15-16 червня 1775 року російські війська за наказом московської імператриці Катерини ІІ знищили козацьку вольницю
Дмитро Павленчук
Колоніальні апетити російської імперії
Колоніальна політика російської імперії щодо України у 18 століття, і, зокрема, у другій його половині, була безкомпромісною, нещадною та жорстокою. Зрозуміло, що московська влада не мала жодних намірів щодо збереження української автономії, яка гарантувалася Березневими статтями 1654 року. Вони регламентували політичні, правові, фінансові і військові питання України після Переяславської ради.
Як відомо, після палацового перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Саме за її правління, в період 1764-1783 років, було завдано найвідчутнішого удару по українській вольниці.
Історик Наталія Яковенко у своїй праці цитує одну із інструкції імператриці прокуророві сенату князю Олександрові В’яземському.
“Мала Росія, Ліфляндія, і Фінляндія, суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції… треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс… Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб з часом і назва гетьманів щезла…”, – писала вінценосна особа.
Свою політику зі знищення українського традиційного устрою та, загалом, “очищення” пам’яті українців від славетного минулого, Катерина ІІ розпочала практично відразу після “помазання”.
Так, вже 1764 року, за рішенням імператриці, в Лівобережній та Слобідській Україні було ліквідовано інститут гетьманства. Вся повнота влади зосередилися в так званій Другій Малоросійській колегії, а точніше, у руках графа Петра Румянцева, який її і очолив.
Ще одним важливим кроком із імперського підкорення України, стало скасування 1781 року сотенно-полкового устрою Гетьманщини. По суті, це означало ліквідацію українських козацьких полків. Натомість, було запроваджено імперську систему адміністративного управління – створено Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське намісництва.
Фактично 1783-го завершився процес закріпачення селян тієї України, яка була підконтрольна Москві. На додаток, 1785-го, на Україну поширено дію “Жалувальної грамоти дворянству”. Вона звільняла українську знать від військової служби та урівнювала її у правах з російським дворянством. Так московитська влада лише посилила протистояння в середині українського суспільства.
Як можна було здійснити такий широкий наступ на українську автономію? Очевидно, тільки після знищення тих, хто міг чинити опір цьому. На той час це було українське козацтво і Запорізька Січ, як його осередок та символ нескореності.
Її було зруйновано 16 червня 1775 року. Саме тоді війська імператриці Катерини ІІ (при народженні Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербтська) під командуванням генерала Петра Текелія повністю знищили Запорізьку Січ.
Наміри запорожців
Ще українська науковиця (історик) й архівістка Наталя Полонська-Василенко, розв’язуючи питання про покарання запорозької верхівки після знищення Нової Січі, висловила припущення, що вищим московитським урядовцям стало відомо про наміри запорожців розірвати з російською імперією і шукати допомоги в іншої держави. Натяки на це дослідниця вбачає ще у 1755 році, коли запорожці “відправляли до хана кримського депутата з проханням, щоб вони прийняті були під його протекцію і в їхню татарську землю жити”. У 1766 році кошовий отаман Війська Запорізького Петро Калнишевський (10 листопада 1764 – 5 серпня 1775) під час поїздки до Петербурга, яка мала на меті вирішити земельні спори запорожців, був доведений до “повної безнадійності домогтися чогось від російського уряду” і мусив визнати, що залишається одне – перейти всім Військом під владу султана.
1768 року вибухнуло повстання на Запорізькій Січі проти кошового отамана П. Калнишевського на захист ув’язнених за участь у Коліївщині (так званий “бунт сіроми”). На другий день бунту повстанці вирішили обрати нову старшину, забрати військовий скарб, гармати, коней і податись кудись із Запорожжя: схилялись до думки перейти до Туреччини. Загін Калнишевського разом з гарнізоном ретраншементу придушили повстання.
З 1769 року запорожці беруть участь у війні з Османською імперією. Саме в цей час відбуваються останні бунти, які, на думку історика-архівіста Олександра Рябініна-Скляревського, мали ті самі підвалини, але реальніші наслідки, пов’язані з ліквідацією Січі у 1775 році. Під час Дунайських експедицій 1771-1774 років запорожці виступили проти введення системи повноважних писарів, яка порушувала традиції козацького права, отже, проти нової системи бюрократичного урядування та впливу найвищого московитського командування.
