На початку 1970-их не було такої оселі, де б не звучало надзвичайно популярне волинське тріо. Простий люд слухав мелодійні народні пісні в сучасному естрадному аранжуванні та гадав, хто кому з тріо ким доводиться. “Знавці” розповідали, що усі троє – галичани (які лише місцевості не претендували на малу батьківщину), що це брат і дві сестри… Пісні про кохання принесли тріо всенародну незрадливу любов.
Волиняни неодмінно виступали лише у національних вишиванках і пропагували національне високопрофесійне мистецтво, яке ніяк не вписувалося у світлі рамки будівничих комунізму. В якийсь момент артисти вирішили співати лише українською мовою.
Валерій Маренич
Валерій – дитя повоєнного покоління. У подружжя Тамари Олександрівни (вона з польського роду Жемайдуківських) та Петра Григоровича Мареничів (він з родини свідомих українців) з віковою різницею у шість років народилося трійко синочків: найстарший – Валерій, середущий – Ігор, наймолодший – Віталій. Батько все життя трудився на Криворізькому машинобудівному заводі, а мати була домогосподаркою. Хлопець у дитинстві малював картини і вивчився гри на багатьох музичних інструментах – опанував кларнет, барабани, губну гармошку, органку (духовий акордеон), сопілку, най (паралельні сопілки). Грати на гітарі навчився сам, згодом мама купила першу гітару. На все життя Валерію запали в душу слова шкільного вчителя історії Івана Гуцалюка, що на перший урок у Кривому Розі прийшов до них у клас у вишиванці й промовив: “Вибачте, та дозвольте мені говорити рідною мовою, українською…” Така позиція учителя у зросійщеному місті пробуджувала у багатьох дитячих душах дух патріотизму та поваги до рідного.
Антоніна та Світлана Сухорукови
Антоніна і молодша на сім років Світлана Сухорукови народилися у Куйбишеві, великому місті на Волзі. В обох – непросте повоєнне дитинство. Батька пам’ятають погано – воював, працював інженером на одному із заводів, грав на акордеоні. Закінчивши диригентсько–хорове відділення куйбишевського музучилища, Антоніна починала кар’єру співачки в вокальному октеті Юрія Саульського. Ось там під час гастролей Тоня познайомилася з молодим музикантом з Кривого Рогу Валерієм Мареничем.
Спочатку був дует, який зародився в гастрольних турне. У різних концертах Антоніна і Валерій мали окремі номери. Здебільшого співали народні пісні, але у цікавому і незвичному вирішенні – під гітару. Сімейним дуетом поїхали працювати в Україну, на якийсь час влаштувалися у Рівненській філармонії.
Тріо Мареничів
Сестра Антоніни – шістнадцятирічна Світлана – приєдналася до Мареничів, коли ті вже переїхали до Луцька. Чотири місяці просили директора обласної філармонії Геннадія Місана прийняти юне створіння на роботу.
Навіть погрожували звільнитися й зірвати відповідальні гастролі. І таки досягли мети – 1 січня 1973 року Світлану було зараховано до штату Волинської обласної філармонії. Саме цього дня офіційно народилося Тріо Мареничів. Виступи, репетиції, гастролі… Валерій та Антоніна вже знали, який нелегкий хліб артиста. А от Світлані витримати напружений графік було складно, крім того, нелегко давалася українська мова. Вона згадує, що після першого концерту зіщулилася в кутку сцени і дві години гірко плакала. Здавалося, сил не стане – проте вистояла. А потім, траплялося, і свою дівочу честь захищала.
“Ані Валерій, ані Світлана не мали вміння співати в ансамблі, – визнає Антоніна. – Валерій розпочинав свій творчий шлях як барабанщик. Пізніше у нього з’явилось бажання співати. Мати приємний тембр голосу – ще далеко не все. Музична освіта Валерія – два класи на кларнеті, як сам розповідав “своє навчання проїздив на кларнеті з гірки”. Для того, щоб Маренич міг співати в тріо (повинна бути надзвичайно чиста інтонація), мені довелось багато з ним займатись і вчити партії. Паралельно працювала зі Світланою, бо вона ж ще не була на сцені. З великим терпінням і дуже тактовно проводила репетиції. Там вивела наш стиль, нашу манеру виконання – спів у напівголос (mezzo voіce). Таким був мій музичний смак”.
