“Здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї”
(гасло Організації українських націоналістів (ОУН), яке стало життєвим принципом і головним девізом Головнокомандувача Української повстанської армії (УПА) Романа Шухевича)
Олена Ріпка
14 жовтня не випадково обране Днем Української повстанської армії. Цього дня 1942 року відбулася важлива історична подія – повстали перші збройні відділи, що дали початок Українській повстанській армії. Національному підпіллю в умовах окупації вдалося організуватися у повноцінне військо, яке мало надію лише на власну державу.
Дату встановлено у травні 1947 року постановою Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Оскільки УГВР визначила саме 14 жовтня “Днем повстання УПА”, сучасні історики наголошують, що ця дата є військово-історичною, а не релігійною, тому її не переносять услід за церковним календарем.
У радянські часи влада всіляко намагалася стерти пам’ять про упівців. Їх ототожнювали з бандитами, приписували вбивства цивільних українців, репресували, їм створювали складнощі з влаштуванням на роботу, не дозволяли жити там, де вони хотіли. Навіть вже за незалежної України її найпершу державну армію визнали не одразу. Зокрема, останній головнокомандувач УПА Василь Кук відмовився прийняти звання Героя України від президента Кучми – бо армію, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною. У незалежній Україні традицію відзначати День УПА на державному рівні зміцнив третій президент Віктор Ющенко.
Минули десятиліття, перш ніж багато колишніх повстанців почали відкрито згадувати про свою участь у підпіллі – таким сильним був страх перед радянськими репресіями. Хтось так ніколи і не відкрився, і тепер про життя цих мужніх людей ми дізнаємося з архівів.
З самого початку свого існування УПА вела партизанську війну проти нацистської Німеччини та її союзників, радянських тоталітарних структур (НКВД, МГБ, радянських партизанів), а також брала участь у протистоянні з польськими збройними формуваннями (Армією Крайовою).
Головні командири Української повстанської армії
Тарас Бульба-Боровець (отаман “Тарас Бульба”)
Перші загони УПА були сформовані Тарасом Бульбою-Боровцем 28 червня 1941 року. Члени ОУН якийсь час не підтримували збройної боротьби з німцями, називаючи партизан агентами Сталіна і Сікорського. Вони розпочали активну діяльність лише з весни 1943 року на територіях Волинь-Поділля, Галичини, Холмщини та румунської Трансністрії. Окремі загони також діяли і на сході України, на Донбасі та навіть на Кубані.
Народився у багатодітній сім’ї. Не маючи змоги навчатись у школі через скрутне матеріальне становище сім’ї, Тарас Боровець наполегливо займався самоосвітою. У 1930 році служив у польській армії. Разом із друзями заснував підпільне товариство “Українське національне відродження”, головним завданням якого було навчання молоді української культури та освіти. За активну громадську позицію Т. Боровця польська влада запроторила у концтабір “Береза Картузька”. Відбувши в ньому 9 місяців, він надалі був змушений проживати у Польщі.
Із початком Другої світової війни Тарас Боровець повертається в Україну. Він створює військове формування Український Повстанчий відділ “Поліська Січ”. У кінці серпня 1941 року її чисельність були близько 700 вояків (два курені), а у вересні її скоротили до 300-400 вояків.
Боровець організовував та брав участь у військових операціях проти радянських військ у 1941-ому році та проти німців у 1942-43 роках.
1943 року німці заарештували Тараса Бульбу-Боровця і відправили до концтабору Заксенхаузен у Німеччині. Після виходу звідти він жив у Мюнхені. 1948 року Боровець переїхав у Канаду.
Помер 15 травня 1981 року в лікарні м. Нью-Йорк (США).
Василь Івахів (псевдо “Рос”, “Сонар”, “Сом”)
Один із організаторів перших відділів УПА на Волині, керував армією на початку її формування (з кінця 1942 до травня 1943 року). Закінчив Рогатинську гімназію, а згодом старшинську школу польської армії в ранзі поручника. Під час навчання став активістом пластунського руху – пластун-розвідник 20 куреня ім. гетьмана Пилипа Орлика (Рогатин). Неодноразово був арештований поліцією польського окупаційного режиму на Галичині, був політв’язнем Бережанської (1933), Золочівської та Львівської тюрем. Вийшов на волю у січні 1936 року. Знову заарештований польськими окупантами у серпні 1938-го, і до вересня 1939 року був ув’язнений у польському концтаборі “Береза Картузька”, де в той період також був ув’язнений майбутній засновник УПА Тарас Бульба-Боровець.
