Як українців Закерзоння примусово виселяли з території Польщі до УРСР
21 липня 1944 року в Москві, очевидно, на противагу еміграційному польському уряду в Лондоні, було створено маріонетковий тимчасовий орган виконавчої влади в Польщі з гучною назвою “Польський комітет національного визволення” (ПКНВ). Можна би й не згадувати про цей комітет, якби його існування, хоча і формально, не визначало майбутню долю 700 тисяч українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини.
27 липня 1944 року СРСР укладає з ПКНВ угоду про польсько-радянський кордон. Угода ніде не була опублікована та ніким не ратифікована, то залишимо без відповіді питання про її правовий статус.
Кордон провели по лінії Керзона
За основу радянсько-польського кордону взято так звану “лінію Керзона” з окремими відхиленнями на користь Польщі. Саме англійський міністр закордонних справ лорд Джордж Керзон ще в грудні 1919 року запропонував таку лінію розмежування між воюючими тоді більшовицькими і польськими військами. Її підтвердила Найвища рада Антанти 8 грудня 1919 року. Таким чином, після 27 липня 1944 року виникло реальне Закерзоння, а згадані вище сотні тисяч українців – споконвічних мешканців західних українських етнічних земель – опинилися на території майбутньої повоєнної Польщі, стали закерзонцями.
Слід наголосити, що міждержавний Договір між СРСР і ПР про радянсько-польський кордон був підписаний у Москві лише 16 серпня 1945 року, а став чинним після обміну у Варшаві ратифікаційними грамотами аж 5 лютого 1946 року.
Але повернемося до 1944-го. 9 вересня у визволеному польському Любліні голова Раднаркому УРСР М. Хрущов і голова ПКНВ Е. Осубка-Моравський підписують сумнозвісну Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі.
Згідно з цим документом, по-перше, українців із Закерзоння евакуювали до УРСР. Який цинізм! А по-друге, ця так звана евакуація, відповідно до Угоди, повинна була відбуватися винятково добровільно.
Повного тексту Угоди від 9 вересня 1944 року також не було оголошено до відома населення. Поширювалися лише невеликі афіші за назвою “Повідомлення для українського, білоруського, російського і русинського населення про можливості й порядок евакуації на територію України”.
Евакуація повинна була закінчитися до 1 лютого 1945 року. Насправді, терміни евакуації українців продовжували декілька разів аж до кінця червня 1946 року, а так звані “зачистки” тривали і у липні-серпні 1946 року.
Змушували покидати рідну землю
На першому етапі до кінця 1944 року евакуація формально ніби не була примусовою, але, фактично, всіма доступними методами українців змушували покидати рідну землю. Переважно, виселяли українців на цьому етапі з Холмщини, де вже в 1942-1943 роках від зброї польських підпільних боївок гинули наші люди. Навесні ж 1944 року там прокотилася хвиля масових убивств українців, а їхні оселі спалено (Сагринь, Бересть, Ласків, Верешин, М’ягке, Модринь, Новосілки, Шиховичі).
Зовсім цинічно, з грифом “строго таємно”, про “добровільність” евакуації, зокрема, холмщан, 2 листопада 1944 року у листі до Президії КНР (Крайова національна рада) і ПКНВ звертався люблінський воєвода Казімєж Сідор: “…теза “добровільності” в угоді про переселення є неслушною, і ми повинні йти на примусове переселення …”.
Новостворена тоталітарна польська влада повсюдно: по-перше, ліквідувала українське організоване громадське життя, та ще напередодні 1944-1945 навчального року – українське шкільництво на Холмщині та Південному Підляшші, а незабаром – і на решті території Закерзоння; по-друге, позбавила українців права на землю під час проведення аграрної реформи; по-третє, обклала їх непосильними податками, обов’язковими контингентами.
Наведені засоби “стимулювання” так званої евакуації українців, однак, не давали бажаного результату. На початку весни 1945 року переселенська акція зазнала краху. Почалася нова хвиля масових убивств українців, зокрема, у Надсянні, Любачівщині (Павлокома, Пискоровичі, Малковичі, Гораєць, Бахів, Березка, Сівчина, …).
Тоталітарний польський режим почав відкрито заявляти про примусовий характер переселення українців. За дорученням польського уряду 24 липня 1945 року у Варшаві провели конференцію за участю спеціально відібраних українських діячів, звісно, лівих переконань, надіючись, що вони допоможуть владі у проведенні виселення українців. Однак, всі вони одноголосно заявили про бажання українців жити на своїй споконвічній землі.
А їм у відповідь директор Бюро Президії Ради Міністрів Польщі Юзеф Жуняк: “Хоча громадяни одноголосно хотіли б залишитися тут – гадаю, що це буде неможливо… Ми маємо тенденцію стати національною державою, а не багатонаціональною”.
Скерували три дивізії
У кінці серпня – на початку вересня 1945 року стався різкий поворот у політиці комуністичної влади Польщі щодо виселення українців із Закерзоння.
