Колиска таланту – Лемківщина, “земля вівса та ялівцю”
Важкість покидання рідної землі, життєві дороги у вимушеній еміграції, чимало пережитого. Коли згадки про Україну сотаються нерозривною ниткою, лагідним променем торкаються підніжжя велетів-гір і розсипаються яскравими медунками ностальгії у безсонних ночах.
Це все переживав у свій час маестро загадкових ліній і фактур, великий скульптор Михайло Черешньовський. Народився мистець 5 березня 1911 році в селі Стежниця Ліського повіту, що тепер належить до Польщі. Цей лемківський край ще називали “землею вівса та ялівцю”. У родині Матвія і Єви Черешньовських Михайло був первістком, а згодом світ побачили сестри Катерина і Ганна та брат Іван.
Їх дитинство було нелегким, позаяк рано залишились без батька. Весь тягар важких побутових турбот упав на плечі матері, а біль втрати змусив дітей раптово подорослішати. Та попри все це, Михайлик вбирав у себе картату красу пейзажів завіконня, живу мову, надзвичайну лемківську працьовитість. Так уже в свої сім-вісім років він творив ножичком фантастичні фігури птахів, звірів. Ці його дитячі роботи своєчасно помітив секретар Белигородського адвоката Осип Копач і посприяв вступу чотирнадцятилітнього юнака до Коломийської школи, на відділ церковної різьби й орнаменту. Там він вивчав різноманітні техніки, передовсім рельєфного та круглого різьблення, а по завершенні навчання успішно склав іспит різьбярського майстра.
Його руки творили у дереві музичну симфонію ліній, мов цілу палітру звукових асоціацій. Цьому сприяв неабиякий музикальний хист: ще підлітком Михайло змайстрував скрипку і мріяв стати музикантом. Та цей стан душі й тонке відчуття звуків, він зумів перенести у дерево й камінь. Останні у його руках набували чогось, чого так і не вдавалося розгадати. У скульптурах чітко оприявнюється ритмічність ліній, їх плавні переходи, експресивні контрасти. Музика, що внутрішнім струменем ллється крізь фактури!
Юність змахнула жар-птиці пером
Опісля завершення навчання у Коломийській школі Михайло Черешньовський вступив до Краківського інституту пластичного мистецтва ім. Щепанського на відділ скульптури. Провчився там від 1932 р. до 1938 р. з вісімнадцятирічною перервою, відбуваючи воєнну повинність в Армії Польській у Станіславові. Втім, шлях Михайла у Польщі не був легким: лише виняткова любов до своєї рідної землі, до Лемківщини, не дозволили влитися у чужий мистецький потік. Навпаки: митець з молодих літ трепетно беріг спадщину українських традицій, інтегруючи їх у творчість. Мистецтво у його житті йшло пліч-о-пліч із патріотичним духом: у Кракові Михайло був активним членом української громади, молодіжного гуртка “Зарево”, а згодом ОУН.
Уже зі студентського часу його творчий шлях ознаменувався втратами. За період навчання скульптор створив понад тридцять робіт, котрі або безслідно зникли, потрапивши до рук професорів (приміром “Косар”), або ж загубилися у круговерті воєнних часів.
Болехів – місто, на перехресті сміливих надій
У перших числах липня 1939 року, по завершенні студій, Михайло не зміг знайти праці за фахом, то ж вирішив переїхати разом із дружиною Оксаною до Болехова, де організував майстерню прикладної різьби. Тут вони прагнули навчати підлітків і молодь професійно різьбити на дереві, можливо й на камені. У програмі-максимум, розрахованій на перспективу, Черешньовські мали на меті перетворити різьбярську майстерню на скульптурно-різьбярську.
Подружжя Черешньовських зупинилося у простому будинку, половину якого займала родина Голованівих, а другу здавали в оренду: вона їм і припала до душі, позаяк могла правити як за житло, так і за ательє для навчання дітей. Цей будинок зберігся у Болехові – тепер при вулиці Шкільній, 5.
На початку вересня розголос про майстерню, проваджену дипломованим митцем, пішов по всьому Болехову. Туди ринули хлопці й дівчата, котрим було цікаво опанувати нову справу. Кімната стала затісною, то ж Михайло разом із дружиною проводили заняття безпосередньо на подвір’ї: допоки дозволяла погода.
17 вересня радянські війська перейшли Збруч і рушили на Захід. Невдовзі опісля цих подій Михайло отримав розпорядження ОУН залишити Болехів і прибути до Кракова. Оксана залишилася керувати майстернею сама: жінка вела осередок мистецького випалювання, а вчити учнів різьбі й ліпленню було нікому.
Та вже у другій половині літа 1941 року Черешньовський залишив Краків і повернувся до Болехова. Тут він мав довершити створення різьбярської майстерні, а також власною творчістю всіляко сприяти відновленню Української держави. З поверненням Михайла, знову кипіла робота: він викладав рисунок і вчив, як правильно різьбити. Оксана ж навчала випалюванню. А окрім цього, подружжя готували літературні вечори, концерти. То ж різьбярська майстерня поступово набула характеру потужного культурно-освітнього осередку.