Три – чотири виступи щодня, на кожному концерті аншлаги, море квітів, слова вдячності, автографи…
1976 року в репертуарі з’явилася “Тиша навкруги”, яка стала справжнім хітом того часу. Луцький поет і композитор Олександр Богачук склав її ще в 1950-их, вона довго лишалася в записничку автора і чекала свого часу. За ніч Мареничі зробили аранжування, розписали пісню на партії і вранці показали авторові. Той лише мовчки скривився… Черговий концерт вже було заплановано, і Мареничі відважилися показати нову пісню, адже вона їм дуже подобалася. “Тишу навкруги” довелося співати тричі, а задоволений Богачук радо приймав вітання… Популярний поет–пісняр Вадим Крищенко цій золотій порі написав вірша-присвяту:
Донісся запах материнки й м’яти,
Три голоси – відлунь аж двадцять п’ять!
Напевно, щось велике треба мати,
Щоб змусить тишу людям заспівать!
На телеекранах України вони з’явилися в 1978-му і протягом трьох років з ефіру не зникали – почалася ера Мареничів. “Після п’яти-шести показів по телебаченню, і звучанню на радіо, популярність прийшла з блискавичною швидкістю і набула такого розмаху, що ми про таке навіть не мріяли, і від цього були розгублені, – зізнається Антоніна. – До такої популярності були не готові, не були готові і всі, хто нас недооцінював і не сприймав всерйоз. Усі хотіли нас бачити в Україні і не тільки. Нас хотіли чути на всіх урядових концертах, на фестивалях. Як ми могли встигнути всіх задовольнити своєю присутністю?
1979 року вийшла велика платівка “Співає тріо Мареничів”. За кілька місяців у палаці “Україна” ми брали участь в одному з концертів. Там до нас підійшов Назарій Яремчук і якось щиро так, тепло та святково сказав: “Підпишіть мені, будь ласка, платівку!” А ми здивовано: “Яку?!” І він нам показав нашу платівку та розповів деталі: “Нині зайшов у ЦУМ, а там – величезна черга. Виявилося, що це за вашою платівкою! Я ледве протиснувся, щоб її купити!” Лише через кілька років під час навчання в Рівненському інституті культури Антоніна зайшла в універмаг і побачила чергу в музичному відділі за платівкою тріо. Ось тоді й придбала собі. За кілька років Мареничі дізналися, що платівка за немислимими тоді тиражами стала “діамантовою” (згідно зі світовими музичними стандартами).
22 травня 1979 року Львів прощався зі своїм улюбленцем Володимиром Івасюком, якого знищила тоталітарна радянська система. Мареничі саме гастролювали у Галичині. Про день і час похорону нічого не знали, ніхто тоді їх не попередив. Лише нещодавно донька поета Ростислава Братуня знайшла в родинному архіві оригінал тексту вірша, якого Валерій Маренич написав разом з поетом Тарасом Музичуком:
Спасибі, брате, за любов жагучу
До рідної вкраїнської землі!
В віках твою “Червону руту”,
Співати будуть солов’ї…”
“Цього вірша на нотному аркуші залишили на могилі від нашого тріо, – подумки повертається в той час Валерій Маренич – А йшли ми на Личаківський цвинтар вже ввечері наступного після похорону дня, після концерту. Несли квіти, і самі вимушені були ступати по квітах, якими була вистелена вся дорога.”
“Навесні Львівське телебачення відзняло звіт Волині. Співали “Ой у гаю”, – згадує ті незабутні роки Антоніна Маренич. – Після цього нас запросили на зйомки 30-хвилинного концерту. Через місяць, коли були у Львові знову, режисер Мирослав Скочиляс показав нам п’ять величезних мішків з листами і сказав: “У нас такого ще не було!” Нам час їхати до Луцька, а ми зі Світланою читали листи і …плакали. Вже тоді люди писали: “Ви – українські соловейки!”
Тоді ж у Києві знімали телефільм “Цвєти луґавиє” і Олександр Злотник запропонував нас для запису пісень. Незабаром запросили на ювілейний концерт Роберта Рождєственського, де поет сказав: “Рєбята, пєрєєзжайте в маскву. І у вас будєт савсєм друґая жизнь”. Після співу російською, відчула і зрозуміла, що в нашому виконанні цікавіше і приємніше звучать пісні українською мовою. Набрала Злотника і повідомила: “Ми не поїдемо в москву. Вирішили співати пісні лише українською мовою, яка для нас з Світланою, стала рідною”.
