Пропонуємо вашій увазі, дорогі читачі, цікавий та унікальний матеріал: статтю-враження з мандрівки на Гуцульщину пані Осипи Заклинської.
Про цю дивовижну жінку ми писали у журналі “Ukrainian people” 2021 року (березень, стаття “Осипа Заклинська. Життя – як давний перепис”). Нагадаємо, Осипа-Амалія Заклинська з роду Середів народилася 10 березня 1894 року у Станиславові (нині – м. Івано-Франківськ) – учителька, журналістка, письменниця, кулінарка, громадська діячка, дружина видатного українця Богдана Заклинського. Авторка книг: “Нова кухня вітамінова” (1928), жіночого порадника “Як добути красу і задержати молодість та здоровля”. Друкувалася під псевдонімами та криптонімами: О.З., О. Заклинська, Осипа З., Берізка та інші. У львівській газеті “Діло” часто друкували статті відомих людей про мандрівки рідним краєм. І ось серед них ця знахідка, датована 1932 роком. Жаль лише, що авторка не вказує з ким саме мандрує, проте читач неодмінно повірить і побачить усе, про що написала українка.
З Косова до Буркута
ФЕЙЛЄТОН “ДІЛА” З ДНЯ 3 ЖОВТНЯ 1932 року
Гарні наші Карпати та цікаві, а як мало знаємо їх, переконуємося тоді, коли самі заглянемо у їх нутро, перебудемо серед їх чарівної природи хоч кілька днів та самі немов відкриємо чар їхньої краси. А знаємо їх мало (поза нечисленними туристами), бо доступ у їх нутро нелегкий, наша ж цікавість на красу гір, здається, замала. Більшість наших літників задовольняється красою гір з вікон поїзда або котрого небудь літниськах, не маючи відваги ходити по незнаних верхах та долинах. Страх перед прогульками у глибину гір для пересічного смертельника частинно оправданий, бо куди та як іти, де ночувати це питання, які дають нам чимало клопоту і доводять до того, що не один махне рукою та в найкращому разі сідає у поїзд і їде у Ямне чи інше знане й безпечне місце. Вправді існують у нас туристичні товариства, але їх діяльність більше паперова, а прогульки є лишень виїмковим явищем. Досі не маємо ніякого писаного провідника по Карпатах, що влекшував би прогульки, не кажучи вже про схоронища, означування стежок. Нам на сором робить це частинно “Товаржиство Татшаньске”, рекламуючи красу східних Карпат та стягаючи сюди із глибини Польщі численних прогульковців.
Подаю тут вражіння з відбутої прогульки до джерела Буркута та озера Шибене і раджу всім охочим не лякатися невигод і медведів та потрудитися до Буркута хоч би для самої води.
З коломийського двірця їдемо автом (по п’ять зол. від особи) через Заболотів і Рожнів до Косова. Їзда триває півтора години, і ми вже в Косові на ринку. Нам на привитання виступає постерунковий та просить показати “документи”. На наш здивований запит про причину лєґітимування заслонюється “розпорядженням”. Це вправді нас трохи томить, але швидко забуваємо про ту старопольську гостинність.
