Вона любила їздити верхи – це вишукане й дещо епатажне захоплення дуже їй личило. Струнка, юна, смолясто-чорнява, одягнена ретельно, але ніби трохи й недбало – щоб виглядало так, буцім вона не надає одягові великого значення. Мчала вулицями провінційного буковинського містечка – одяг розвівався на вітрі, струнка постать врізалася у надвечірній обрій, строга зачіска на проділ не дозволяла жодної легковажності. І очі – на позір суворі, із глибоко захованими мріями, пристрастями й пожаданнями.
Зрозуміло, що на чоловіків це завжди справляло незабутнє враження. Чоловіки стосами складали до її ніг квіти й зізнання, а їй чомусь надто важко було зосередитися на комусь одному. Чи не до самого кінця свого життя вона звично кидалася з вогню та в полум’я, спершу наближала до себе, потім віддаляла, гнівалася, печалилась, сердилася й безтямно кохала. По-справжньому вона звірялася, здається, тільки сторінкам щоденника та своїм творам, зі сторінок яких постають сильні, розумні, емансиповані жінки, здатні здолати будь-які перешкоди на шляху й досягти гармонії.
Власне, такою жінкою, схоже, усе життя мріяла бути Ольга Юліанівна Кобилянська. І, безперечно, змогла б – аби не безбожні душевні страсті, аби не химерна дуалістичність натури, аби не час, у якому все змінювалося так стрімко, що годі встежити.
Ольга Кобилянська народилася в невеликому містечку Ґура-Гумора на Південній Буковині восени 1863 року. Їй пощастило з сім’єю – батько хоч і працював дрібним урядовцем, але колись давно мав навіть фамільного герба, обвіяного вітрами історії. Він трохи легковажно ставився до освіти дітей – і це теж наклало свій трагічний відбиток на біографію Ольги, адже все життя письменниця докорятиме долі й самій собі, що не змогла здобути достойної освіти, усе життя надолужуватиме ті білі плями складними науковими книжками й постійними пошуками системи.
Товаришок у ранній молодості в Ольги було мало – надто вузькими, надто обмеженими й міщанськими видавалися їй бажання ровесниць. Пізніше Кобилянська напише: “Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності”.
Власне, її освіта обмежилася чотирма класами звичайної народної школи. Далі – самотужки. Вона читатиме запоєм, від однієї книжки кидатиметься до іншої, заперечуватиме щойно прийнявши, борсатиметься в заплутаних сітях випадкових знань і картатиме, картатиме себе, що недовчена. Не дивно, що її світобачення, сформоване в таких умовах, видається трагічним. І феміністичні ідеї в цьому контексті – логічні й невипадкові, гартовані у справдешній боротьбі зі світом і самою собою.
Література – здебільшого західноєвропейська, а передовсім – німецька. Еволюція стосунків із працями Ніцше. Спершу – захоплювалася, далі – ставилася мало не поблажливо й зверхньо: “…правда, що він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні… Читала би-м його і тепер, але лише по-українськи, та що в нас нема жодних перекладів чогось справді великого – так не читаю…”
До слова, стосунки з українською мовою в Ольги Кобилянської все життя були дуже непростими. Набагато краще вона володіла німецькою. Саме німецькою написала перші свої твори. Але згодом, послухавшись порад Івана Франка та Лесі Українки, письменниця починає пробувати писати рідною мовою. Українська дається письменниці важко. І досі, коли читаєш її твори, а особливо ранні, подеколи з’являється відчуття, що це переклад – то, мабуть, і є знаки боротьби Ольги Кобилянської за самоідентичність. Однак, треба сказати, що більшість своїх оповідань письменниця писала таки ж німецькою мовою, а потім власноруч перекладала їх українською… “Саме тому, що Кобилянська була свого роду чужинкою в українській літературі, вона і переступала через її межі, перебувала в стані трансгресії, демонструвала і сексуальність, і жіночий мазохізм… Не думаю, щоби усі жінки в ті часи вміли так писати – у цьому відношенні Кобилянська являє собою тип нової жінки”, – пише Тамара Гундорова.
