У житті української співачки Наталки Карпи до війни все було по-іншому. Продюсер, режисер і заслужена артистка України регулярно записувала пісні, випустила більше двадцяти кліпів, разом з продюсерським центром “Karparation” займалася пошуком і просуванням молодих талантів в Західній Україні, навіть створила авторську лінію парфумів. Її дискографія – 6 альбомів. Наталка брала участь у всеукраїнських та міжнародних фестивалях, багато гастролювала, а її пісні, зокрема добре відома “Калина”, звучали в ефірі радіостанцій Європи.
Життя Наталки Карпи, як і кожного українця, змінилося 24 лютого рік тому.
– Рік війни. Емоційні гойдалки – від найбільшого розпачу до неймовірного піднесення. Як ти давала раду у цьому році?
– Я чула про війну від своїх дідусів та бабусь, і ніколи не думала, що нас вона теж може чекати. Рік був емоційно складний. Тримали моменти впевненості, щастя за людей, які надихають і підтримують. Моя подруга з дитинства, з якою ми 10-15 років не спілкувалася, сиділи в школі за однією партою з першого класу, Марічка Панас – давно емігрувала в Канаду. Вона знайшла мене. Запропонувала свою допомогу в перший день війни: “Ти з маленькою дитиною на руках, все що можу, для тебе зроблю – кошти, квитки на літак. Ми тебе чекаємо тут у Канаді. Ми дуже переживаємо за те, що відбувається в Україні.” Це було так несподівано, що є люди на іншому кінці географії, і вони про тебе думають.
А були моменти, коли з відчаю плакала, коли ніхто не бачив, не мала права показувати дитині і старшим батькам свого розпачу. Особливо тоді, коли близька людина зараз у гарячій точці, коли бачила, як друзі та знайомі втрачали здоров’я, гинули на війні. Це неймовірний розпач і біль.
– І що давало силу жити, працювати, їздити?
– Перші 3-4 місяці я не могла ні співати, ні їздити, в якомусь своєму коконі жила.
У перші дні повномасштабного вторгнення ми з донечкою поїхали на захід України до двоюрідної сестри. Це наш отчий дім, де жила бабуся, дідусь, де я народилася, де всі літні канікули проводили. Це містечко на кордоні. Ми бачили, як у перші дні без одягу, з маленькими дітьми, без харчів приїжджають люди зі сходу України. Ми з сестричкою брали величезні виварки, варили борщ, пекли пиріжки, і везли на кордон годувати теплим людей. Це не були артистичні будні. Це були будні людини, яка зіткнулася з неочікуваною реальністю війни. Ми всі робили те, що кожен міг та відчував.
– Наталко, можеш пригадати мить найбільшого відчаю…
– Надскладний концерт у реабілітаційному центрі. Коли я у залі побачила 70-80 хлопців з щойно ампутованими кінцівками, до того ж дехто прийшов зі своїми родинами, з дружинами, я заціпеніла. Не знала, як я буду співати, не могла сказати ні слова. Красиві, розкішні, молоді, гарні чоловіки, фізично підтягнуті. І війна так жорстоко покалічила їх.
До мене підійшла психолог і каже: “Ти не маєш права плакати, фарбуй губи у яскравий колір, витирай сльози і виходь на сцену з посмішкою. Ти маєш вдихнути в них життя. Показати їм заради чого вони склали таку жертву”.
– Нам усім треба мати кому виговоритися. З ким підтримуєш живе спілкування під час війни?
– Мені потрібне живе спілкування, хочу чути голос, його вібрацію та силу.
Ми всі люди, не титани, маємо право бути живими. Весь спектр емоцій зараз проявляється дуже гостро і по-справжньому.
Я спілкуюся з подругою Олесею Садовою, з нею товаришую 25 років ще з радіо “Незалежність”. Це хрещена Злати. Безперечно, спілкуюся з рідною сестричкою, вона зараз у Польщі. З моїми друзями, з якими потоваришувала в Америці, з волонтерами, які мотивують, та морально підтримують. Безперечно – з батьками. І, напевно, найніжніше спілкування, яке мене живить, це спілкування з донечкою.
– Як трирічній дитині пояснити, чому гудуть сирени, чому треба йти у підвал, де її батько і чому вона зараз не у своїй квартирі в Києві?
