Родовід Шевченка починається з прадіда поета, “одчайдушного” гайдамаки Андрія Омеляновича Грушевського – Шевченка (1720-1795), а закінчується його далекими нащадками, яких доля розкидала по всіх-усюдах. Як відомо, Тарас Шевченко не був одружений, тобто прямих нащадків не мав. Через те, нащадками, найближчими родичами Кобзаря прийнято вважати дітей його братів та сестер. Загальне генеалогічне дерево Т. Шевченка – це понад тисяча осіб, займає полотно розміром 4 метри на 1.5 метра.
Уривок з книги “Коріння Шевченкового роду”.
Рідні брати і сестри Тараса, тобто дві сестри – Катерина й Ярина та два брати – Микита і Йосип, дали нащадків, і їхній рід не зів’яв і донині.
Шевченко Марія Григорівна (26.01.1819 р.н. – бл.1846 р.с.), сестра Т. Г. Шевченка трирічною осліпла від трахоми. Поет піклувався про неї, допомагав їй матеріально. В листах до рідних часто запитував про неї.
У сім’ї Йосипа народилося семеро дітей: Левко, Іван, Василь, Трохим, Григорій, Митрофан і Андрій. У Микити було четверо дітей: сини Сава, Петро, Прокіп і дочка Ярина. Катерина Красицька мала дванадцятеро дітей: п’ятеро синів (Максим, Яким, Федір, Семен, Степан) та семеро дочок (Тетяна, Марія, Ганна, Соломія, Федосія, Федора і Олена). Перелік цей можна було б продовжити. Тож зрозуміло, який багатющий матеріал могли б зібрати біографи свого часу в осередку рідних, сусідів, односельців поета. Однак систематичного та глибокого опрацювання такого цінного біографічного матеріалу вчасно не відбулося. А роки проходили, “бігли конем”. З життя пішли усі близькі й далекі родичі Шевченка, які знали його особисто, і згадки про нього перейшли до наступних поколінь – онуків і правнуків. Багато фактів стерлося і загубилося назавжди.
Біографічні дослідження проводили тільки правнучатий племінник Шевченка по сестрі Катерині Дмитро Красицький, і праправнучка Людмила Красицька. Їхня праця була надрукована в газеті “Літературна Україна”. Дещо нове внесено до біографічних даних поетової родини його праправнуком по брату Йосипу Олександром Відоменком в його книзі “Сумна і радісна Шевченкіана”. Нині генеалогічна схема Шеченкового роду досить розгалужена і містить дані про родинний зв’язок із Шевченком понад тисячі осіб. Корінням вона сягає аж сімнадцятого століття по батьковій лінії і губиться в безвісті вже в середині вісімнадцятого століття по лінії Тарасової матері.
Добре відомо, що батько поета був козацького роду, а от про походження матері відомості значно скупіші. Рід же ж її за батьковою, Якима Івановича, лінією брав свої витоки з мальовничого Прикарпаття. Можна сказати, від волелюбних, бунтарських за духом предків. Рідних тіток і дядьків по матері та по батькові у Т. Шевченка було дев’ятеро.
Тарас народився четвертою дитиною в сім’ї у 1814 році. Після нього народилися сестри Ярина (1816 р.), Марія (1819 р.) і брат Йосип (1821 р.). І Ярина, і Марія, і Йосип народилися вже в Кирилівці. А сестри Катерина (1804 року народження), Марія (1808 р.) та брати Микита (1811 р.) і сам Тарас народилися в селі Моринці.
