До 7-ї річниці від початку збройної агресії Російської Федерації проти України
“Урок відваги, який ви дали всьому світові в лютому 2014-го, змінив нас усіх. Україна показала, що варто бути сміливим і сповненим гідності, що героїзм може бути чимось більшим, ніж суто моральним закликом, що це може бути ключем до перемоги. Багатьом людям на світі, приниженим і поневоленим, ви дали найбільший дар – надію на те, що і для них, слабких сьогодні, настане день перемоги”. Із промови Дональда Туска у Верховній Раді України 19 лютого 2019 року.
Історичний контекст війни
У лютому 2014 року розпочалася російсько-українська війна. Російська Федерація, порушуючи норми та принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди, анексувала Автономну Республіку Крим і Севастополь, окупувала окремі райони Донецької та Луганської областей. Від 42 до 44 тисяч осіб стали жертвами бойових дій на сході України з 14 квітня 2014 до 31 серпня 2020 року. ООН оцінює кількість загиблих від 13 100 до 13 300, з яких не менше 3367 – цивільні, зокрема 298 загиблих на борту рейсу MH17 “Малайзійських авіаліній”. Поранених за час війни – від 29 до 33 тисяч осіб, з них 7-9 тисяч цивільних.
Майже 1,5 мільйона мешканців Сходу України вимушено покинули домівки. Знищено інфраструктуру окупованих регіонів, 27 % промислового потенціалу Донбасу незаконно переміщено до Росії.
Для більшості громадян України напад Росії став шоком. Проте російсько-українське протистояння має глибоке історичне коріння. Поглинення України, її матеріальних та людських ресурсів – одна з ключових передумов розгортання російського імперського проекту. Витоки сучасної російсько-української війни можна віднайти в період становлення Російської імперії та її протистояння з українською державою у формі Гетьманщини. Своєрідною відправною точкою збройного конфлікту стала Конотопська битва 1659 року, де українські війська гетьмана Виговського розбили московське військо. Важливим етапом протистояння була Полтавська битва 1709 року, перемога у якій царя Петра І забезпечила закріплення російського впливу на теренах Гетьманщини і пришвидшила процеси створення Російської імперії.
Теперішню війну називають “гібридною”, представляючи її новим способом реалізації агресивної політики. Але практично всі її інструменти випробовували російські керівники ще з ХVІІ–ХVІІІ століть. Найбільш яскраво такий сценарій проявився у діяльності більшовиків проти Української Народної Республіки під час Української революції 1917-1921 років.
Збройна агресія – лише один з інструментів війни РФ проти України, останній аргумент, коли всі інші засоби підкорити українців вичерпали себе. Агресія ведеться одразу в кількох вимірах: воєнному, політичному, економічному, соціальному, гуманітарному, інформаційному. Елементами гібридної війни давно є пропаганда, що базується на брехні, маніпуляціях та підміні понять, заперечення самого факту війни та участі РФ у ній; звинувачення України у власних злочинах, спотворення української історії; торговельно-економічний тиск та енергетична блокада; терор і залякування громадян України; кібератаки та спроби дестабілізувати критичну інфраструктуру.
Війна загострила питання консолідації української нації як запоруки національної безпеки. Активний наступ військ РФ на території України вдалося зупинити завдяки спільним зусиллям українців, які стали на захист держави у лавах Збройних Сил України, Національної гвардії України, добровольчих формувань та масового волонтерського руху.
Сьогодні російсько-українська війна на Сході України триває. З різною інтенсивністю, яка непорівнювана з бойовими діями 2014-2015 років, але вона не зникла з порядку денного України та світу. Збройні Сили України міцно тримають рубежі, встановлені Мінськими домовленостями 12 лютого 2015 року й відновлюють контроль над тими територіями, які згідно домовленостей мають бути під контролем України. Міжнародна підтримка України не зменшилась, а навпаки – міцніє. Спротив України агресії РФ у всіх її проявах є головною перепоною для розширення російського імперіалізму у світі.
