З Юлією Косівчук ми познайомилися восени 2016 року в Сан-Франциско, на святковому концерті після літургії.
Вбрана у неповторний осучаснений варіант традиційного українського строю, вона привертала увагу своїм артистизмом, смаком, невимушеною грацією, щирою посмішкою. А коли вона заспівала авторську пісню під гітарний акомпанемент свого чоловіка, то у залі запала тиша. Так глядачі слухають, лише коли артистові вдається говорити до людських душ.
Чернівчанка Юлія Косівчук живе в Америці з 2004 року, але вона не лише не забуває про рідну землю, а й усебічно підтримує і пропагує її серед діаспори та серед американців – творчістю, енергетикою та добрими справами.
Нещодавно в Україні вийшли друком дві книжки для дітей авторства пані Юлії. Про них, музику, любов до життя і творчості – наша сьогоднішня розмова.
– Пані Юлю, ви – художниця, поетеса, прозаїк, журналіст, співачка і авторка пісень. На професійному рівні займаєтеся декоративно-прикладним мистецтвом, викроюєте час для карате, виховуєте двох діток і при цьому завжди виглядаєте стильно і яскраво. Спостерігаючи за вами та вашою діяльністю, ловиш себе на думці, що далеко не всі змогли би витримати ваш ритм життя. Поділіться секретом свого тайм-менеджменту, будь ласка.
– Дякую за теплі слова. Насправді я в усьому – самоучка, тому дуже відчуваю брак знань у тому, що роблю.
У дитинстві дуже хотіла займатися музикою, але мене чомусь не віддали до музичної школи. Хотіла малювати, але художня школа була дуже далеко від дому, і батькам не виходило мене туди возити. З пошиттям ляльок – окрема історія: моя дружба з голкою починалася з ненависті до неї. Я терпіти не могла вишивати у дитинстві на уроках праці. А шити на машинці – то було зовсім не моє. Одного разу, коли я прибирала у кімнаті, голка з полиці впала на килим. Ну, а я впала на голку. Вона забилася у саму колінну чашечку. Далі – операція і місяць у гіпсі. Словом, яка там любов до шиття? Уже коли я виросла й побачила красивезних зайчиків, равликів, Солох ручної роботи, то загорілася бажанням створювати подібні речі.
Карате я займаюся з 11 років. Це значна частина мене і мого характеру. Східні єдиноборства допомогли мені знайти внутрішню рівновагу та виховати самодисципліну. Це неабияк допомагає в житті. А тепер вони стали ще й моєю професією. Однією з. В Україні в мене був досить великий клуб, а тут, в Америці, – невеличкий. Зате кожен учень мені дуже близький. До речі, моя донечка також у мене тренується вже шостий рік.
– Розкажіть про свої книжки, будь ласка. Хто, коли і за яких обставин вас надихнув на їх написання? Чи виношуєте нові ідеї зараз?
– Книжки – це паралельний світ. Моя перша поетична збірочка вийшла друком у 2003 році, коли я стала лауреатом конкурсу імені Вадима Коваля. Називалася вона “У стилі до стиглого льону”. Згодом, у 2008 р., з’явилася “Помаранча-SIZE”. Минулого року я написала казку для дітей “Війна і маленька Віра”. Це історія про хоробру дівчинку, яка перемогла потвору-війну, що ковтала дитячі іграшки та усмішки у Місті Щасливих Людей. Мені дуже хотілося розказати діткам (та й дорослим теж), що вірити потрібно завжди. І ніколи не здаватися.
І я вірю. Вірю, що Україна переможе! У мене надзвичайно болить душа через те, що наша країна переживає такі складні часи. Я відчуваю певну провину, що живу далеко від Батьківщини. І саме тому мені просто необхідно щось робити, аби зменшити цю відстань. До речі, 50% від продажу книжки я віддаю сім’ям загиблих українських воїнів. А всі кошти від продажу моєї нової книжки “Мама, в якої зламалася пружинка” я перераховую на потреби бідних і хворих дітей, якими опікується Марта Левченко – відомий в Україні волонтер.