Географія проживання Шевченкових нащадків надзвичайно широка. Сприяли тому і революція, і війна, й інтенсивна урбанізація. Ще племінники Тараса Григоровича та їхні діти залишали батьківський край – хто в пошуках заробітків, хто прагнучи здобути освіту. Багато родичів своєю працею сприяли розбудові самостійної України. Працювали нащадки науковцями, на дипломатичній роботі за кордоном, музикантами, літераторами, вчителями, художниками, інженерами, агрономами, механізаторами, зоотехніками, іхтіологами, лікарями, шахтарями, водіями, бухгалтерами, співаками, хліборобами, працівниками митниці, адвокатами, військовослужбовцями, бібліотекарями… Мешкають вони на території колишнього Союзу, в США, Англії, Австралії, Франції, Польщі, Японії та інших країнах.
Кожне наступне покоління далі і далі відходить від свого знаменитого предка, однак усіх нащадків, як і десятки років тому, об’єднує ім’я Тарасове. Це єднання не просто формальне. Майже всі вони припадали, як і поет, до того вічного животворного джерела, що наснажує відчуттям справедливості, гордої нескореності, щирої любові до свого народу. А чимало з них чудово співають, тяжіють до малювання, мають артистичну вдачу, працюють у галузі культури і літератури як професіонали. Ось лише кілька імен тих, хто походить з Шевченкового роду: художники Фотій і Валерій Красицькі, Ганна Чернецова, Яків Шевченко, Микола Лихошва; журналісти Андрій Шевченко, Олександр Лисенко; співачки Валентина Іваненко, Євгенія Яблонська; балерина Наталія Філатова; письменники Дмитро Красицький, Олександр Відоменко, академіки Людвіг Боярський та Віталій Ангелов; поети Людмила Красицька та В’ячеслав Шевченко, Віталій Лисенко; колишній працівник посольства України в Швейцарській Конфедерації Ігор Крижанівський та інші.
***
Шевченкового цвіту – по всьому світу. Ближчі і дальші родичі всесвітнього генія нині є скрізь: не тільки в Україні, а й у в країнах сусіднього та заокеанського зарубіжжя. І як у крові кожного з нащадків є дивовижний ген славетного роду, так незгасником вогником священної пам’яті (незалежно від їхнього місця народження) зоріє в серцях рідне Тарасове село – колишня Кирилівка (тепер Шевченкове) Звенигородського району Черкаської області. Кожна розповідь, кожнісінький спогад Шевченкових нащадків по-своєму цікаві й повчальні, бо зачіпають струни душі, оживлюють неповторний дух минулого, живлять коріння невмирущого роду.
Мета цієї праці – зберегти відомості про нащадків рідних братів і сестер Т. Г. Шевченка – моїх покійних і живих пращурів, передати зібране й опрацьоване наступним поколінням.
Однією з основних причин мого дослідження є те, що і в науковій, і в науково-популярній, і в художньо-біографічній літературі, і в документальній шевченкіані адекватний, повний родовід Шевченків відсутній.
Мушу зауважити, що нахил до записування спогадів і цікавість до свого родоводу виявилися досить давно у багатьох моїх родичів – Шевченків. Це Дмитро і Людмила Красицькі, Олександр Лисенко, В’ячеслав Шкода, Анатолій Олійник, Олександр Відоменко та інші. Представлена читачеві робота, як на мене, сприятиме створенню повноцінного життєпису роду Шевченків. А можливо, ще й спонукатиме і покоління українців складати генеалогію кожної родини, аби усвідомити: ми господарі на українській землі і маємо знати, чиїх батьків ми діти.
1632 року київський митрополит Петро Могила доручив парафіяльним священникам вести метрики народжених, одружених і померлих. Відтоді почалося закріплення прізвищ як спадкових родових назв серед широких верств населення України. Прізвища утворювалися від назви місця проживання і походження, індивідуальних ознак (психічних, фізичних), назви постійного заняття (професії). Думаю, не випадково дідові Тараса Шевченка Івану було дано прізвище Швець (враховуючи його вміння шити взуття).