У її дівочому щоденнику, з якого, до речі, збереглася тільки невелика частина – десятки чоловічих імен. Серед них і молоді студенти, і заможні пани, і прості селяни, і передові постаті того часу. Імена часто змінюються, чергуються, ніби повертаються назад із минулого, а часом навіть існують паралельно одне з одним. Незмінною залишається хазяйка щоденника зі своїми душевними муками, пориваннями й пристрастями. Вона, схоже, знаходила своєрідну насолоду в цих стражданнях – від того, що об’єкт її захоплень нічого про ті почуття не знає, від того, що вся та незаймана оаза любові безроздільно належить їй одній. Якщо ж усе-таки котрийсь із “обранців” угадував її почуття й наважувався відповісти взаємністю, то незмінно наражався на шалений опір і погордливу зверхність: “От мавпа! Що він собі думає? Як сміє?”
Що поробиш, схоже, що Ольга Кобилянська таки була справжньою ідеалісткою, яка навіть думати не хотіла про втілення мрій у життя. Хоча й хворіла від любові, місяцями пролежуючи в ліжку, хоча й марила затишним будиночком, уважним та лагідним чоловіком, чепурними діточками. “Ненавиджу”, – виводила в щоденнику, а потім поруч дописувала: “Люблю…”
“В моєму житті не часто гостює радість… Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я тільки “товаришка” для всіх?”
Найбільше, найпалкіше своє кохання Ольга зустріне вже після тридцяти. То буде Осип Маковей – письменник, літературний критик, громадський діяч, редактор газети “Буковина”. У них були непрості стосунки, хоча – хіба могли вони бути простими, коли йдеться про двох таких непересічних людей? До ідилії там було далеко. Кобилянській уже пізно було руйнувати волелюбну феміністичну життєву парадигму на догоду патріархальній. Їй уже пізно було вчитися змовчувати, не сперечатися. А Маковей хотів нормального сімейного щастя, де чоловік – голова, а дружина покірно приймає його рішення. “У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером…”
Маковей не зрозумів її. А, може, просто не міг – суто чоловіча позиція – терпіти поруч постать набагато масштабнішу за себе. А, може, їм просто було тіснувато вдвох. У будь-якому разі, причина їхнього розриву достеменно невідома. “…бо з ніякої моєї відповіді, що я можу дати, ви не можете бути вдоволені, але, вірте мені, я хочу остатися вашим приятелем, і хоч вам того замало, я думаю, що се більше, як любов…”, – написав їй Маковей на прощання.
Після нього Кобилянська вже не намагалася влаштувати особисте життя, хоч і отримувала пропозиції руки й серця. “Яким щасливим я був би, якби Ви погодились бути моєю жінкою”, – зізнавався їй чех Франц Правнічек. Але вона вже не хотіла заміж… чи то махнула на себе рукою, чи то вирішила повністю віддатися творчості. А колись же, у юності, думала, що до неї прийде така любов, яка житиме у віках – навіть тоді, коли всі забудуть про її твори. Помилялася.
“Часом мені так, якби в мені дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатне виховання, одним словом, що робить всяку християнську роботу, а друга – то є погана “мімоза” (вид. О.Кобилянської), яка шукає вибране життя – спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива”.
Пошуки привели її в літературу, а не в любов. Саме туди, в літературу, Кобилянська принесла своє надсаджене, вистраждане феміністичне “я”. А його там якраз дуже бракувало, адже українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. містила переважно жіночі образи Явдошок та Оксанок, ганьблених та кривджених панами, забитих і замучених життям.
“Літературний образ жінки ХIХ століття – “покритки”, “бурлачки”, “повії”, що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед “царівною” і “одержимою духом”. В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея”, – пише Соломія Павличко. Сама ж Кобилянська завважувала в листі до Маковея: “Я думаю, що моя заслуга се та, що мої героїні витиснули вже або звернуть на собі увагу русинів, що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру”.
Олена Ляуфер, Наталка Веркович та інші героїні Кобилянської – емансиповані жінки, які присвятили життя пошукам незнаного ідеалу. До слова, чоловічі образи письменниці від твору до твору не еволюціонували, а навпаки – деградувала. Чим старшою ставала Кобилянська, тим сильнішими були її героїні, тим слабшими – герої.