Нагода реалізувати давній план Москві випала після закінчення Російсько-турецької війни 1768-1774 років. Тоді Москві допомогли перемогти запорожці. Підсумком війни стало підписання Кючук-Кайнарджійського договору. За ним московська імперія отримувала Керч та фортецю Єнікале, землі між Південним Бугом та Дніпром, фортецю Кінбурн на березі Дніпровського лиману. Московитські кораблі отримали права вільного проходу через протоки, а Крим оголошувався незалежним від Османської імперії. Після цих здобутків козаки стали непотрібні.
Ліквідація Січі
22 березня 1775 року імператриця доручила П. Румянцеву підготувати військові заходи проти Запорізької Січі: “Запорожці стільки заподіяли образ і руйнування жителям Новоросійської губернії, що перевершує все терпіння. Упокорити їх, звичайно, потрібно, і я неодмінно маю намір щось зробити”. 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі доля Запорізької Січі була остаточно вирішена. З проєктом скасування Січі за допомогою збройних сил виступив Г. Потьомкін. Тоді ж було розроблено детальний план військової експедиції, якою мусив керувати П. Текелій. У своєму листі Г. Потьомкіну, який датується після 7 травня 1775 року, Катерина ІІ писала: “Заготуй же і Маніфест, який тоді й публікуйте, коли час буде. І в нього вносити треба всі їхні буйства, чому таке шкідливе суспільство знищується”.
У червні 1775 року московитські війська, які поверталися з османського походу, раптово оточили Запорізьку Січ. Під командуванням генерала Петра Текелія перебували 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, та 20 гусарський і 17 пікінерський ескадрони.
Натомість, на самій Запорізькій Січі перебувало лише кілька тисяч запорожців. Більшість козаків, після завершення війни, роз’їхалась по паланках і зимівниках. Опиратися російським силам не було змоги через велику чисельність московитського війська. Крім того, майже вся козацька старшина перебувала на Січі. Через це, козаки, які не були в оточенні, залишилися без командування та не могли прийти на підмогу обложеним побратимам.
Після оголошення Текелією імператорського указу про ліквідації Січі, запорожці зібралися на раду. На ній було вирішено скласти зброю перед московитами та не проливати християнської крові. Крім того козаки побоювалися в разі опору кривавої помсти козацьким сім’ям, на Січі ще були старі козаки, які пам’ятали події 1709 року, коли Петро I провів жорстоку каральну експедицію проти України, зокрема сумнозвісну батуринську різанину.
Як наслідок – 16 червня 1775 року російськими військами було повністю зруйновано Запорізьку Січ. Січове майно та козацькі документи вивезли до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та відправили у заслання. Останній кошовий запорожців Калнишевський провів решту свого життя у Соловецькому монастирі, де він і помер у 1803-му у віці 113 років. Сумним фактом було те, що в знищенні Січі брали активну участь донські козаки, а вони не знали жодного жалю до їх українських “побратимів”.
Лише 14 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Запорізької Січі. У цьому маніфесті Січ та козаки представлялася як “кубло пияків та розбишак”, які “жили в неуцтві та заважали вести торгові та культурні зв’язки з сусідами”.
Але сталося не так як гадалося. Запорізька Січ зникла, однак січове товариство вижило.
Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків втекли на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд. У зв’язку із загостренням російсько-турецьких взаємин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. 1788 року із запорізьких козаків було сформовано так зване “Військо вірних козаків”, згодом перейменоване у “Чорноморське козацьке військо”.
Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю, на територію, яка належала Османській імперії, і там заснувала Задунайську Січ, її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі. Вона проіснувала до 1828 року.
Однак, не зважаючи, на те, що Запорізька Січ зникла, історія козацтва виявилися невмирущою. Українці і сьогодні шанують та відновлюють козацькі традиції, звичаї та обряди. Епоха козаччини була і залишається основою патріотичного виховання.