Ця книжка дуже особлива для мене, оскільки всі історії в ній – правдиві. Я прочитала їх на сторінці Марти у Facebook і запропонувала їй зробити книжку. До кожної історії я додала ангела, який допомагає головним героям, тому всі без винятку оповідання мають щасливий кінець. Дуже би хотілося, щоби так було і в реальному житті.
Користуючись нагодою, хочу подякувати видавничому дому “Букрек”, зокрема – пані Дарині Максимець. Вона та її команда долучилися до благодійного проекту й надрукували книжку безкоштовно. Оскільки ми живемо у Сполучених Штатах, я зробила ці обидві книжки двомовними. І сама ж їх проілюструвала.
– А які книжки ви самі читаєте? Які літературні твори ви б порадили нашим читачам?
– Я дуже люблю читати історичні романи. А ще – альтернативну історію. Це жанр, який започаткував відомий чернівецький письменник Василь Кожелянко. Всім раджу прочитати його романи “Діти застою”, “Срібний павук”, “Третє Поле”. Зачитуюся Андруховичем, Прохаськом. Із класики – Булгаковим. Його “Майстер і Маргарита” – один із моїх найулюбленіших творів. Там же містика! Тому і Дяченків люблю.
– Ваша сторінка у Facebook наповнена янголами – кольоровими, настроєвими, ніжними та веселими. Що це за образи? Як вони виникають? Для кого ви їх створюєте?
– Ангелів я почала малювати кілька років тому. Спочатку це була, радше, забавка. Дарувала їх друзям і знайомим – на радість, на добро. Нині вже намальовано понад шість сотень картин. Я ніколи не дублюю їх, оскільки вірю, що у кожної людини є свій неповторний охоронець. Як кажуть американці,“one-of-a-kind”.
Років зо три тому я випадково побачила на Facebook-сторінці Марти Левченко допис про дівчинку, яка бореться із раком. Я написала Марті, що хочу якось допомогти. Запропонувала робити міні-аукціони. Продавати картини з ангелами та віддавати гроші на лікування цієї дитини. Як не дивно, люди полюбили отих смішних крилатих створінь, і з того часу я не спиняюся.
Інколи малюю до п’яти ангелів на день. Мабуть, хтось там в інших світах допомагає, бо малювати ангелів я ніколи не втомлююсь. Як правило, я не продумую свої наступні картини наперед. Вони самі народжуються. Інколи я навіть хочу щось змінити, але це від мене майже не залежить.
Коли люди просять намалювати ангелів, мені обов’язково потрібно побачити хоча би світлину замовника, щоб зрозуміти, яким має бути настрій картини. А далі процесом уже керують самі ангелики.
– Коли ви почали писати авторські пісні? Які фактори вплинули на вашу стилістику? Що для вас найважливіше у пісні?
– Кажуть, що музика – це мова, якою до нас звертається Бог. Впевнена, що так і є.
Свою першу пісню я написала у шістнадцять років. Тепер у моєму доробку – близько вісімдесяти пісень. Інколи я фізично відчуваю, що от-от – зовсім скоро – має народитися нова пісня. Не знаю, як це пояснити. А часом твір пишеться буквально на одному диханні.
Найскладніший момент – моя абсолютна музична неграмотність. Оскільки я не знаю нот, але чую в голові музику, то єдиний варіант не забути її – це наспівати на диктофон. Як добре, що ми живемо у світі гаджетів, коли все необхідне для творчості – просто під рукою.