У 1942 році Черешньовські винайняли в протилежному кінці Болехова столярний цех. Тут Михайло підводив учнів до усвідомлення неповторності орнаментальної різьби Бойківщини. Всього за один рік праці число учнів зросло до 17-ох осіб і охочих навчатися щомісяця ставало все більше. Та на заваді розширенню ставали питання площі й наявності інструменту, то ж позначка учнів вимушено не перевищувала 20-ти осіб.
Непоказна, на перший погляд, майстерня стала місцем творення мистецьких речей, гідних бути репрезентованими у світових музеях. Головними замовниками їх виробів стали церкви: так за час праці Михайло виготовив понад 10-ть окладів Євангелій. А окрім цього, він творив скульптури: з його побуту в Болехові довідуємося щонайменше про п’ять таких. Серед них: “Христос”, “Жниця”, два портрети Тараса Шевченка і “Мати з дитиною”.
У ці роки майстер вдавався ще раз до образу Кобзаря. Так до березневих днів 1942 року він виліпив і відлив у гіпсі погрудний портрет Кобзаря, який виконав на замовлення “Просвіти” села Гузіїв.
Новий відлік. Горнило втрати
І все ж поступово майстерня Черешньовського стала все менш надійним прикриттям для захисту української молоді від фашистських людоловів і, зрештою, для самого Михайла. То ж на початку 1944 року вона зачинила свої двері. Більшість вихованців майстерні на чолі з вчителем пішли в Українську Повстанську Армію, щоб там захищати рідну землю і мистецтво. Їм всім довелося змінити різець на зброю проти ворогів. Та серце рвалося до мистецтва і ось зі спогадів Михайла:
“Вигадування композицій з орнаменту схоже на гру, – казав Черешньовський. – Якби не війна і я мав можливість – сам або з учнями майстерні – вирізьбити все те, що було тоді на думці, я міг би нарізьбити всього на великий музей. Щодня на стандартних, накраяних ножицями аркушах паперу рисував по п’ять-десять різних композицій з орнаментів. Цих карток назбиралося тоді сотки, а може й тисячі”.
Сильно вплинула на стан Черешньовського втрата навесні 1942 року єдиного брата Івана, якого підступно вбили. То ж він продовжив боротися за українську державність як проти німецьких окупантів, так і імперськоросійських. Спогади про роки Михайла в УПА оприявнюють його незламність:
“Черешньовський у ці непевні й тривожні місяці яскраво виявив себе як добрий промовець, пропаґандист української національної ідеї – визвольної ідеї! Ще й тепер живуть колишні вояки УПА, які записалися до цієї героїчної Армії після того, як почули заклики Черешньовського або побесідували з ним наодинці. А ще Михайло дбав про одяг і харчі для тих, хто був у лісі. В його лісовій хижі був пункт роздачі харчів. Люди з сіл приносили туди борошно, квасолю, картоплю, горох, сир та іншу сільськогосподарську продукцію чи й готову поживу. Іноді, коли бракувало рук приготувати страви, Михайло брався за це сам: дров у лісі багато, піч у хатині була велика, а любови до праці йому не позичати”.
Наприкінці війни Михайла Черешньовського разом із вісімнадцятьма тисячами лемків незаконно, позаяк територія вже належала Польщі, мобілізували до лав радянської армії та перекинули на фронтову лінію. Михайло ж потрапив до штрафної роти та дванадцять разів його допитувала радянська розвідка як потенційного ворога її народу. Він постійно “ходив по краю леза”, відтак вихід лишався один – “дезертирство”. І знову Українська Повстанська Армія й проблиск надії. Воєнні лихоліття гартували його дух як скульптура людських душ: обтесували все зайве, роблячи його серце сплетінням точних ліній пережитого.
Закінчення війни ознаменувало для нього чотиримісячний виснажливий перехід кордону та небезпечний рейд на Захід. Перед ним стелилася доля емігранта. Він перетнув чесько-німецький кордон немічний, достоту виснажений і кволий. Там перенесли його в табір Деґендорф, де у вересні 1947 року інтерновано вояків УПА. Після тримісячного інтернування Михайло з невеликою групою осіб опинився у Міттенвальді: одразу взявся до творчості, втім сили підвели. Так митець опинився у шпиталі, де доля звела його з майбутньою дружиною Людмилою Білокрис.
Варто зауважити, що саме у таборовий період Михайло Черешньовський створив портрети Степана Бандери (1948), провідника українських націоналістів генерала Тараса Чупринки (1950), письменника Володимира Винниченка. Його герої сповнені колориту особистостей сильного духу, принципових у судженнях і переконаннях.
Продовження читайте у наступному випуску
Джерела: “Михайло Черешньовський: статті, спогади, матеріали”. Відповідальний редактор: Олекса Біланюк, упорядкування: Тамара Скрипка, Нью-Йорк, 2000 рік
Дмитро Степовик “Скульптор Черешньовський: життя і творчість”. Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2000 рік
За надання необхідних матеріалів для статті подяка працівниці музею історії міста Болехова імені Романа Скворія – Юлії Калитин.