ВІДОМІ ПРЕДСТАВНИКИ РОДИНИ ШЕВЧЕНКІВ
ОЛЬГА ШАРАПА
Ольга Михайлівна Шарапа народилася 22 червня 1954 року в селі Шевченковому Звенигородського району Черкаської області. Її мати Валентина Микитівна Шевченко (1921-1989 рр.) закінчила історичний факультет Одеського університету і працювала вчителем історії у Шевченківській середній школі. Батько, Михайло Сергійович Гапін (1919-1985 рр.), закінчив Київську сільсько-господарську академію і працював викладачем гідромеліоративного технікуму в селі Шевченковому. Дід, Микита Тимофійович Шевченко (1898-1922 рр.), працював поштовим службовцем. Бабуся – Маломуж Марія Пилипівна (1896-1942 рр.). Прадід – Шевченко Тимофій Петрович (2-й) (1884-1950 рр.). Прапрадід – Шевченко Микита Григорович (1811-1870 рр.) – рідний брат Тараса Шевченка.
Після закінчення середньої школи вступила на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. З 1976 по 1978 рр. працювала науковим співробітником літературно-меморіального музею Т.Г. Шевченка у селі Шевченковому Звенигородського району.
З 1978 по 1988 р. – у відділі фондів Черкаського обласного краєзнавчого музею. У 1988 році почала роботу над створенням експозиції, формуванням фондових колекцій та реконструкцією приміщення для музею однієї книги – “Кобзаря” Т.Г.Шевченка у місті Черкасах, який урочисто відкрито 20.05.1989 р. З того часу Ольга Шарапа є незмінним директором музею. Дякуючи титанічній праці на ниві української культури, Ольга Михайлівна користується великим авторитетом і повагою серед української громади – і як результат цієї праці стало присвоєння їй 3.05.2009 р. звання Заслуженого пра-цівника культури України.
Ольга Михайлівна виховувала сина Ігоря, допомагала у вихованні двох онучок: Ярини і Євгенії.
ФОТІЙ КРАСИЦЬКИЙ
Фотій Степанович Красицький – троюрідний небіж Т. Г. Шевченка. Народився Фотій 25 серпня 1873 року в селі Зелена Діброва Звенигородського району Київської губернії (тепер Городищенський район Черкаської області). Його батько – Степан Антонович, син сестри Тараса Шевченка – Катерини. Мати – із сусіднього села. Обоє – селяни-хлібороби. Хлопчик навчався у церковно-парафіяльній школі і знав, що він родич Великого Кобзаря.
Прекрасна земля Тараса ніби передала йому у спадок здібності до малювання. У 15 років він приїздить до Києва, щоб продовжити навчання у приватній школі малювання Миколи Івановича Мурашка – українського художника і педагога. Показавши кілька малюнків учителеві, Фотій одержав схвальну оцінку. Ще вчитель сказав хлопцеві, щоб той не забував рідних місць, де народився і виріс, і що у світі одна Україна й другого Дніпра немає. Дізнавшись, що Фотій – родич Шевченка, Микола Мурашко провів його до композитора Миколи Лисенка на Рейтарську. Тепер у музеї Фотія Красицького стоїть подароване М. Лисенком піаніно, на якому прекрасно грала Софія Казимирівна Красицька.
Перше, що впало в очі у квартирі Лисенка, – це портрет Кобзаря, прикрашений вишитим рушником. Композитор запропонував хлопцеві пожити у нього. Лисенко допомагав юнакові матеріально і мав великий вплив на формування в нього художнього смаку. Він говорив: “Працюйте, вчіться ревно, читайте, щоб, коли здобудетесь на вершечок Парнасу, у вас уже був запас знання добрий, широкий світогляд… Може, вам дасться в руки нагода…уявити, воскресити факти питомої української історії…”
Завдяки піклуванню Лисенка Київське українське товариство призначило Фотієві стипендію. Ним опікувалися також Леся Українка зі своєю матір’ю Оленою Пчілкою. Художник згодом напише їхні портрети. У школі юнак навчався також у художника-реаліста Пимоненка. З 1876 року ця приватна школа стала міською і фінансувалася цукрозаводчиком Терещенком. Тут експонували виставку російських і українських художників. Існувала школа до 1901 року, і на її основі було створено Київське художнє училище.