Організатор і перший командир бойових відділів (боївок) ОУН-Р, які почали формуватися на початку 1943 року на Волині. Представляв ОУН-Р на перемовинах весною 1943-го. Із засновником УПА Тарасом Бульбою-Боровцем, який за погодженням з екзильним Урядом УНР, почав формувати свої підрозділи (“Поліська Січ УПА”) ще в червні 1941 року. 9 квітня 1943 року було досягнуто домовленості, що всі українські збройні сили які борються за незалежність України, носитимуть назву “Українська повстанська армія” (УПА), яку з 1941-го використовував для своїх підрозділів Тараса Бульба-Боровець.
Василь Івахів загинув 13 травня 1943 року у бою з німецьким підрозділом разом із частиною штабу УПА під с. Черниж, що біля Колок (Маневицький район, Волинська область). Згідно з Постановою УГВР від 11.10.1952 і Наказом Головного військового штабу УПА ч. 3/52 від 12.10.1952 нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу (посмертно).
Дмитро Клячківський (псевдо “Блонд”, “Охрім”, “Роман”, “Клим Савур”, “Білаш”, “Панас Мосур”, “Омелян Кримський”)
Головний командир УПА з травня по листопад 1943 року, а згодом – командувач УПА-Північ. Здійснив організаційне оформлення армії.
Народився 1911 року у Збаражі в робітничій родині. 1932 року закінчив Станиславівську українську гімназію, де став членом ОУН. 1933 року закінчив торгові курси у Львові. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. З 1932 по 1934 року служив у польській армії.
У жовтні 1937 року був заарештований польською поліцією, деякий час перебував в ув’язненні. Його звинувачували в антиурядовій діяльності, але через відсутність доказів невдовзі звільнили. З 1939 року по 1940-ий Дмитро був обласним провідником “Юнацтва” ОУН Станиславівщини, де підпільно займався організаційною роботою серед молоді під псевдом “Блонд”.
10 вересня 1940 року в Долині Клячківського заарештували енкаведисти. У січні 1941-го у Львові відбувся Процес 59-ти, в якому 59 молодих українців звинувачували у приналежності до ОУН та антирадянській діяльності. 18 січня Клячківського засуджено до смертної кари, яку замінено на 10 років тюремного ув’язнення та 5 років заслання. Після початку німецько-радянської війни його вивезли до тюрми в Бердичеві (Житомирська область), звідти йому вдалося втекти в липні 1941 року.
На початку 1942 року керівництво ОУН призначило Дмитра Клячківського крайовим провідником Північно-Західних Українських земель (ПЗУЗ), до складу яких входили Волинська, Рівненська області та територія Білорусі, де проживали українці.
Сучасники описують Клячківського як чудового організатора, людину з сильними комунікативними та аналітичними навичками. У липні 1943 року його наказ ввів точну схему організації УПА зверху до низу, було встановлено певну чисельність та назву підрозділів, частин та з’єднань УПА, штабів і референтур.
12 лютого 1945 року у віці 33 років Дмитра Клячківського разом із двома його охоронцями вбили у бою підрозділи НКВС в урочищі Лісничівка поблизу селища Оржів Рівненського району. Місце його захоронення достеменно невідоме.
Роман Шухевич (псевдо “Тарас Чупринка”)
Головнокомандувач УПА з кінця 1943-го по березень 1950 року, котрий своїм життєвим шляхом здобув особливе місце в історії та вважається одним з найяскравіших лідерів руху за незалежність України. Генерал-хорунжий, який очолював армію в період її наймасштабнішої боротьби.
Історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Шухевич бачив у тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності та кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 року, підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її на інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу.
Народився Роман 30 червня 1907 року у місті Львові, на вулиці Собіщизни. Батьки – Осип-Зиновій Шухевич та Євгенія Шухевич (дівоче прізвище Стоцька). Шухевичі належали до тих галицьких священицьких родів, які протягом XIX століття сприяли українському національному відродженню. З роду Шухевичів вийшла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність.
2 лютого 1929 року у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. У 1930-1934 роках Шухевича (псевдо “Дзвін”) призначили бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. 1930-го він був одним із керівників масових актів непокори – Саботажної акції, що охопила цілу Галичину. Польський уряд у паніці застосував тотальну пацифікацію, що посилило революціонізацію українського селянства та сприяло поширенню ідей українського націоналізму.