Косів, цей галицький Меран, манить до себе цілий рік не тільки прогульковців, але також не дужих людей, що хочуть мати лагідне підсоння, багато сонця та овочів і річну купіль у теплій порі року. Хоч саме місто має всі відомі нам прикмети галицьких містечок, то зате сусідні громади, як Старий Косів, Смодне і Город мають багато гарних мешкань та стягають туди літників. З Косова легко робити дуже гарні прогульки: ближчі на Кам’янисте, Михалків, у долину Бабинського потоку, або дальші на Писаний Камінь, Сокільське чи в долину Білого і Чорного Черемоша, або до Вижниці на румунський бік. Тому що нашу прогульку до Буркута і Шибеного хотіли ми відбути у трьох днях, наймаємо в Косові підводу і ранком виїздимо через Город і Соколівку в напрямі Жаб’я. Гостинець понад Рибницю добрий і тому йдемо, приємно оглядаючи красу гір та придорожніх “вишинків”, що обсіли бідну Гуцульщину та витягають з неї вже останні соки. Правда, стрічаємо при дорозі й українські кооперативи, яких вивіски бідно та несміливо глядять на подорожного, немов би стидилися, що живуть на своїй землі. Прощаємося з Рибницею і їдемо у гору на Буковець. На вершку цієї гори кінчиться “цісарська” дорога (збудована ще за Австрії) і зачинається нова, викінчена вже за Польщі: крута стрімка і кам’яниста. З Буківця веде ліворуч стежка на Писаний Камінь – ціль гарної прогульки. З’їздимо в долину Черемошу (чорної ріки, як кажуть гуцули) і через Криворівню доїздимо до Жаб’я. Їзда з Косова триває чотири години. (Сюди їздять з Косова особові авта 5 зол. від особи, і це найлекший спосіб, щоби дістатися у Жаб’я). Заходимо до ресторану Ґертнера чистого та приличного жидівського льокалю, де можна відпочити, поживитися і переночувати. Ціни доволі приступні, обід із обох страв 1,50 зол. У нього можна оглянути та купити ріжні гуцульські вироби й пам’ятки, як старі порохівниці, пістолі, давні коралі, що колись для гуцулів спроваджували купці з Венеції, мосяжні хрестики, топірці і подібні предмети, які тепер випродують гуцули за марний гріш або міняють тютюн і горівку. Звідси мандрують вони при помочі ріжних прогулькоців у світ, і в цей спосіб не один цінний предмет замість до наших попадає в чужі руки.
Серед розмови нарікають гуцули на брак праці та нужку й голод, що панує серед бідних родин. Допомога тільки в малій частині заспокоїла голод і то, мабуть, не завсіди доходила туди де, була конечна. Ще й тепер стрічаємо по дорозі бідних, обдертих дітей, які витягають руки по кусень хліба. Доказом великої біди також і те, що гуцульські вироби подешевіли тепер на яких дві третих ціни з попередніх літ. Люди продають за будь-що, аби тільки добути грошей на прожиток. Минулими роками бувало тут більше літників прогульковців, які давали заробляти місцевому населенню, цього року наслідком кризи літників мало.
Відсвіжуємося холодною купелею в Черемоші, їмо обід та їдемо в дальшу дорогу. В Жаб’ю-Ільці кінчиться добра дорога, візок зачинає щораз більше підскакувати по камінню; шлях місцями поперериваний, так що не тяжко найтися у филях Черемошу, який нині не дуже привітний, бо десь вище пустили “клявзу” для сплавів. Сплавів іде небагато, бо дерева не вивозять. На однім сплаві бачимо ціле прогулькове товариство (певно сусіди); сидять собі люди вигідно на спеціяльно збудованих лавках та певно жалують своєї забаганки –головно на закрутах та водопалах, бо хоч така їзда приємна, але таки трохи страшна.
(Докінчення буде).
З газети “Діло”, №219 від 03.10.1932, с. 2-3.
З Косова до Буркута
ФЕЙЛЕТОН “ДІЛА” З ДНЯ 5 ЖОВТНЯ 1932 року
(Докінчення)
Злазимо з візка та йдемо пішки, все безпечніше. При дорозі стрічаємо численні “дзюркала”, себто джерела у збочах гір з деревляними рурками, якими спливає (дзюрчить) вода. Одно таке дзюркало має сірчану воду, таку сильну, що треба досить сили волі, аби її напитися. Переїздимо річку Бистрець, що крізь скали пробиває собі дорогу до Черемошу і вичитуємо на придорожній табличці, що дальша дорога дозволена тільки пішки, а це, очевидно, “асекурація” для управи доріг, аби ніхто не мав права домагатися відшкодування за несподівану купіль у Черемоші або поломання воза і костей. Ми приймаємо до відома цю урядову пересторогу і їдемо дальше. Дорога вузенька, внизу Черемош, а зверху високі скелі, з яких, здається, ось-ось обірветься каменюка. А Черемош гуде і піниться, тішиться, шо прибуло води.