У 1892 – 1894 роках Красицький навчається в Одеській художній школі у К. Констанді. За свої живописні твори він одержує дві бронзові і срібну медалі й 1894 року вступає до Петербурзької академії мистецтв, навчається в Іллі Рєпіна.
Північна столиця захопила його, та все ж “предмета” для творчої роботи він тут не знаходить. Відвідуючи майстерню Рєпіна, Красицький вибирає тему конкурсної роботи з історії Запоріжжя. Працює над ескізами, вивчає національний одяг, музичні інструменти, відвідує зібрання українських художників, де відбувалися волелюбні, незалежні диспути. Поліція звинувачує групу в “малоросійському сепаратизмі” і забороняє її діяльність. Картини Красицького “Біля криниці”, “Подруги” було вилучено.
Щоб закінчити роботу, Красицький їде в Україну. Пішки обійшов рідне село і всі околиці, роблячи ескізи. Одного разу його запросила на гостину рідна сестра із сусіднього села. Увагу художника привернула пасіка в саду. Тут було створено багато замальовок для його картини “Гість із Запоріжжя”.
У 1901 році він захищається в Петербурзькій академії мистецтв, а у 1902 році Ф.С. Красицький одержує звання художника. У 1902 році художник намалював краєвид “Дорога в село Майданівку”. Це село згадує в “Гайдамаках” Т. Шевченко.
З 1903 року Красицький проживає і працює у Києві. Перші його роботи показали в 1905 році на виставці у Львові.
У 1905 році Фотій Степанович одружується з Ганною Крекотень, дівчиною з села Козацького. У них було п’ятеро дітей: Петро, Богдан, Ірина, Галина і Фотина.
Згодом він написав картини “Надвечір”, “Останній промінь”, “Дорога в село”, “Кавун”, “Гай”, “Дорога в лісі”, “Пасіка”, “Копи”, “Козацьке” та інші. Ф. Красицький досягає успіхів і в портретному жанрі.
У той час, коли царський уряд забороняв ушановувати Т.Г. Шевченка, Красицький увічнив його своїми художніми творами. Над образом Великого Кобзаря художник працює протягом усього життя.
Педагогічною роботою займався у школах м. Києва з 1912 по 1920 р., у Миргородському художньо-керамічному технікумі та Київському художньому інституті з 1927 по 1937 рік.
Спочатку сім’я Ф.С. Красицького проживала на Андріївському узвозі. Згодом Фотій Степанович переїхав на околицю міста, у Пріорку. Дерев’яний будинок зберігся до наших днів. Тепер це будинок-музей Ф.С.Красицького, директором музею працює його правнучка Людмила Карпенко.
Красицький працював у журналі “Шершень”. У 1916 році Київська художня школа організувала виставку картин, на якій Фотій Степанович експонував шість робіт. Влада огульно переслідувала українську інтелігенцію в 30-ті роки. Красицького звинувачували в “українському націоналізмі”, стали ігнорувати й обмежувати у творчому житті. Здійсненню чергової виставки 1941 року завадила війна. Щоб урятувати картини, їх запакували у бочки і закопали у садку, після чого у художника стався інсульт, а за ним – параліч.
Сім’ю Ф. Красицького виселели з будинку, і вони вимушені були жити у своєму дворі в землянці. Від сирості хвороби Фотія Степановича прогресували. За відмову написати портрет Гітлера фашисти жорстоко побили художника, але, завдяки старанням лікаря В. Ященка, він залишився живим. Після звільнення Києва у 1943 році, всі картини було передано державі. Нині вони зберігаються в Національному художньому музеї, а також у будинку-музеї художника.