22 серпня 1945 року за дорученням віце-прем’єра Владислава Гомулки у Міністерстві громадянської адміністрації проведено чергову нараду, але вже за участю шефа Генштабу ВП, командирів спеціально сформованих піхотних дивізій (3-ї, 8-ї і 9-ї) і шефів Ряшівського і Люблінського воєводських управлінь Громадської безпеки. Вказані три дивізії були скеровані в райони Перемишля, Ліська і Любачева, де вони з 3 вересня 1945 року розпочали де-юре примусове виселення українців до УРСР. Отже, так звана евакуація українського населення не тільки де-факто, але й де-юре стала примусовою.
Насильство з боку ВП, пограбування, лічені години на виїзд, нелюдські умови переїзду до нових місць проживання і масові вбивства українців не тільки нелегальними польськими боївками, але й підрозділами польського війська (WP) (Завадка Морохівська на Сянщині – історична адміністративно-територіальна одиниця у складі Королівства Галичини і Володимирії, ЗУНР та Польщі. Центром повіту було місто Сянік, розташовувався на Лемківщині), корпусу внутрішньої безпеки (KBW) (Гораєць, Старий і Новий Люблинці, Кобильниця Руська на Любачівщині), військ охорони кордону (WOP) (Терка у Західній Бойківщині) – такі реалії депортації українців.
Усього ж на територію УРСР у 1944-1946 роках, згідно з підсумковим звітом, було депортовано 482 880 українців, реально – дещо більше.
Залишаємо без обговорення питання про ліквідацію УГКЦ у Надсянні, на Західній Бойківщині, Лемківщині, вбивства священиків, трагічну долю перемиських греко-католицьких єпископів Блаженних Йосафата Коциловського і Григорія Лакоти, як і брутальну заборону відродженої на початку 40-х років минулого століття УАПЦ на Холмщині та Південному Підляшші.
Архівні документи, висновки науковців, свідчення, спогади учасників цих подій, без жодних сумнівів підтверджують, що у 1944-1946 роках майже півмільйона українців із Закерзоння були не добровільно евакуйовані на територію УРСР, а примусово виселені, тобто депортовані за етнічною ознакою. Також беззаперечно примусовим було виселення понад дев’ятьох тисяч українців з околиць Медики біля Перемишля у 1948 році і майже 33 тисяч українців з району Нижніх Устрик у 1951 році тогочасної Дрогобицької області, які були передані ПНР.
Дати правову та політичну оцінку примусового виселення
Об’єднання “Закерзоння”, суспільно-культурні товариства депортованих українців, починаючи ще з 1990-х років, домагалися від найвищих органів державної влади України об’єктивної політичної і правової оцінки примусового виселення українців із Закерзоння на територію УРСР як депортації за етнічною ознакою і надання виселеним із Закерзоння українцям статусу депортованих.
До 60-річчя цієї депортації було досягнуто перших позитивних результатів. Зокрема, 17 лютого 2005 року у Львові відбулися виїзні слухання Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України (голова комітету Г. Удовенко), на яких було прийнято Ухвалу, яка давала хід вирішенню проблем депортованих українців.
23 вересня 2005 року, завдяки й нашим зусиллям, був підписаний Указ Президента України під досить промовистою назвою “Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі”.
Лише протягом 2014-2015 років до 70-річчя депортації українців із Закерзоння Об’єднання “Закерзоння” тричі зверталося до Президента і Голови Верховної Ради України з переконливими проханнями про об’єктивну політичну і правову оцінку нашого виселення як депортації за етнічною ознакою і надання виселеним у 1944-1951 роках з території повоєнної Польщі українцям статусу депортованих.
У 2019 році виповнилося 75 років від початку депортації українців із Закерзоння на територію УРСР. До багатьох попередніх звернень Об’єднання “Закерзоння” до Верховної Ради України 31 березня 2018 року додалось останнє з настійливим проханням проголосити 2019-й Роком депортованих українців із Закерзоння, затвердити план державних заходів та прийняти відповідну Постанову Верховної Ради України.
Об’єднання “Закерзоння” вважає, що об’єктивна політична і правова оцінка Верховною Радою України цієї так званої евакуації – винятково внутрішня українська справа, її позитивне вирішення не може мати жодного негативного впливу на сучасні міждержавні українсько-польські взаємини. Безсумнівно, що ми не байдужі до питань про збереження місць, святинь нашої національної й історичної пам’яті, поховань наших предків на території сучасної Польщі, до проблем, породжених депортаційною акцією “Вісла”.
Однак, пам’ятаючи світлі і не забуваючи трагічні сторінки нашого минулого, заради утвердження добросусідських українсько-польських взаємин у своїх діях незмінно керуємося християнською засадою “Пробачаємо і просимо прощення”. Ухвалена Верховною Радою України Постанова “Про відзначення на державному рівні 75-х роковин початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках”(08.11.2018) – це суттєвий крок на шляху утвердження історичної правди про ще одну трагічну сторінку новітньої історії українського народу.
