Таємниця
Ось уже багато століть француженки славляться своєю привабливістю з сильним відтінком вульгарності і непристойності. Француженку вважають кокеткою, фатальною жінкою, спокусницею, секс-іграшкою, жінкою-вампіром, куртизанкою і Сніговою Королевою одночасно. Вона рафінована до кінчиків нігтів,
суворо дотримується етикету й одночасно модниця, яка відкидає забобони бунтарів. Зрозуміло, що ми сприймаємо француженку, як істоту злегка зхибнену. Її пристрасть для нас як провокація. Ми любимо і одночасно ненавидимо її тільки тому, що вона – наша повна протилежність, і тому, що її світобачення суперечить нашим культурним традиціям і нормам моралі в питаннях любові і сексу. Ну й, крім іншого, ми абсолютно впевнені, що їй є що приховувати. Вона ніби з народження була оточена атмосферою чуттєвості, в той час як всі ми виросли під наглядом бойскутів-піонервожатих з їхньою командою: “Руки поверх ковдри!” Судячи з усього, француженка знає набагато більше, ніж ми, про те, як давати і отримувати задоволення, частіше займається сексом без зобов’язань і взагалі їсть набагато більше солодощів і тістечок, ніж ми можемо собі дозволити.
Любов сліпа, і всі ми це розуміємо (вже потім). Тож не дивно, що люди мають стільки проблем. У французів є свої уявлення й ідіоматичні вирази про кохання. Є одне, яке краще за всіх інших ілюструє французький погляд на любов, і воно означає щось на кшталт “нескінченна палітра любовних почуттів”. Про це я дізналася від Сандрін, яку зустріла одного разу восени в паризькому парку Бют-Шомон. Сандрін була звичайною 13-річною дівчинкою, закоханою в хлопчика на ім’я П’єр.
Після того, як Сандрін повідала мені про багаточисельні особливі якості П’єра (він міг, з’ясувалось, читати вірші на гельській), вона зірвала квітку і почала обривати її пелюстки. На мій подив, я не почула від неї знайоме “любить – не любить”. Замість цих слів Сандрін говорила: “Він любить мене трішки, сильно, пристрасно, як божевільний, зовсім не любить”. Я подумала, що Сандрін недурна дівчинка, але пізніше виявилося, що ці слова не були її особистим винаходом. Саме так француженки вже давно ворожать на пелюстках квітів:
“Він любить мене трохи,
сильно,
пристрасно,
як божевільний,
зовсім не любить”.
Як же це нечесно! У американок не надто широкий вибір, лише крайнощі: любов або її повна відсутність. А ось маленька француженка вже розуміла, що в любові буває тисяча відтінків. Ми мріємо про обручку на пальці й удари церковних дзвонів, а француженок цілком влаштовує різноманітність відтінків почуттів і невизначеність. Якщо ми виросли з уявленням про те, що світ може бути тільки чорно-білим, то у француженок світ завжди незбагненно різноманітний.
У смішному романі Стівена Кларка “Рік в лайні” (A Year in the Merde ) розповідається про Поле Весті – англійця, який потрапляє у відрядження до Франції. Пол докладає масу зусиль для того, щоб переспати з француженкою, але все марно. Він не розуміє француженок і нарікає: “Я взагалі не уявляю, що відбувається. Що їм потрібно – інтелектуальна прелюдія акту? Їх приваблює лише секс з розумною й інтелігентною людиною? Чи вони просто чекають, коли на них накинуться?”. Мабуть, ніхто не розповів бідному англійцю про різноманіття гами почуттів, і тому я сама візьму на себе обов’язок йому все це пояснити.
Француженки зазвичай нікому не відкривають свої карти. Вони не діляться своїми сердечними таємницями з ким попало і не викладають за п’ять хвилин історію всього свого життя в теле-передачі на зразок тієї, яка була у Опри Уїнфрі. Вони не розголошують те, кого приймають в своєму “секретному саду”, і навіть не говорять про те, де на розпродажі купили свою спідницю. Француженки (і французи) – не публічні люди, вони вважають, що приватне має залишатися особистим. Їх “секретні сади” ростуть не на яскравому сонці, а в прохолодній тіні різних гам і відтінків.
Ми любимо, щоб все було чітко і зрозуміло, тому з цим питанням нам не так вже й просто розібратися. Давайте поки розглянемо що-небудь простіше і конкретніше, наприклад шийні хустки.
Жінки всього світу завжди із заздрістю дивилися на те, як француженки зав’язують і носять хустки. Хустка – це прапор незалежної елегантності, пов’язувати і носити який краще француженок не вміє ніхто.
