За деякими даними, люди, народжені під знаком Водолія у цій декаді січня – особливі, бо ж у їхньому характері зустрілися творча енергія, швидка реакція та різнобічність. Це, здебільшого, вольові люди – за покликанням працелюбні творці, старанні трудівники, критичні мислителі, вони є конструктивними у своїх бажаннях, а ще – здатні впливати, спонукати й управляти активною діяльністю інших людей, до того ж пристрасно віддані й завжди готові захищати свої переконання. Це – багатогранні особистості, які зазвичай встигають охопити широку палітру інтересів. Ці рідкісні люди здатні одночасно робити відразу кілька справ, причому всі однаково добре. Вони є критичними до своєї й чужої праці, а їх витончена й динамічна сила дуже важко контролюється сучасниками у повсякденному житті.
Якраз до таких людей, народжених у третій декаді січня, я можу з усією впевненістю віднести видатного Українця, мого земляка-полтавця, непересічного публіциста, визначного громадсько-політичного діяча й довголітнього генерального секретаря ЦК багрянівської УРДП (Української Революційно-Демократичної Партії), який нині очолює у США Фундацію імені Івана Багряного, Олексія Григоровича Коновала.
Особливою сторінкою молодечого життя Олексія Коновала є створення й функціонування Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну із перших філій ОДУМ-у було засновано в Чикаго ще 6-го серпня 1950 року, а її першим головою був Олександер Луппо. Протягом перших років сходини відбувалися в різних будинках, часами під церквою Св. Покрови.
Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії було створено редакційну колеґію, яку очолював разом Борисом Шерстюком Олексій Коновал. Вони почали видавати журнал “До мети”, який подавав цікаву інформацію з історії України та одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДУМ-у очолив Олексій Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало організування Юного ОДУМ-у. Виховниками впродовж всього часу були Олексій та Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська.
Праця з Юним ОДУМ-ом та дорослим відбувалася в роях регулярно, щотижня. 20 березня 1960 року настоятель церкви Св. Софії отець Микола Литаківський з протидіяконом М. Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ-у. До речі, на 10-ому З’їзді ОДУМ-у США в Нью-Йорку у 1960 році цій філії було вручено чудове перехідне погруддя Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Від того часу, за винятком одного року, його тримає філія Чикаго. Слід нагадати, що при кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила 3авертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 року в школі Шопена. Група бандуристів філії – Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський – пізніше неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чикаго.
Філія ОДУМ-у Чикаго завжди прикладала багато зусиль до того, щоб журнал ОДУМ-у “Молода Україна” стояв на якнайкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому, завдяки відданим одумівцям, представникам журналу – Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові 3авертайлові та Олексієві Коновалові –чиказький часопис завжди мав найбільше число передплатників. “…Праця філії в Чикаго з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла – незамінимого opгaнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, таких як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року, від самого початку існування філії, влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…” – йдеться в одному із інформаційних повідомлень.
***
Скупі рядки автобіографії Олексія Григоровича Коновала необхідно доповнити інформаціями про те, що він є автором багатьох розвідок про літературу, події нашого визвольного руху, мистців та письменників української діаспори, які ввійшли до нещодавньої Збірки його праць, що її видала друком у 2013 році газета “Літературна Україна”. До речі, на досить високу й доволі непросту в країнах поселення українців посаду генерального секретаря ЦК УРДП (Української Революційно-Демократичної Партії) він обирався на п’ятьох з’їздах цієї визначної партії.
Як зазначає у своїй біографії Олексій Коновал, він народився 27 січня 1933 року у с. Петрівці (Миргородський р-н Полтавської обл.). У далекому 1943 році малий Олекса разом із батьками еміґрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії. У 1950 році родина Коновалів виїхала до США, де пан Олексій навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чикаго. Згодом, у 1960 році, закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій. Тривалий час, від 1974-го по 1985-ий рік, мій земляк Олексій Коновал викладав українську мову, літературу, історію в школі українознавства при православній парафії Святого Володимира, кілька років був директором школи українознавства.
Від 2000 року Олексій Коновал редагує видання “Вісті Фундації імені Івана Багряного”, яке, до речі, отримують і у Лохвиці, Миргороді, Дніпрі, Києві та багатьох інших малих та великих містах України. В одному із своїх дописів Олексій Григорович, зокрема, зазначав, що “…під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулюваних та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації із Заходу на “родіну”, в Совєтський Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та “стара еміграція”, особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище “східняків” і “західяників” України відрізнялося.