На одному із засідань “Товариства руських жінок на Буковині” Ольга Кобилянська виголосила свою промову “Дещо про ідею жіночого руху” – пізніше вона була опублікована як стаття. Думки, озвучені в промові, можуть видаватися наївними сьогодні, але свого часу вони звучали без перебільшення революційно. Письменниця намагається переосмислити роль жінки в тогочасному світі, робить спробу заперечити патріархальний уклад українського суспільства, загалом заявляє про ідею жіночого руху: “І так, щоб тому запобігти, щоб незамужня жінка не була і дальше тим “посміховиськом людським” і тягарем родинним, збудилася ідея руху жіночого, себто ідея, щоб поліпшити долю жіноцтва незамужнього, а й жіноцтва взагалі…”
Треба сказати, що ідея жіночої емансипації тоді викликала великий скепсис навіть у серйозних науковців, інтелігентів. Чоловіки ще не готові були прийняти жінку як самостійну одиницю, надто все це було несподівано.
У своєму найзначнішому творі – романі “Земля” – Кобилянська вже не цікавиться життям емансипованих жінок, натомість звернувшись до народу з його незчисленними соціальними проблемами. Основна ідея твору – “земля – для людини, а не людина для землі” – цілком актуально звучить і нині. Це своєрідна квінтесенція, ба навіть загальнонаціональна метафора, що оприявнює віковічне прагнення українців бути вільними на своїй землі.
Радянські літературознавці активно оперували фактом, буцімто Ольга Кобилянська вітала комуністичну владу. Справді, коли влітку 1940 року на Буковину прийшла радянська влада, партійні діячі докладали всіх зусиль, аби заручитися підтримкою Ольги Кобилянської, яка на той час уже була класиком літератури. Усе це відбувалося за два роки до її смерті. Письменниця на той час уже просто не вставала з ліжка. Деякі дослідники схиляються до думки, що насправді Кобилянська не співала жодних пеанів радянській владі, а ті сумнозвісні статті їй просто приносили на підпис.
На користь цієї гіпотези свідчить і такий, поки що ніким не заперечений, факт: в архівах Кобилянської до сьогоднішнього дня не знайдено жоднісінької чернетки, найменшого начерку, ескізу, який би свідчив про те, що вона насправді писала ті статті. Можна, звісно ж, припускати, що вони загубилися, однак навряд чи – радянська влада найперше подбала би про те, аби саме ці документи збереглися. Тож, швидше за все, Ольга Кобилянська комуністів таки ж не хвалила й не вітала. “У багатьох статтях простежується захоплення Сталіним. Але до чого неприродно звучать ці фрази! У пропагандистських текстах, включалися майже у всі видання творів Кобилянської, зустрічаються кричущі безглуздості і грубі помилки… До того ж статті рясніють радянськими штампами. Але ж мова творів Ольги Кобилянської ґрунтується на західно-українському діалекті з використанням німецьких, польських і румунських слів. Чи могла Ольга Юліанівна написати: “Менша визволена сестра” (про Україну), “великi проводирi великих iдей”? Ці фрази характерні для радянських агіток, але абсолютно чужі стилю Кобилянської”, – зазначає дослідниця Ярослава Мельничук.
1942 року Буковину окупували фашисти. Через параліч рідні не наважилися евакуювати немічну Кобилянську в безпечніше місце. Оскільки зовсім нещодавно письменницю вітала радянська ідеологія, німці вирішили якнайскоріше розправитися з нею – уже збиралися арештувати, судити публічним судом, нібито йшлося навіть про страту. Однак Ольга Кобилянська в жодному разі не могла дозволити такої наруги над собою. Вона просто померла за два дні до суду – 21 березня.
Похована в Чернівцях.
“Все минеться, одна правда зостанеться, як хтось стане високо-високо на горі, що звідти йому всі ведмеді здадуться малими. Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, вогонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви не має в людській мові. Правда ж? Правда?.. А якби тепер тут був хтось, та й ще хтось, вони йшли б разом на Черемош от-таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи ні слова, все найгірше і все найкраще свого життя, погляди і руки стрівалися би в темряві і було б так тихо-тихо, дарма, що річка шуміла б…”
(Леся Українка, з листа до Ольги Кобилянської)
