Теперішнє покоління виконавців зовсім не схоже на нього, бо він залишився старомодним і, мабуть, таким буде завжди. І хай собі. Ми його любимо. Василь Зінкевич нині уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він – працелюб до фанатизму і так само відданий рідному мистецтву. Разом з ним прийшли до слухачів та на все життя глибоко запали в душу його пісні: “Червона рута”, “Літо пізніх жоржин”, “Музико моя”, “Скрипка грає”, “Світлиця”, “Шлях до Тараса”, “Лиш раз цвіте любов”, “Заметіль”… У кожній – доля України, співака і кожного з нас. А все почалося у буковинській Вижниці, де наприкінці 1968-го почав пробувати себе у співі, віддано і терпеливо навчаючись у “вокальній школі” Левка Дутковського. Завдяки завбачливості, наполегливості та далекоглядності знаного вчителя Василь Зінкевич став тим, ким його нині знає не одне покоління українців, – співаком номер один в Україні, гордістю і символом свого покоління, культовим героєм свого часу.
ПОДІЛЛЯ
Народився 1 травня 1945 року, за вісім днів до закінчення Другої світової війни. Достеменно невідомо від чого походить назва Васьківці (це в Ізяславському районі на Хмельниччині, село надто мальовниче – своєрідний діамант у красивій природній перлині, адже його омиває звідусіль річка Горинь), але, скоріш за все, його предки знали, що в їхній колисці народиться хлопець на ймення Василь, який прославить рідний край. Там минуло його важке післявоєнне дитинство, там назавжди спочили в Бозі його батьки – тато Іван Харитонович (1903 – 1980) та матуся Ганна Прокопівна (1914 – 2003) Зінькевичі (саме так з м’яким знаком правильно звучить прізвище їхнього роду). Василь був наймолодшим і єдиним сином (найстарша сестра Марія облюбувала собі фах медика, а середульша Катерина померла чотирирічною у далекому 1944-му, похована поруч з батьками). Мама все життя з ранку до ночі важко працювала у місцевому колгоспі “Комунар”. Діти, окрім довгожданої сімейної вечері, завше чекали й батька, адже той також пізненько приходив зі своєї ветеринарної служби. Тато при столі, вечеряючи, любив співати народні пісні, особливо затягував давні парубоцькі. Голос мав дивовижної краси і надзвичайно приємного тембру. Мати ж мала художній дар: гарно вишивала і могла зробити дивовижні квіти з будь-яких підручних матеріалів.
Маленький Василько співав, наслідуючи батька, на різні свята та неодмінно танцював. У вдячній пам’яті односельців залишилася неймовірної краси плюшева на червоному тлі завіса у сільському клубі, яку Васько розмалював квітчастим узором. Ріс не лише уважним, чемним і слухняним, а й всебічно обдарованим.
Життєві плани юнака (восьмирічну освіту здобував у рідних Васьківцях, а середню – у сусідній Клубівці, де здружився з майбутнім господарником від Бога Георгієм Кірпою і його дружиною Жанною, з нею навчався в одному класі) були далекі від музики: збирався стати художником-“металістом”, отож після закінчення школи поїхав на Буковину – у Вижницю, де вступив до училища прикладного мистецтва на спеціальність “художня обробка металу”.
БУКОВИНА
“Усе почалося з Вижниці, – визнає співак нині. – Спеціалізувався з промислової графіки в місцевому училищі – тоді входив у життя дизайн. Директор районного Будинку культури Галина Михайлівна Лєвіна водила нас, учнів, у гори, на полонини. Там упивався красою, там підростав духовно. Вдивлявся в яскравий і дрібненький орнамент, вслухався у мову гір – і, здається, мудрішав від того. Завше тішився голими, безлистими деревами восени. У цьому своя мудрість, довершеність природи. І полюбив їх малювати, бо вони своїм корінням і кронами з’єднують землю з небом. Вони – як люди. Марив піснею, носив її у серці, а вона, як пуп’яночок, набухала од моїх почуттів. У пісні хотів одного – стати хоча б листочком того дерева-мудрості. Я оволодів діалектною говіркою, аби дійти до суті народного, отого глибинного, чим заряджений кожний нерв, клітинка твору фольклорного – пісні, коломийки”.
І був спочатку чи не найкращим танцюристом, а після повернення з армії – керівником ансамблю танцю “Смеречина”. Саме Зінкевич – автор знаменитої хореографічної композиції “Буковинська мозаїка”. Декілька танців у постановці Василя Зінкевича увійшли в Золотий фонд українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках у Парижі.
Навчання довелося перервати – з училища Василя призвали до війська. Три роки (1966-68) рядовий Василь Зінкевич прослужив у Львові, в Самаро-Ульянівській Залізній дивізії. А коли 1968 року полк брав участь у чеських подіях, довелося й Василеві виконувати “інтернаціональний” обов’язок. Звичайно, участі в бойових діях він не брав – творчих людей до зброї не підпускали. Зінкевич у Чехословаччині був сигналістом-регулювальником з двома прапорцями в руках. Не раз доводилося махати тими прапорцями дві-три доби. А як інакше, коли тебе десь на польовому роздоріжжі виставлять і забудуть забрати.
Повернувшись після військової служби до навчання у Вижниці, Василь добре знав, що новий художній керівник районного Будинку культури Левко Дутковський не лише створив вокально-інструментальний ансамбль “Смерічка”, а вже має і неабиякий успіх у молоді, виконуючи пісні рідною мовою. “Коли випускник Мукачівського педучилища Левко Дутковський організував у містечку Вижниця в новорічну ніч 1967-го самодіяльний естрадний ВІА “Смерічка”, де співали переважно учні з училища прикладного мистецтва, а я там вів танцювальний ансамбль, – дивуюся часом, мовляв, а де ж початок пісні?” У новорічну ніч 1969-го я заспівав пісню Левка Дутковського “Сніжинки падають”. “Смерічка” дихнула на мене своїми чарами, і… полетів я у життя на крилах пісні. Тому сьогодні і завше згадую тепло і щиро Левка Дутковського, Валерія Громцева і, звичайно, – Володимира Івасюка – вони мене формували як співака”, – згадує Василь Зінкевич свій старт у велику естраду.