Жінка, яка пролітає з коханцем у відкритому кабріолеті по дорозі уздовж Середземноморського узбережжя, обов’язково буває в шовковій хустці, який майорить за її спиною, немов божевільна фата. Насправді хустка – це повна протилежність фаті. Фата – це дорогоцінний династичний символ клятви бути разом до смерті. А шийна хустка каже, що його власниця плювати хотіла на такі умовності.
Про хустки француженок написано дуже багато, включаючи навіть статтю в Wikipedia. Однак головне в хустці – це не хустка comme ça (фр . сама по собі) і навіть не здатність француженок виглядати сексуально без косметики, їсти тістечка, фуа-гра, сир і не товстіти. Ні, головне тут інше.
Сенс в тому, що менше – значить більше.
Всі, без сумніву, неодноразово чули цю фразу. Але що вона насправді означає? Давайте спробуємо поміняти місцями слова в цій фразі. Якщо менше означає більше, то виходить, що ми можемо досягти більшого результату при менших зусиллях. Більше пристрасті і менше планування. Більше любові і близькості і менше інформації й сліз. Більше свободи і менше зобов’язань. І, звичайно, більше стилю при меншій кількості речей.
На відміну від француженок, ми терпіти не можемо невизначеності. Нам важливо мати чіткі цілі і досягати певного результату. Хто цей чоловік – коханець або майбутній чоловік? Він мене любить чи ні? Як будуть розвиватися наші відносини? Нам потрібні відповіді на ці питання!
Excusez-moi! Я двома руками “за” “любовний зв’язок і прояви зростаючого інтересу один до одного”. Та й хто б став проти цього заперечувати? Коли я була молодшою, у мене були свої raison d’être (фр . причини) створення та підтримки “постійних відносин”. Мене приваблювала твердість і конкретність слів “постійні відносини”. У мене був хлопчик і наші відносини були “постійними”. Неважливо, що мені тоді було всього 14, у хлопчика на зубах стояли брекети, а наші однолітки боролися з прищами і тампонами (в той час, коли відносини між ними не були постійними).
Для нас мета “постійних відносин” була проста – постійно розвивати їх так, щоб вони призвели до укладення шлюбу.
Всі прагнули до того, щоб пройти якомога швидше фазу “гри в любов”, при цьому мінімально зачепити свої почуття і привести ситуацію до фінального обміну обручками. Будь-які поради, стратегії і правила “експертів з міжнародних відносин” і гуру в серцевих питаннях зводилися до того, щоб виграти в любовній грі, мета якої була всім очевидна.
У Франції мета любовної гри дещо інша. Це зовсім не означає, що француженки не закохувалися. При думці про любов, точно так же, як і в нас, їхні серця починають прискорено битися. Однак вони не прагнуть до чітко визначених і позначених відносин, створених за порадами експертів, гуру і консультантів. Француженки володіють завидною терпимістю до аморфності, невизначеності та загадковості і не схильні, на відміну від нас, завжди доводити відносини до єдиного логічного з нашої точки зору фіналу, тобто підписів на шлюбному контракті.
Вперше я відчула різницю наших культур, коли була зовсім молодою і зустріла в Америці молодого французького студента, який приїхав за студентським обміном. Він навчався в одній з елітних шкіл Парижа, в яку потрапляють ще до свого народження. Мабуть, в такі школи беруть дітей з сімей, предки яких були відомі ще за часів короля франків Карла Великого. Я відразу зрозуміла, що він француз, бо він носив сандалі зі шкарпетками і не виглядав смішно. Цього студента звали Жан-Марк і я божеволіла від одного дефіса в його імені. У той час я знаходила особливу привабливість у французьких складових іменах, написаних через дефіс. Мені подобалося те, що їх імена були як би “два в одному”.
Так чи інакше, Жан-Марк був моїм сусідом по класу в студентські часи. Після незрозумілої лекції професора з семіотики він запросив мене на обід. Я прийняла його запрошення. Ми прийшли у невелике кафе і Жан-Марк вів себе дуже галантно. Він відкривав переді мною двері. Він заплатив за обід. Його поведінка була старомодною, на межі фолу.
Ми провели разом решту дня і до вечора опинилися у моїй квартирі.
Тут Жан-Марк зробив чергову неймовірну річ … він приготував мені вечерю на моїй власній кухні!
Зауважу, що ці події відбувалися задовго до появи на ТБ-екранах знаменитостей (на кшталт Джиммі Олівера) в кухонних фартухах і маси передач про те, як треба готувати. В ті часи мужнім вважалася повна нездатність чоловіка підсмажити собі яєчню. У цьому сенсі Жан-Марк здавався ледь не блакитним. Тут давайте трохи відволікнемося, щоб поговорити про французьких чоловіків.