Про фактори, які вплинули на стилістику, скажу лише, що мені пощастило народитися у правильний час і спілкуватися з правильними людьми. Початок двотисячних був напрочуд багатим на події та нові імена. На численних фестивалях авторської пісні було надзвичайно цікаво, людно, галасливо і щиро… Мене страшенно вабив фолк-рок. Не те, щоб я намагалася писати в якомусь певному стилі. Для мене це був абсолютно неконтрольований процес. Моє покоління виросло на піснях Тараса Чубая, Земфіри, “Океану Ельзи”, Марічки Бурмаки та, звісно, Володимира Івасюка.
Поки я навчалася на філфаці Чернівецького національного університету, мала нагоду зустрічатися з корифеями сучасної української літератури. До нашої alma-mater часто приїздили Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Василь Кожелянко, Оксана Забужко, Сергій Пантюк, Роман Скиба.
– Що для вас натхнення? Як ви відновлюєте сили у непрості періоди життя?
– Думаю, натхнення – це найпотужніша енергія, яку дає нам Господь. Тому мене завжди смішить, коли хтось із митців хизується своїми талантами й приписує собі ці чесноти.
Як на мене, талант – це подарунок, який може дістатися будь-кому. Отже, наявність таланту – зовсім не заслуга митця. А от робота над його плеканням – то вже зовсім інша справа.
Особливий дар – велика відповідальність. Його потрібно віддати людям.
Малювання – це для мене свого роду “портал”, через який я потрапляю до світу рівноваги. В роботі відновлюються сили. Робота дає сили та натхнення для нових і нових починань.
– Пані Юлія, чи маєте ви свій рецепт щастя? Який він?
– О, він дуже простий. Потрібно, щоби ті, кого я люблю, були живі, здорові та щасливі. Та щоби була можливість творити. Не уявляю свого життя без творчості.
– Чого вас навчають ваші діти?
– Насамперед – щирості, вміння радіти простим речам, бачити світ казковим і добрим. Я дуже боюся втратити у собі оте дивовижне відчуття легкості, яке буває, лише поки ми – маленькі. Вже давно зрозуміла, що найпрекрасніші – ті картини, які намалювали діти. Щирішого й світлішого мистецтва у світі просто не існує. Може, саме тому я намагаюся працювати у такому “дитячому” стилі.
– Що для вас вдячність і здатність бути вдячним?
– Не лише щось вагоме варте вдячності, але й звичні, щоденні речі. Теплий вітерець і сонечко, кава, що гріє долоньки, дзвінок друга, мамина усмішка…
– Яку музику вислухаєте? Як вона впливає на формування творчої особистості?
– Музика – це тоненька, але надміцна ниточка, що зв’язує людину з Богом. Лише музика може по-справжньому зачепити найпотаємніші струни серця. Я абсолютно не можу пояснити, як вона народжується. Це для мене – таїна…
Мені подобається різна музика, але в дитинстві я багато слухала Beatles і Челентано. Їх, а ще Моцарта, Івасюка, Чубая я можу слухати безкінечно.
Музика може дати людині сили та бажання жити, ставати кращим, а може й загнати у темний куток. Вона має колосальну силу і великий вплив на людський мозок. Образотворче мистецтво, як на мене, аж такої влади над нами не має. А от музика…
– Ідеальний омріяний творчий проект – коли у вас є і час, і кошти, і підтримка оточуючих – який він?
От якби всі митці світу об’єдналися та спрямували своє мистецтво на допомогу знедоленим – оце був би направду дивовижний проект! Мистецтво – це рушійна сила! Скільки ж хорошого можна було би зробити! Скількох голодних нагодувати і хворих вилікувати. Може, колись так і станеться, коли людство до цього доросте. Мрію про це. Мрії дають сили жити далі, працювати і не втрачати зв’язок із природою, світом, самим собою. Діти, які живуть у серцях дорослих людей, посміхаються мальованим ангелам, вірять у чудеса, мріють і творять добро. Хіба це не причина продовжувати малювати ангелів?
Інтерв’ю взяла
Олена Карпенко,
письменниця, музикант, членкиня Національної спілки письменників та Національної спілки журналістів України.
