і довгим волоссям. Гарно говорить по-російськи і знає знаменито російську літературу — як світську, так і духовну. Вирізняється тактом, даром вимови, силою доказування, що опирається на солідну науку”.
8 лютого 1931 року в Римі отця Миколая висвятили на єпископа. Коли на його голову одягнули митру — єпископський головний убір, — вона раптом упала додолу. Запала мовчанка — такий випадок вважали поганим знаком.
— Можливо, і я покладу голову, як святий Йосафат, — сказав отець. Мав на увазі греко-католицького єпископа Йосафата Кунцевича, якого 1623-го вбили у Вітебську прихильники православ’я.
Чарнецький також проповідував на історично православній землі — Волині. 1926-го редемптористи (чин у католицькій церкві, монахи якого проповідували серед найбідніших верств населення. — “ГПУ”) відкрили там місійний осередок. Розраховували, перш за все, на вихідців з Галичини — греко-католиків, які переселялися на Волинь після об’єднання цих двох територій 1918-го у складі Польщі. У місцевих селах переважно були православні церкви. Не маючи вибору, мусили змінювати віру.
Греко-католицького священика місцеві приймали неохоче. Дослідник життя Чарнецького отець Роман Бахталовський (1897–1985) пише про випадок у селі Жджари — тепер це Люблінське воєводство, Польща: “Отець Миколай виїхав туди з духовною поміччю. Знайшов якусь хату, де його прийняли, відправив Службу Божу, але ніхто на неї не прийшов. Чарнецький подумав, що це через те, що правилося у приватній хаті. Тому оголосив, що наступна буде у гаю. Але і туди ніхто не прийшов. Лише заглядали із-за кущів. Він відправив і третю, знов у хаті. Прийшло двоє людей, проте вбігли завзятіші відступники й силоміць витягли їх надвір. Довелося закінчити Службу Божу самому. Сумний і сповнений безнадії від’їхав Миколай додому”.
У колонії Марія-Воля — тепер село Володимир-Волинського району Волинської області — для служби мав другий поверх польської школи. Якось учителька, у якої був ключ, пішла до костелу. Щоб віряни не мерзли, Миколай вибив вікно, поставив драбину — так люди могли потрапити у “каплицю”, щоб молитися. У сусідній колонії Гнійне — тепер село Красностав — поселився у вчителя. Хрестини, шлюб, службу правив на ґанку.
А у селі Дубечне — тепер Старовижівський район Волинської області — православний священик кинув небіжчика посеред дороги, бо йому мало заплатили. Думав, його наздоженуть і доплатять. Але люди самі доправили померлого на цвинтар. За декілька днів біля церкви зібрався обурений натовп. Священики закрилися всередині. Приїхала поліція, проте не втручалася. Випадково тут опинився і Чарнецький — правив в одній із сільських хат. Якийсь хлопець вибив вікно, заліз усередину та відчинив двері.
“Люди одразу кинулися на православних отців і розірвали їхні ряси, — пише отець Бахталовський. — Те саме сталося б із бородами та косами, якби вчасно не прибіг отець Чарнецький і не заступився за потерпілих. Одного поселив у себе, інших відправив на потяг додому в Почаїв. Один із них потім визнав католицьку віру й отримав невдовзі парафію в Івано-Франківську”.
1939-го Західну Україну зайняли радянські війська. Редемптористам заборонили працювати на Волині. Отець Миколай оселився у Львові, викладав у духовній академії. 1945-го влада почала наступ на греко-католиків.
Планували об’єднати їхню церкву з православною. На незгідних чекали репресії. Миколая Чарнецького арештували одним із перших, у квітні. Одразу забрали нагрудний єпископський хрест і перстень. Спершу тримали у львівській тюрмі на вул. Лонцького. Потім перевезли до Києва. За 12 місяців оголосили вирок — 10 років у зоні посиленого режиму за те, що був “агентом Ватикану”.
Відбув понад 600 допитів і катувань. Миколая переводили з однієї тюрми в іншу — бо скрізь ставав авторитетом для в’язнів. “Він ходив по зоні й шукав нещасних, — згадував лікар Антон Княжинський (1893–1960), його співкамерник у Маріїнському таборі. — Щодня приходив до мене, вдивлявся в моє обличчя і знаходив слова потіхи. Бувало, прийде й тиче мені в руки хоч дві кістки цукру або головку часнику.”
Час від часу Владика листувався з монахами зі Львова. Писав привітання, розповідав побутові речі. Але в тих словах були зашифровані повідомлення. Наприклад, просив прислати родзинок, бо “скучив за ними”. Насправді родзинки потрібні були для Євхаристії. Їх розмочували у воді й освячували це замість вина для Служби Божої в таборі.
1956 року стан здоров’я Миколая Чарнецького настільки погіршився, що йому пошили одяг, у якому ховали в’язнів. Табірне керівництво вирішило відпустити його до Львова — щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа. “Наші священики привели його з вокзалу до нас на вулицю Огієнка — там мешкало біля 20 сестер, — описувала сестра Онісія Римик. — Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра й кості. Коли сестри побачили Владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки Владика звернувся до них: “Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо “Тебе, Бога, хвалимо”.
Миколай Чарнецький одужав і прожив ще три роки.
Землю на могилі Чарнецького доводилося постійно досипати
— Не знаю, чи на Личакові була могила, до якої би так безперестанку ішли люди, як до гробу Миколая Чарнецького, — розповідає греко-католицький священик Роман Лагіш, 33 роки.
Отець Миколай помер 1959-го. Його поховали спочатку на вул. Кульпарківській у Львові. А коли тамтешній цвинтар знесли — перепоховали на Личаківському. Ще за радянських часів сталися перші дива. Люди виліковували смертельні хвороби після молитов біля могили. Землю з поховання забирали, щоб відвезти хворим родичам — її постійно доводилося досипати.
— 21 вересня 1996 року я потрапив у лікарню на Сихові з діагнозом мокрий гнійний плеврит із великою діркою у правій легені, — розповідає львів’янин Богдан Зубаль, 49 років. — На початку лютого 1997-го мене мали прооперувати й видалити половину правої легені. За п’ять днів до операції мама привезла книжечку про Миколая Чарнецького і землю з його гробу. Посипала нею мені навхрест по плечах і навколо ліжка. Я почав ревно молитися до Владики Миколая про чудо оздоровлення. На третій день після цього дірка в легенях затягнулася. Мені зробили рентген, який показав, що легеня була здорова.
2002-го папа Римський Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним. Останки перенесли з цвинтаря до церкви святого Йосафата на вул. Замарстинівський.
— Зробили це тому, що блаженних не можна вшановувати на цвинтарі — там повинен бути спокій для покійних, — каже отець Роман. — Церкві не довелося прикладати жодних зусиль, щоб культивувати цього блаженного Миколая. У будь-яку пору дня у храмі Йосафата є люди. Ідуть просити про здоров’я. У книзі відгуків вписують усе нові й нові факти чудес за його посередництвом.