– Коли почалася війна, вона ще не розуміла – їй було два рочки. Тільки зараз, відколи їй виповнилось три роки, вона починає розуміти, що сирена звучить: “ Бабуся! Ховаємось?” Кричить – “..ракети летять.” Крайній місяць почала реагувати через заперечення: “ні ні, мама, це ж не сирена, правда? ні, нема ракети не летять, мам”..
Чоловік з фронту телефонує нам щодня. Нещодавно я її питаю: “Златусю, де твій тато?”, а вона розвертається і каже: “Тато на війні, тато воює”.
Вона тільки починає пізнавати цей світ, і мені хочеться, щоб вона пізнавала його з любов’ю, добром та ніжністю. Злата знає вже багато українських пісень. Дідусь музикант, мульти-інструменталіст. Тому дома є багато інструментів – фортепіано, гітара. Дідусь купив ще губну гармошку. Вона вже грає на сопілці. Ми намагаємось її відволікати від тих воєнних реалій, щоб дитина мала дитинство, не бачила війни і не чула сирен.
– Які слова ти кажеш чоловікові, який зараз служить? Про що він розповідає тобі?
– Про війну мало розповідає. Щоразу, коли запитую у чоловіка, що тобі потрібно, він каже:” У нас все є, все добре, Не хвилюйся. Мені нічого не потрібно. Ми самі собі даємо раду.”
Слова, які я йому кажу: “Бережи себе, Будь живим. Я тебе дуже прошу”. Мало говорю – більше молюся. Моя розмова, напевно, зараз більше з Богом.
– Жінки, які чекають, – їх так багато зараз в Україні. Твій відеопроєкт про жінок, які чекають, що з ним зараз?
– Я знайома з багатьма жінками, які є дружинами побратимів мого чоловіка “Джексона” та інших військових. Ми спілкувались – кожна з них має свою історію, по якій можна знімати фільм, писати книги, які стануть бестселерами. І тому, коли ми написали пісню з Владом Дарвіним “Жінка, що тебе кохає”, в часі війни ми змінили назву на “Жінка, що тебе чекає”. Тоді мені прийшла ідея знайти кількох жінок, які погодяться розповісти свою історію, і на основі цих розповідей відзняти відео на цю пісню. На електронну адресу прийшло дуже багато історій, які пробирають. Щоправда, дівчатка боялися фільмуватись. Адже чоловіки зараз перебувають на позиціях, ніхто не хотів нашкодити своєму чоловікові. Тому ми вирішили трансформувати цей кліп у простішу історію з актором.
– Один реліз – за рік війни. Мабуть, така продуктивна співачка, авторка, як Наталка Карпа, пише і творить щоденно ще для нотатника. Як зараз з творчістю?
– Перші 4 місяці війни я нічого не хотіла. У бабусиному будинку не було інструменту і я зрозуміла, що від цього страждаю. У цьому маленькому містечку я зустріла директора народного дому. Він усміхнувся, простягнув мені ключ, каже: “Тримай, ти творча людина. Можливо тобі вночі, зранку, в будь-який час захочеться щось написати. Тож матимеш завжди інструмент під руками.” Я йому безмежно вдячна, тому що трек “Колискова війни” народився саме в тій маленькій кімнаті того Народного дому. Після чотирьох місяців мовчанки стався творчий вибух, хотілось писати, ноти лягали, слова сплітались. Це такі гойдалки – коли нічого не пишеш, а потім не встигаєш записувати.
– А як змінилось мистецьке середовище України за час війни? Багатьом довелося змінювати вектор руху. Як ти це сприймаєш?
– В українському мистецькому середовищі – розлом тектонічних плит. З’явилось дуже багато нових імен, які були, але працювали по своїх студіях, по підвалах. Раніше 60-70% ефіру перекривала російська музика і російськомовний контент українських артистів. Зараз, у кривавий рік війни, основні гравці ринку шоу-бізнесу зрозуміли, як треба діяти тут у тих реаліях. Весь контент тепер звучить українською. Це мега круто. Мої мрії з 2000 року – вийти на рівень, коли вмикаєш одну радіостанцію, другу, а там звучить український джаз, якісний хіп-хоп, чудесне етно, добра нішева музика. Ми ж не виховували українського слухача, тому що це, мабуть, було не вигідно. Людина, яка має смак до музики, гордість за свій національний продукт, вона на іншому щаблі розвитку. “Даха Браха” по світу виступає, а в нас на радіо її не було чути.