Смеркало вже, коли ми доїхали до Дземброні – Зеленого. Дземброня давніше часть громади Жаб’є, тепер окрема громада; давніше нарікали гуцули з Дземброні, що далеко до “ґміни” в Жаб’ю, тепер до “ґміни” близько, а зате нарікають на громадські податки, які збільшилися наслідком утворення нової громади. Заїздимо, згідно з вказівкою стрічних гуцулів, до Леся Житинюка заможного гуцула ще й побережника камеральних лісів.
У нього найшли кватиру, якої не сподівалися в таких далеких горах. І кімната простора (а друга на стриху), уладжена по-міщанськи з ліжками (правдивими й імпровізованими – залежно від числа гостей), і графіка в хаті, і безпечно, бо за стіною живе комендант постерунку, а через город у сусідній хаті цілий постерунок. А що найважніше: і Житинюкова, як добра господиня, подбала для нас про добру вечору: квасне молоко, яйця, булки і “ґануш” (гуцульська мамалиґа, варена на сметані). Заспокоївши голод (спрагу заспокоювали ми в дорозі чи не при кожнім “дзюркалі”, уліпшуючи чисту і студену воду косівським малиновим соком), поклалися спати зі страхом перед насікомими, яких в цих сторонах повно. Страх наш був непотрібний, і ми спали спокійно, аж сонце, виглядаючи із-за верхів, побудило нас. Обмилися в Черемоші, випили снідання, подякували Житинюкам за дешевий нічліг і харч та вибралися в дальшу дорогу до Буркута. В Явірнику задержала нас гранична сторожа і, провіривши наші перепустки й легітимації, пустила у спокою дальше. (Кожний смертельник, що бажав перебувати у граничній смузі, мусить мати перепустку, яку видають граничні староства, напр. косівське та інше). В годині 10-ій були ми вже в Буркуті та чим скорше пішли у ліс до джерела, щоби напитися цілющої води. Джерело, віддале не від дороги 10 хвилин ходу, на збочі гори. Перед війною був тут пансіонат у поверховій віллі, яка й досі стоїть у добрім стані під опікою гаєвого, що в ній живе. Тут можна переночувати та поживитися, бо крім сторожа цієї віллі є ще при дорозі лісничівка.
Саме джерело трохи забудоване; вода його пливе руркою до збірника (занечищеного прогульковцями), а відти до поблизького потока, що впливає до Черемошу. Вода студена, має в собі двоокис вугля, сірку, залізо і, мабуть, ще якісь складники. Пити можна скільки душа забажає, а хто хоче брати у пляшки, має платити по 10 сот. від пляшки рук гаєвого.
В часі війни було тут лічниче заведення, збудоване німецькою армією, тепер тільки частини залізної печі, що марнуються у потоці, свідчать про колишнє уладження. Недалеко джерела, при дорозі, воєнний цвинтар німецької армії, упорядкований він дбайливо, з хрестами й табличками, тільки якась “патріотична” рука знищила камінного орла на пам’ятнику.
Кілька кільометрів вище Буркута є сильніше мінеральне джерело Штефулець, одначе про нього довідалися ми щойно в поворотній дорозі. Налюбувалися цілющою водою, прекрасною, спокійною гірською закутиною та по трьох годинах побуту завернули назад, щоби вступити ще до озера Шибене. По дорозі стрінули одиноку в нашій подорожі українську прогульну земляків з Коломиї. В Явірнику лишили візок і пішли до Шибеного (6 км.). Дорога погана, перегниті дерева, так, що місцями треба перескакувати з дерева на дерево. Минаємо вілю граничної сторожі і нову лісничівку Баворовського та доходимо до озера і стаємо розчаровані: в озері нема води. І тут наслідки крізи! Шибене – це так звана клявза, в якій збирають воду з переплітаючого потока і що кілька днів випускають її, аби піднести стан води на Черемоші й уможливити дорогу для сплавів. Тепер дерева сплавляють дуже мало і користуються іншою клявзою, тому й не задержують води у Шибенім. І хоч не побачили ми озера, то красу його уявили собі; серед зелених вершків гір спокійне плесо води, на яку споглядає з боку Піп Іван.