Ключові повідомлення
У 2005 році Путін заявив: “Розвал Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя”. Ця теза визначила цілі його президентства і напрям розвитку Російської Федерації – відновлення СРСР.
І зрештою, в лютому 2014 року Росія перейшла до активної агресії.
У 2014-му Україна зупинила вторгнення російської регулярної армії та зберегла державність. На відміну від Української революції 1917-1921 років ми ефективно стримуємо російську агресію. Не лише боремося з Росією, а й перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямку протистояння. Попри тотальну перевагу ворога, українці зупинили агресора.
Наш спротив і війна з російськими окупантами є війною за незалежність та територіальну цілісність Української держави.
Війна триває і зараз. Про її гібридний характер вказує те, що протистояння російській агресії та впливу в різних сферах відбувається не тільки на лінії фронту, а й на всій території України.
Звільнити українську територію від окупанта без збройної відсічі неможливо. Тож боєздатне військо і внутрішня консолідація суспільства на основі спільних цінностей та поваги до власної держави забезпечать захист і відновлення територіальної цілісності країни.
Збройні Сили України розбудовуються і відновлюють українські військові традиції, позбуваються пострадянської спадщини. Тому що російську армію може перемогти лише модерна українська армія.
Збройна агресія – лише інструмент гібридної війни РФ проти України. Гібридні способи та методи відомі ще з початку ХХ століття. Їх метою є насаджування у свідомості громадян негативного ставлення та недовіри до влади, презирство до національних героїв, традицій, святинь, створення протистояння на релігійному ґрунті. Протягом ХХ століття увесь набір цих інструментів використовувала імперська та більшовицька Росія і СРСР. Нині ж, у ХХІ столітті – Російська Федерація.
Розпочавши збройну агресію проти України, Росія порушила норми та принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди. Такі дії є важким злочином проти міжнародного миру, який тягне за собою міжнародно-правову відповідальність Російської Федерації як держави та міжнародну кримінальну відповідальність її вищого керівництва.
Хронологія початку російсько-української війни
Збройна агресія РФ на Сході України
Від 1 березня 2014 року – дестабілізація ситуації в регіонах учасниками антимайдану, що супроводжувалося підняттям російських прапорів, гаслами вступати до дружин народного ополчення (“Народного ополчення Донбасу”, “Луганської гвардії”, “Оплоту” в Харкові) та приєднання до Росії. Керовані російськими спецслужбами мітинги відбулися у Донецьку, Дніпрі, Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Харкові. На початку березня спеціально підготовлені штурмові групи, очолювані російськими офіцерами, здійснили спроби захопити адміністративні будинки в Харківській, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Дніпропетровській областях.
Початок квітня – Росія приступила до реалізації плану “Новоросія” та дестабілізації ситуації на сході України. Нова хвиля антиукраїнських протестів і захоплення адміністрацій та будівель правоохоронних органів, що призвело до появи у мітингувальників зброї.
7 квітня – контрольовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування в захоплених адмінбудівлях проголосили створення “Донецької народної республіки” та “Харківської народної республіки”. У Луганську захоплено будівлю СБУ. Міліція запобігла захопленню Миколаївської ОДА. Приміщення Харківської ОДА звільнив спецназ МВС.
12 квітня – до Слов’янська з Криму прибув озброєний загін диверсантів Головного розвідувального управління ГШ ЗС РФ під командуванням полковника російських спецслужб Ігоря Гіркіна, який брав участь у двох чеченських війнах, боях у Боснії і Придністров’ї. Безпосередній учасник окупації Криму.
14 квітня – в.о. обов’язки Президента України Олександр Турчинов оголосив початок антитерористичної операції із залученням Збройних Сил України.
27 квітня – під контролем російських спецслужб відбулось антиконституційне проголошення так званої “Луганської народної республіки”.