Фотій Степанович зазнав переслідувань від органів КДБ, які цікавилися, чим він займався в окупації. Певно, це і стало останньою краплею: 2 червня 1944 року він помер внаслідок крововиливу в мозок. Спочатку Ф. Красицького поховали на Куренівському цвинтарі. На прохання дочки Ірини у 1956 році прах художника перенесли на Байкове. На довгі роки ім’я художника було несправедливо забуте, і тільки в 1973 році його 100-річний ювілей було відзначено в усьому світі під егідою ЮНЕСКО.
ДМИТРО КРАСИЦЬКИЙ
Дмитро Филимонович Красицький народився 7 листопада 1901 р. у селі Зелена Діброва. Сім’я Красицьких жила в лісі. Батько Филимон був сторожем-полісовщиком Горбівського лісу біля села Петропавлівки на Черкащині. У 1909 році сім’я переїхала жити в село Зелену Діброву. Дмитро був дуже здібним і хотів учитися, тому сільська громада скерувала його на навчання до церковноприходської школи. Пізніше навчався в Кирилівській двокласній школі і жив у діда Петра Микитовича Шевченка. Школа згодом стала учительською семінарією. Після закінчення школи поїхав продовжувати навчання у місто, згодом вивчився на історика. Під час одного з приїздів до батьків у Зелену Діброву, зустрівся з дівчиною Галиною. Він знав її з дитинства, разом росли і дружили. Не вагаючись, запропонував їй руку і серце, повіз у Дніпропетровськ, де вони прожили разом у злагоді більше п’ятдесяти років. Красицькі працювали, виростили трьох дочок: Тетяну, Любов і Тамару. Дмитро Филимонович брав участь у визволенні Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників. Після війни працював директором історичного музею імені Яворницького. Разом з іншими науковцями музею Дмитро Филимонович брав участь в експедиціях із розшуку культурних цінностей, вивезених до Німеччини з музеїв України. В результаті цієї клопіткої пошукової роботи було повернуто історичні цінності, які належали музеям України, в тому числі і Київському історичному музею.
У 1946 році Красицькому запропонували посаду директора Києво-Печерської лаври – необхідно було відбудовувати цей духовний центр України. Туди ж, на територію заповідника переїхала і родина. Згодом його переводять працювати керівником Будинку-музею Тараса Шевченка. Через деякий час Дмитро Филимонович перейшов працювати заступником директора в Київський музей Т.Г. Шевченка. Правнук Т.Г. Шевченка по родинній лінії сестри Катерини усвідомив, що він стає старшим в роду і необхідно зберегти, записати ті факти, які стосувалися Т.Г. Шевченка та нащадків роду Шевченків. Дмитро Красицький став частим гостем у навчальних закладах, де охоче ділився спогадами про Кобзаря, популяризував його художню спадщину.
Написав кілька книг для дітей: “Тарасові світанки”, “Дитинство Тараса”, “Тарас – художник”. Написані вони доступно, тож діти з охотою їх читали. Все життя Дмитро Филимонович збирав матеріали про життя Т.Г. Шевченка про його спадкоємців (прямих і непрямих); писав книги; редагував журнал “Людина і світ”; був членом Спілки письменників України. Разом з тим Дмитро Красицький грав на слух на мандоліні, гітарі, балалайці, щипкових інструментах. Але ніде не вчив нотної грамоти. Разом із племінницею Людмилою Красицькою написав роботу “Гілки Шевченкового роду”. Весь свій вільний час присвячував зустрічам із молоддю, ділився спогадами про рід Шевченків. На гонорар, отриманий за одну із книг, допомагав встановити пам’ятник Т. Шевченку у Київській школі №109 ім. Т. Шевченка.
У 1965 році пішов на заслужений відпочинок, а 1989 року Дмитра Филимоновича не стало.
Микола Лисенко,
автор книжки “Коріння Шевченкового роду”, праправнук Т.Г. Шевченка по родинній лінії брата Йосипа.
Село Шевченкове (колишня Керелівка), Черкащина, Україна