В 1946 році Іван Багряний написав памфлет “Чого я не хочу вертатися до СРСР”, який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Айзенґаверові, який з допомогою своїх вояків примушував силою їхати людей на “родіну”. Після того ситуація трохи змінилася, перестали силою вивозити до репатріаційних таборів, але під час “скрінінгів” людей викидали з ДіПі таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету “Українські вісті” та в скорому часі створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді “східняків”, людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці із західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних середовищ.
Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони. Газета “Українські вісті”, що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміґрації – проти примусової репатріації, чи таборових “скрінінґів” (перевірок, звідки дана особа була – зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів виїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері виїзду до США, Канади, Бельґії, Франції, Арґентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п’ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й далі зв’язок зі своєю централею, яка перебувала в Новім Ульмі, де мешкали із своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью Йорку створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ в Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельґії. В чотирьох останніх країнах по десяти роках діяльності ОДУМ припинив своє існування через виїзд активних членів ОДУМ-у на американський континент…
У той час у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідченнями трагічних років комуністичної влади на Україні.
Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП вирішили також припинити її існування, а спрямувати решту своєї енергії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП.
Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань.
Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та досліджень майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: “Українські вісті”, “Український Прометей”, “Ми ще повернемось!”, “Наша боротьба”, “Наші позиції”, “Штурм”, “Нові дні”, “Молода Україна” та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаго, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України…
***
Під час відзначення 35-ліття Фундації ім.Івана Багряного провідні члени української громади в Чикаго зібралися в Українському Національному Музеї, де було вшановано також і довголітнього члена управи, скарбника та редактора “Бюлетеню” і сторінки Фундації в часописі “Свобода” – інж.Олексія Коновала. Віра Боднарук, заступниця голови Фундації ім. Багряного, писала: “…Спеціяльне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років та Диплом лавреата премії ім.Івана Багряного було вручено одному із організаторів Фундації та її довголітньому скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газеті “Свобода” та “Бюлетеня” Фундації – інж. Олексієві Коновалові. Він також був нагороджений Дипломом від Фундації родини Воскобійників – як “журналіст-літописець українського життя в діяспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високо-цінних видань”… Після вручення дипломів та публічного вшанування гостей, Софія і Галина Коновали, онучки пана Олексія, виконали в честь свого дідуся дві пісні – “Ми об’їхали землю навколо” (слова І.Багряного, муз. Г.Китастого) та “Виростеш ти, сину” (слова В.Симоненка) при супроводі на бандурі Лесі Клімченко….”.
Думається, що гру на бандурі Олексій Григорович слухав особливо уважно не тільки тому, що віддавна був поціновувачем творчості уродженця Полтавщини, майстра Григорія Китастого, але ще й тому, що у якраз його родинному селі Петрівцях з давніх давен зналися на грі на кобзі й бандурі, бо ж якраз у цьому селі народився у 1892 році віртуоз-бандурист, співак, дириґент і педагог Володимир Андрійович Кабачок, який, до речі, професійно грав ще й на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Цей основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925–1934), був вперше заарештований за рік після народження Олексія Коновала, у січні 1934-го року, а вдруге за три роки – у 1937 році. Вражає, що маестро Володимир Кабачок під час свого вимушеного перебування та ув’язнення у Ленінграді й Ташкенті продовжував грати на бандурі (!) й всупереч московським шовіністам створював українські музичні колективи (!).
…Як лауреат Премії Фундації імені Івана Багряного 2014 року у своєму подячному листі, на адресу цієї Фундації, я, зокрема, написав: “…Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі – Олександрові Панченку – поважної премії імені світлої пам’яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше – зобов’язує на нову й натхненну працю та безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської аґресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не піддамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КҐБ-карликами – Путіним і Мєдвєдєвим та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині…”
Іван Багряний, яскравим натхненним послідовником якого є нинішній Ювіляр Олексій Григорович Коновал, мій земляк-полтавець, мріяв, що настане “…Епоха всесвітньої справедливості, що зійде, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати й одверто говорити… Епоха культу матері і дитяти… Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт…”.
Сьогодні, відзначаючи ювілей великого й невтомного Українця Олексія Григоровича Коновала, я впевнений, що незабаром настане така багрянівська епоха для України, ба, більше, – для цілого світу! Ми, з роду-племені українці, у цей небезпечний для народу й держави страшний час, маємо знайти дуже непросту, але доволі обнадійливу відповідь про перспективи нашого щасливого майбуття. Попри все те жахливе й криваве, що нам принесла азійська Московщина, – ми будемо разом сподіватися, що незабаром прийде таки вимріяна роками й оспівана у творах Іваном Багряним “епоха культу матері і дитяти”.
Тож будемо на це щиро сподіватися… Сподіватися на остаточну перемогу над нашим затятим ворогом, повсякчас й щохвилинно боротися “За українську Україну”, як це робить українець з діда-прадіда Олексій Григорович Коновал.