Суперпопулярних та найприбутковіших Мареничів зробили… зрадниками Батьківщини
Мареничів вже звідусіль настільки експлуатували, всі троє були такі виснажені, що не було сил дійти додому. Їм ще по інерції присвоїли звання заслужених артистів України – а вже на повен хід ішла неоголошена війна між ними і чиновниками від культури. Мареничі перебували немов на вулкані. І в певний момент усе вибухнуло. Вони ж бо не вміли орієнтуватися в ситуації й відмовлялися від стадіонних концертів, не захотіли обслуговувати московську Олімпіаду, не співали під фонограму, не виконували радянських патріотичних пісень, та ще й захоплювалися піснями січових стрільців. Після чергової відмови співати в офіційному концерті до Дня колгоспника спалахнув скандал – історія потрапила в газети. З Міністерства культури УРСР надійшов наказ із забороною виступати за межами Волинської області, було розмагнічено свіжознятий фільм, припинено трансляцію їхніх записів на радіо та телебаченні. Таке раптове зникнення супер популярного й найприбутковішого колективу України спричинило плітки про їхню втечу до Канади, – а вони, як і раніше, жили утрьох у двокімнатній квартирі…
Тиша навкруги запала навколо тріо Мареничів. Вони щезли з афіш, з телеекранів, з радіоефіру, ніби їх і не було в нашому житті. Наче ще за якусь мить до того ми не раділи, не любили, не плакали і не сміялися під цей спів, не жили з їхніми піснями… Незнання породжує плітки. “Мареничі виїхали…”, “Вони просили притулку в іноземному посольстві на гастролях…”, “Вони вже у Канаді…” – говорили люди на роботі та вдома, у транспорті й в офіційних установах. Їх вважали зрадниками.
“Оскільки нам заборонили працювати за межами Волині, філармонія оголосила кілька концертів в області. Перше відділення працював ВІА “Світязь” і Василь Зінкевич, друге – ми, – тужливо розповідає Антоніна. – У Ковелі, на третьому виїзді, де запланували три концерти, на першому з них відспівали три чи чотири пісні, і я відчула, що мені погано. Гаряче стало, попросила закрити куліси. Всі забігали, визвали швидку допомогу. В лікарні лікар мені сказала, що я …втратила дитинку, хлопчика. Живемо в пригніченому стані, в голову лізуть різні думки. Ми ж не знали, за яким сценарієм будуть розвиватись події далі і що нас чекає. Можливо, думали ми, доведеться виїхати з країни, стати дисидентами. Сидимо місяць, другий, третій, без зарплати.
Ще до приходу Зінкевича у Волинську філармонію нам було там некомфортно. Не раз задавали собі запитання: “Чи туди ми потрапили?” З ним стало ще гірше. Нам найбільше заздрив директор Геннадій Місан, завжди робив пакості. Філармонія тоді працювала тільки на Зінкевича: звання, премії. Хоча ми були відомими, і наш маленький колектив приносив державі значно більше прибутків, аніж Василь, преміальні отримували смішні. До прикладу, йому 200 “рублів”, а нам – по 30. На рівні звукорежисера “Світязя”… Та й дирекція нас не захистила від штучного радянського клейма “зрадників батьківщини”. Усе було продумано і використано проти нас. Директор філармонії неодноразово нам говорив: “На вас в КДБ заведено досьє! І де б ви не працювали, ваше досьє буде ходити за вами!”…
Когось вразило те, що після похорону Назарія Яремчука я зопалу сказала: “Як багато людей було! … Море! До мене стільки не прийде. Мене так не поховають”. І це правда. Причина не в заздрості, а в любові народній. Нас ніколи не любили на Волині так, як любили Назарія буковинці. Вони пишалися і гордилися ним завжди. Ми ж цього не мали…”
Мареничів “засунули” в шухляду, а ключа загубили. Недолугі лакеї радянського режиму не збагнули, що навряд чи можна бодай коли-небудь замкнути “Місяць і зіроньки”, “Маки червоні”, “Посилала мене мати”, “Мені ворожка ворожила”, “Ніченько-циганко”, “Котики вербові”… Ці пісні любили і люблять мільйони саме у виконанні Мареничів. І любитимуть завжди.