Шухевич брав активну участь у дискусії щодо побудови та організації армії в ОУН. Існували дві діаметрально протилежні точки зору. Згідно з першою, українська армія має формуватися як регулярна на еміграції; згідно з другою, національну армію необхідно творити на західноукраїнських землях, опираючись на власні сили. Цю думку обстоювали “крайовики” – Степан Бандера, Іван Габрусевич, Зенон Коссак, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Василь Сидор та інші, зокрема й Роман Шухевич.
27-річного Шухевича заслали до концтабору у Білорусі за звинувачення у вбивстві Перацького – міністра внутрішніх справ, без достатніх доказів вини. Але й тут він пробув пів року й очолив націоналістичну організацію самооборони.
У жовтні 1938 року на Закарпатті постала незалежна Карпатськоукраїнська держава. Увагу крайових націоналістів, серед яких були М. Колодзінський, З. Коссак, Р. Шухевич та ін., насамперед привернула парамілітарна організація “Карпатська Січ”. Наприкінці грудня 1938 року Шухевич разом з Іваном Бутковським нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і дістався на Різдво 1939 року до міста Хуст. Тут він разом із провідними членами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України.
Внаслідок спроби групи осіб на чолі з Яри, Лебедем і Бандерою, поставити під сумнів легітимність Провідника ОУН Андрія Мельника, стався розкол між націоналістами: на ОУН (під керівництвом Провідника Мельника) і невелику групу під проводом крайового провідника Степана Бандери. Остаточно поділ був оформлений на самопроголошеній “конференції ОУН” 10 лютого 1940 року у Кракові, на якій було створено Революційний Провід ОУН на чолі з Бандерою. Шухевич увійшов до складу членів Революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова-Ріббентропа відійшли до Німеччини (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина).
За його сприяння у 1940 році було організовано Український Легіон, який він і очолив.
Під керівництвом Шухевича із деяких членів ОУН, які приходили з УРСР, було створено організаційну мережу, яка стала базою для підготовки підпілля в Україні. Особливу увагу Крайовий Провідник відводив військовим вишколам членів ОУН.
Ставши на чолі керівництва ОУН(Б), Роман Шухевич зосередив свою основну увагу на усуненні розбіжностей у середовищі ОУН стосовно поглядів на політику та стратегію визвольного руху, на розширенні зони бойової діяльності УПА, створенні її структур у Галичині, просуванні повстанських відділів у східні області України.
На початку 1944 року Головний Командир УПА Шухевич спільно з ГВШ УПА здійснив низку заходів, спрямованих на вдосконалення структури та органів управління повстанської армії. 23 січня 1944 року уніфіковано організацію військових штабів (ВШ) груп і округ УПА. Кожний ВШ складався з таких відділів: оперативний, розвідувальний, тиловий, організаційно-персональний, вишкільний, виховний. При командирі групи (військової округи) передбачалося також створення спеціального відділу військових інспекторів.
Шухевич вів активну боротьбу у підпіллі упродовж семи років, проте 1944 року на нього відкрили оперативну справу, а майже тисяча спецпризначенців уже шукали членів УПА та ОУН.
У ніч з 4 на 5 березня 1950 року терміново розробляли “План чекістсько-військової операції з захоплення чи ліквідації “Вовка”. Вранці, до будинку, де перебував Шухевич, прийшли оперативники. Ймовірно, Шухевич розумів, що це останній бій, він почав відстрілюватися, ліквідувавши майора Ревенка. Шухевич загинув, отримавши від оперативників чергу з автомата.
Згідно з Постановою УГВР від 7.07.1950 р., Головний командир УПА генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич – “Тарас Чупринка” нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги УПА 1 класу. 12 жовтня 2007 року указом Президента України Віктора Ющенка “за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення Української повстанської армії” посмертно нагороджений званням Героя України.
Василь Кук (псевдо “Коваль”)
Останнім головним провідником УПА став генерал-хорунжий Василь Кук. Він був головним командиром з 1950-го, від смерті Шухевича, до 1954 року.
Народився у селянській родині. Двох його братів через націоналістичну діяльність стратила польська вдала. Радянська – засудила всіх членів родини до ув’язнення та позбавила майна. Як і Шухевич, Василь Кук був пластуном. Вивчав юриспруденцію у Люблінському католицькому університеті. Там і познайомився зі Степаном Бандерою.