Зараз складний момент для українського виконавця. Щоб зробити якісний контент, потрібні бюджети. Роботи фактично немає, концерти – 99.9 відсотків благодійні, немає інших джерел прибутку та підтримки. А ми могли б з українською музикою вийти на новий рівень. Українські музиканти талановиті, у всьому світі себе проявляють, бо вони вміють співати, робити музику, є хорошими інструменталістами.
– Ти їздила з концертами до США, і почалася ця історія зі співпраці з фондом Revived Soldiers Ukraine. Як це відбувалося?
– За час війни я тричі їздила з концертами до США, історія співпраці з фондом “Revived Soldiers” триває. Ще у 2015 році я познайомилася з Іриною Ващук у Києві. Ми зустрілись, вона розповіла про фонд, мій чоловік Джексон багато розповідав про цей фонд. Ірина у 2014 році вирішила займатися реабілітацією хлопців, і вже тоді багато робила і допомагала.
Багато поранених хлопців жили у неї вдома, Іра шукала кошти і особисто за ними доглядала. Реабілітаційні центри в Америці достатньо дорогі. Вона робила неймовірні речі, щоб знаходити бюджети і рятувати хлопців. Ірина Ващук береться за найскладніші кейси, допомагає хлопцям, яким в Україні сказали, що вже нічим не допоможуть.
– Заокеанські донати. Долучались всі – і великі корпорації, і звичайні українці, і навіть пересічні американці не залишались осторонь! Як ти їх переконувала?
– Найбільше переконує українська пісня. У мене в репертуарі є пісня “Лебідка”. Це пісня про повернення сина, батька, найближчих з фронту. Я її виконувала раніше з чоловіком, а зараз співаю сама. Слухаючи її, ридає весь зал. Напевно, байдужих не залишається.
Ще розповідала реальні історії про людей, про те що відбувається в Україні, показувала відео про хлопців – якими вони були до війни і після фронту.
Ми зібрали 46000 доларів тільки в Чикаго на різдвяному концерті Наталки Карпи. Краплинка до краплинки створює течію, а течія робить велику справу.
– Українська діаспора Америки. Ти обіцяла розповідати багато, бо це фантастичні українці з неймовірними історіями, нереальними подвигами, з великими серцями … і жовто-блакитним кольором крові! Що це за історії?
– Це мега люди. Це мурашки, яких багато, і вони багато роблять. Я була зачарована цими історіями і знаю багато українських родин, які там давно живуть, і вони з кожної своєї заробітної плати, з кожного свого прибутку жертвують на збройні сили України. Скільки дівчаток-волонтерок, жертвують часом для своїх родин, кажуть батькам почекати, бо приїхали нові хлопці і їм сьогодні потрібні перев’язки, була сьогодні операція, і вони мусять ту добу чи дві з ними побути.
– Зібрані донати пішли на реабілітацію/протезування поранених солдатів України. Буде новий реабілітаційний центр для відновлення наших воїнів?
– Є такий реабілітаційний центр в Ірпені, його відкрив фонд Revived Soldiers Ukraine. Я там була у червні 2021-го року. Навіть після операції в Америці, через 2-3 місяці хлопцям потрібна постійна реабілітація.
Тому перший реабілітаційний центр від фонду був відкритий в Ірпені. Центр освятив священник з Чикаго, і це благословення не дало окупантам його зруйнувати, снаряд впав поруч, порозбивав сусідні приміщення, а центр вцілів. Він відновив своє функціонування після окупації. А другий реабілітаційний центр буде відкрито у Львові. Вже закуплено багато апаратури та обладнання з Європи та Америки.
– Ти пишеш про нас як про носіїв генокоду, який не зітре жодна тоталітарна влада чи режим, про нашу самобутність, автентичність та самоідентифікацію! Як у наших дітях зберегти це?
– Маленька історія з нашого сімейного архіву. Моя бабуся Анна, мама мого тата, надзвичайно красива та мудра жінка. У свій час вона допомагала УПА, переховувала братчиків, розуміла, що її можуть розстріляти. Її, зовсім юну, кинули в карцер за те, що вийшовши з церкви, заколядувала. Її били, по коліна тримали в холодній воді, знущались. Бабця дуже добре вишивала, вся хата була у вишитих рушниках та подушках. Перші дні незалежності. Бабуся сидить на ліжку та відпорює з подушки об’ємну квітку. Коли ж вона відпорола її, ми заціпеніли. Під квіткою був вишитий тризуб. Бабця каже, що все свідоме життя в цьому домі був цей оберіг, він нас захищав і оберігав. Це наша ідентифікація. Наш генокод. І в цьому наша сила.