Французькі чоловіки дуже сильно відрізняються від американського чоловічого ідеалу. Генрі Джеймс одного разу зауважив, що середньостатистичний француз “настільки сильно відрізняється від середньостатистичного англійця, що неважко повірити в те, що вони ніколи не зможуть зрозуміти один одного”. Помітити француза на американському пляжу легко – він одягнутий у мікроскопічні плавки, а не в широкі американські шорти нижче коліна, в яких можна непомітно перевезти до десяти кілограмів контрабанди. Французи цілують в щоку, носять шийні хустки, вміють готувати, читають Пруста і, згідно з даними опитування французького видання Children’s Magazine, 38% з них було б цікаво хоч раз … завагітніти (для порівняння: серед француженок завагітніти мріють всі 100%).
Однак нехай інший зовнішній вигляд і поведінка французів вас не обманюють. Незважаючи на ряд якостей, які американські чоловіки вважали б жіночними (“агов, братан, ти що бікіні натягнув?”), французи поводяться як мачо і надають значення своїм “чоловічим достоїнствам” не менше, ніж будь-який Том, Білл або Гаррі. Моя подруга Наталі висловилася так: “Французькі чоловіки не відчувають необхідності демонструвати свою мужність так, як американські. Француз не зобов’язаний пити пиво, грати в футбол і взагалі жити згідно з традиційними чоловічими стереотипами, які існують у США”.
Але повернімося до Жан-Марку. Того вечора на кухні в моїй квартирі мій новий французький друг вирішив приготувати для нас кассуле (запашна запіканка повільного приготування, що містить м’ясо, свинячу шкіру та звичайну квасолю). Повинна зізнатися, що тоді я й гадки не мала, що таке кассуле, не кажучи вже про те, де знайти необхідні продукти для його приготування (я пишу ці рядки і мені трохи соромно, немов я зізнаюся в тому, що не читала “Гаррі Поттера” чи забула надіти нижню білизну на випускний вечір). У той час вміст мого холодильника був демонстрацією каліфорнійського фанатизму здорового харчування. Там були пляшки з підозрілого вигляду напоями для очищення організму, пігулки вітамінів розміром з банан і незліченна кількість лоточків з пророщеною люцерною (Жан-Марк взяв в руки один лоток, критично оглянув його вміст і безапеляційно заявив, що у Франції таку їжу згодовують худобі). На щастя, у мене на кухні виявилася велика глиняна миска, яку я використовувала як вазу для фруктів. Жан-Марк оглянув мою кухню і похитав головою. Моя кухня була дуже несексуальною.
Зрештою Жан-Марк знайшов всі необхідні для кассуле інгредієнти за винятком гусячого жиру. (В той момент я була противницею гусячого жиру. Незабаром після цього я змінила свою думку). У той пам’ятний вечір із заблукалого вегетаріанця я перетворилася в м’ясоїда-ентузіаста. Не впевнена, що на той момент я знала прізвище Жан-Марка, а якби й знала, то, швидше за все, не зуміла б правильно вимовити. Не буду розповідати про те, що я лягла тоді з ним в ліжко, тому що це аморально, та й всю інформацію подібного штибу я буду описувати в третьому розділі. Незважаючи на те, що я практично нічого не знала про Жан-Марка, він запропонував мені повернутися з ним до Парижу. Але ж мені про нього нічого не було відомо! Навіть якби поїхала з ним до Парижу, я не уявляла, чим все це могло закінчитися – чи став би він моїм коханцем.
Після цього вечора я довго обговорювала з подругами деталі події. Подруги аналізували мою поведінку з точки зору останніх досліджень і навчань наймодніших в США консультантів, письменників і гуру любовних відносин. Я вже зовсім не пам’ятаю, що саме радили ці світочі-фахівці відносин між чоловіком і жінкою. Але жодна з їхніх методик (будь то “12 кроків”, “6 золотих правил”, “9 безцінних інструментів”, “13 ключів щастя” і т. п.) не визнавала від’їзд до Парижа з малознайомим французом, який носить мікроплавки і читає Пруста, добре обдуманим вчинком, що прямо веде в райські кущі.
Згадуючи кожну хвилину нашого з ним спілкування, я задавала собі питання: що він мав на увазі?
В який бік розвиватимуться наші відносини?
Debra Ollivier
What French Women Know: About Love, Sex, and Other Matters of the Heart and Mind