У 40-х роках пліч-о-пліч працював з Романом Шухевичем. У квітні 1944 року керував найбільшим боєм УПА – під Гурбами, на Рівненщині. Після смерті Шухевича очолив армію.
То були часи демобілізації УПА, військо переходило у збройне підпілля і головно мало за мету захист українців від репресій та популяризацію національно-визвольної ідеї. Кук був ідеальним для підпільної роботи: навіть чекісти зауважували його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість.
У травні 1954 року його спіймали у полон – разом з дружиною командира здав подвійний агент, зв’язковий Юрко. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим у полон, КДБ ще не мало. 6 років допитів у тюрмах Києва й москви не дали результатів. Панувала хрущовська відлига, тож розстріляти генерала не могли.
1960 року Василь Кук і його дружина були помилувані та звільнені від кримінальної відповідальності. Все життя вони перебували під пильним наглядом КДБ.
Останній провідник УПА прожив дуже довге життя і помер у 2007 році у Києві. Він до останніх днів зберігав ясну пам’ять і світлий розум, писав книжки, мав зустрічі з молоддю в університетах.
Що нам варто знати про УПА. Важливі факти.
- За роки існування через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. Оскільки повстанці не мали державної підтримки, вони повністю опиралися на допомогу місцевого населення. Радянський режим репресував понад півмільйона людей за участь чи підтримку УПА.
- Унікальна інфраструктура. Для тривалої підпільної боротьби повстанці створили розгалужену систему підземних сховищ — криївок. У них облаштовували таємні шпиталі, друкарні, склади зброї та навіть радіостанції.
- Етапи діяльності. Найактивніший період великих боїв припав на 1943–1945 роки. З вересня 1949 року, за наказом командування, великі підрозділи реорганізували у збройне підпілля, яке діяло малими групами. Окремі бойові сутички тривали до кінця 1950-х років, а останній бій відбувся у 1961 році на Тернопільщині.
- 1944 року загальна площа території, охопленої діяльністю УПА, становила до 150 тисяч кв. км, з населенням близько 15 мільйонів осіб.
- У липні 1944 року на Львівщині була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — орган політичного керівництва УПА. Його метою була консолідація українського націоналістичного руху. Першим президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака, який незабаром був арештований органами НКВС. Частини УПА прийняли присягу Українській Головній Визвольній Раді. Закордонне представництво очолив Іван Гриньох, священник УГКЦ. УГВР продовжувала діяльність в еміграції (Мюнхен, Німеччина), одним з його керівників був Микола Лебідь. УГВР намагався налагодити контакти із західними союзниками, зокрема через Швейцарію з політичними колами Великої Британії. Офіційними органами УГВР були “Вісник УГВР” (1944-45), “Бюлетень інформації УГВР” (1948-51), журнал “Самостійність” (1946).
- Одним із кроків сталінського режиму у боротьбі проти УПА стало знищення Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка відігравала важливу роль в суспільно-політичному і національно-культурного життя українців Галичини. Після смерті митрополита Андрея Шептицького (листопад 1944 року) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Розгорнулася пропагандистська робота з дискредитації УГКЦ як “ворога народу”.
- Особливу роль у 1944-47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщинита Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група “Сян”, а згодом Закерзонський край з командиром-полковником Мирославом Онишкевичем (“Орест”) і тереновим провідником ОУН Ярославом Старухом (“Стяг”). Їхнім завданням було протистояти польським комуністичним органам і шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселенню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 року оперативну групу “Ряшів”, складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА на терені та систему замаскованих бункерів, не дали бажаних для уряду наслідків. У березні 1947 року загинув, під час засідки УПА, заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу “Вісла” під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА: УРСР виставила у вересні 1947 року на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з’єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2-х тисяч вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4-х тисяч осіб.
- З середини 1946 року УПА налагодила співпрацю з британськими і американськими спецслужбами. З 1948 року отримувала підтримку від ЦРУ в рамках операції “Аеродинамі”.
- За радянськими джерелами в 1944-1956 роках на території західних областей України повстанці здійснили 14 424 диверсійно-терористичні акти, в результаті загинули 30676 радянських віійськовослужбовців.
- Самого лідера ОУН-Б, Степана Бандеру в жовтні 1959 року в Мюнхені за наказом Микити Хрущова вбив кілер КДБ, колишній оунівець Богдан Сташинський. Після звільнення в 1944 році з німецького концтабору Бандера керував оунівським рухом у еміграції.