Вертаємось у Явірник, п’ємо по дорозі у гуцула “гуслянку” та їдемо в Зелене, щоби знову переночувати у Житинюка. Тут запрошують нас до школи на забаву, яку уладжує постерунок поліції на дохід бідних дітей. Одначе не хочемо псувати собі вражінь перебутого дня і тому йдемо спати. Рано купаємося в Черемоші та оглядаємо цікаве товариство, що вертається з балю домів ріжними кроками і у ріжних гуморах. Оглядаємо гарну гуцульську церкву в Зеленім, слухаємо оповідання про похороненого на цвинтарі летуна, багатого гуцула, що мав тут перед війною кілька тисяч морґів лісів і полонин, та їдемо домів у Косів. По дорозі пристаємо або коло “дзюркала”, або на бажання нашого професора-фотоґрафа, що хотів би фотоґрафувати всі гарні види і гуцулки – а їх тут багато! Пробуємо ще раз сірчаної води, а наш професор бере її повну пляшку (на те. щоби в Косові забути) на полудне доїздимо до Жаб’я-Слупейки на обід до Гертнера. По короткім відпочинку дальша дорога, а під вечір ми вже в Косові.
Хоч натовклися доволі, але вдоволені, бо пізнали цікаву закутину славної Гуцульщини. Обіцяємо собі, що коли в найближчім році не стріне нас ще кілька знижок платні і не буде ще пашпортового примусу для їзди у краю, то знову по- їдемо напитися буркутської води.
Станиславів, липень 1932
З газети “Діло”, № 220 від 05.10.1932, с. 2-3.
Словарець
Клявза – гребля
Филі – хвилі
Камермальний – тут: державний
Постерунок – відділок поліції на Західній Україні за часів панської Польщі.
Шибене. “Озеро Шибене природного походження, яке було пристосоване як збірник води для сплаву дерева дарабами Черемошем. Воно розташоване на висоті 1024 м, його довжина становить 850 м, ширина – 200 м, а глибина біля шлюзу – 25 м.”, – так писали про озеро у пресі в 1930-х роках. Це було одне з найбільших озер у Карпатах. Опісля 2008 року ця велична водойма повністю зникла, так загадково, як і виникла; зараз на тому місці болото. На думку дослідників, озеро могло зникнути через велику повінь та прорив гаті.
Джерело “Буркут” в однойменному поселенні (тепер Верховинського району) на межі першої і другої чверті ХІХ століття приваблювало відомих митців: Леся Українка, Іван Франко, Гнат Хоткевич їздили сюди, аби напитися живої “залізної води”. Тут працювали санаторії, купальні, пансіонати і кожного літа приїздили чимало туристів. Відомо, що у серпні 1901 року у Буркут на лікування приїхала Леся Українка зі своїм майбутнім чоловіком Климентом Квіткою.
Уривок з листа Лесі Українки: “Тут єсть натуральна залізна шипуча вода, досить добра на смак. Доктор тут не “казенний”, сам приїжджий. І се краще, бо такому можна краще вірити. Приїжджі тут все більше русини з Галичини і Буковини. Обстановка привітна. Як я тут не поправлюсь, то вже не знаю, якого мені клімату треба”. (Буркут, 25 липня 1901 р.)
2021 року вийшла книга сучасного українського письменника Мирослава Лаюка “Залізна вода”, де йдеться про джерельну воду з Буркута, а на обкладинці зображена Леся Українка… Цікаво пройтися тими стежками, якими ходили наші видатні українці. Підемо?…
Далі буде…
P.S. Мова статті повністю збережена, подано з оригіналу.