11 травня – самозвані лідери контрольованих РФ угрупувань “ДНР” та “ЛНР” провели фіктивні референдуми про відокремлення від України. Для забезпечення успіху цього кроку в Україну направили додаткові розвідувально-диверсійні групи з Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та батальйон “Восток”, задіяні групи найманців “Русский сектор” та “Оплот”.
24 травня – ватажки “ДНР” та “ЛНР” оголосили про об’єднання у т.зв. конфедеративний союз народних республік – “Новоросію”.
6 червня – біля Слов’янська Донецької області збито літак Ан-30, п’ять членів екіпажу загинуло.
14 червня – терористи обстріляли військово-транспортний літак Іл-76, загинуло 40 десантників та дев’ять членів екіпажу.
24 червня біля Слов’янська терористи збили український військовий вертоліт Мі-8, загинуло дев’ять військовослужбовців.
Червень-серпень – звільнення від російської окупації українських міст: Лимана (4 червня), Маріуполя (13 червня), Слов’янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки (5 липня), Бахмута (6 липня), Торецька (21 липня), Авдіївки (30 липня), Красногорівки (1 серпня), Мар’їнки (5 серпня).
Липень – систематичні обстріли підрозділів Збройних Сил України артилерійськими системами “Град” з території Російської Федерації.
17 липня – поблизу міста Чистякове Донецької області російським зенітно-ракетним комплексом “Бук” було збито пасажирський літак Boeing 777 авіакомпанії “Малайзійські авіалінії”, загинуло 283 пасажири і 15 членів екіпажу.
27 серпня – масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів ЗС РФ.
29 серпня – засідання РБ ООН у зв’язку з агресією Російської Федерації проти України, на якому делегація України заявила: “Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил”. Засідання комісії Україна – НАТО. Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних Сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як “серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України”.
5 вересня – підписання Мінських домовленостей (Протокол від 5 вересня 2014 року, Меморандум від 19 вересня 2014 року) як основи політичного врегулювання конфлікту на Донбасі Тристоронньою контактною групою після прямого вторгнення підрозділів регулярної армії РФ на Донбас та боїв біля Іловайська. Усупереч положенням Меморандуму російські війська та підпорядковані їм незаконні збройні формування захопили 8 ділянок території загальною площею 1696 км² в районах, які повинні контролюватися українським урядом.
Міжнародні правові акти, ухвалені у відповідь на російську агресію проти України
27 березня 2014 року Генеральна асамблея ООН ухвалила Резолюцію 68/262 “Територіальна цілісність України”, в якій підтвердила міжнародно визнані кордони України та відсутність будь-яких правових підстав для зміни статусу АР Крим та Севастополя.
Цю позицію Генасамблея ООН підтвердила в Резолюціях 71/205 “Ситуація з правами людини в АР Крим та місті Севастополь (Україна)” 19 грудня 2016 року та “Стан з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)” від 19 грудня 2017 року №72/190.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН А/73/L.47 “Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та м. Севастополь (Україна), а також частин Чорного і Азовського морів”, схвалена 17 грудня 2018 року, засвідчила чітку позицію міжнародного співтовариства на підтримку територіальної цілісності України, засудження агресії Російської Федерації, побудови та відкриття Російською Федерацією Керченського мосту, а також збільшення військової присутності РФ в акваторіях Чорного і Азовського морів. Резолюція була ухвалена у відповідь на пряму атаку та захоплення 25 листопада 2018 року російськими прикордонними катерами ФСБ суден ВМСУ: катерів “Бердянськ”, “Нікополь” та буксира “Яни Капу” з 24 військовослужбовцями.
22 грудня 2018 року Генасамблея ООН ухвалила Резолюцію А/С.3/73/L.48 “Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна”. Генеральна асамблея закликала всі міжнародні організації і спеціалізовані агенції Організації Об’єднаних Націй послуговуватися формулюванням “Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, Україна, тимчасово окуповані Російською Федерацією”, коли йдеться про Крим у їхніх офіційних документах, комунікаціях і публікаціях, включно з тими, в яких йдеться про статистичні дані РФ”.