Левко Дутковський – безперечний талант з суто українськими інтонаціями, він – композитор від Бога! Цікавий і різноплановий. Як зробив пісню “Ти прийди в синю ніч”, де зумів народити розкішну музику, якій би позаздрили і Френк Сінатра, і Енгельберт Хампердінг! Минули роки й Василеві хочеться її показати світові, прагне зробити варіант англійською мовою.
“Власне “Смерічка”, і ми з Назарієм, завжди вигравали на інтонаціях пісень Левка, – продовжує Зінкевич. – Назарій був соловієм неповторної краси і голосу, чутливим до рідного і справедливий у всьому. В ньому звучала правда і більш нічого, окрім правди. Був самородком, який ніколи не експлуатував Господньої краси. Вважаю його джерельним українцем. “Боже, який красивий!” – подумалося мені, коли побачив Яремчука вперше. – Красень”. Сказав йому: “Ви дуже гарно співаєте!” А коли всі розійшлися, він мені зізнався: “Приходив не раз на репетиції, сидів на балконі. Слухав, як ти співаєш. Щоразу думав: я ж краще від тебе співаю, чому я не там?..” Такий був відвертий. Молодець! Сказав йому, що спів не ставлю за основу, займаюся танцями, але йому працювати тяжко доведеться. Тоді вже намітив, що буду дизайнером, мене вабило малювання. “Допоки тут навчаюся, то буду займатися у Левка в “Смерічці”, а тобі – треба співати! Усе буде добре, ти сам гарний, маєш гарний голос і навіть чесно зізнався, що маєш його кращим від мене”, – сказав тоді Назарію. Відтоді з ним потоваришували. Як нам пощастило, що нас підмітив Пінхас Абрамович Фалік, а скільки делікатних порад дала нам Сіді Львівна Таль! Фалік вірив в мене і знав, що виросту і стану саме таким, яким є. Саме він розумів, що професійний музикант – це лабух, а професійний талант – рідкість. Що таких дуже мало. Він усе робив, щоб Софія Ротару, Левко Дутковський, Назарій Яремчук і я були разом. Коли з Назарієм заходили в кабінет – це було його свято, ми ставали його дітьми, хоча Господь не послав йому своїх, рідних. І це завжди відчували. Сам Фалік неодноразово запрошував мене до себе в гості! І завжди повторював: “Тєбє будєт нєлєгко, но знай, Вася, – всьо будєт харішо!”
Ми з Назаром могли все перевернути догори дном. Не дали. Не судилося… Настав той момент, коли сказав Левкові: “Я йду!”…
ВОЛИНЬ
“Не раз казав обом – Назарієві й Василеві – що мають бути разом, – згадував той час Валерій Громцев. – А якщо з ними Левко Дутковський – їхній творчий батько, – це нездоланна сила, моноліт. Композитор і два розкішні співаки, які доповнювали один одного! Це добре знав і завжди відчував Левко, адже зліпив з них досить крутих співаків. Хоч умовляв і переконував Василя залишитися у “Смерічці”, проте їхній конфлікт дійшов до межі кипіння, і вони розлучилися. Зінкевич сам мені зателефонував і сказав: “Назарій нехай залишається в “Смерічці”, а я хочу перейти до тебе у “Світязь”. Хоч я завжди був проти такого розпаду, адже їхньому дуетові не було рівних у всьому Радянському Союзі, але бачив, що хлопці не ладять один з одним і погодився взяти до себе Василя”.
Сім років Левко Дутковський вишколював Василя Зінкевича у своїй “Смерічці”, а Валерій Громцев – п’ять літ у Луцьку. Обидва вчителі від Бога робили усю невдячну чорнову роботу, і лише вони знають скільки праці та зусиль вкладено в Зінкевича, щоб він вийшов на велику сцену і заспівав пісню. Варто подякувати також кожному музикантові “Світязя”, його керівникам у різні роки: Станіславові Чуєнку, Михайлові Мусієнку, Олександрові Дерев’янку, Ігореві Перчуку, а особливо Дмитрові Гершензону (кожен – окрема творча сторінка) та Іванові Благуну, звукорежисерам Юрієві Вегері, Юрію Сливі, Ігореві Остапенку, Іванові Дільному, Павлові Заваді, Олександрові Сошальському за те, що піднесли волинського соловейка на ту вершину, на яку від зумів сягнути.
“Ніколи не забуду свій виступ на фестивалі Інтербачення “Дружба” на початку 1980-их, в якому співали найкращі колективи зі всього Союзу і на якому отримав свою найвищу нагороду, – твердить волинянин Зінкевич. – Після моєї пісні на закритті в Літньому театрі Мукачевого на березі Латориці, який транслювали на всі країни соціалізму, із залу піднявся гуцул і пішов до мене. Вуйко з бесагами і зі смерековою віткою в руках підійшов до мене, зняв капелюха, вклонився, подарував смерекову вітку і сказав: “Пане Василю, коли ви співаєте, гори мовчут! Я файно дєкую вам за то. Бувайте здорові!” Зняв капелюха і пішов. Зал аплодував стоячи.
Господь дав нам з Назарієм зустріч у Луцьку, на моїй кавалерській квартирці. Проговорили цілу ніч, спиртне нас не брало. Багато в чому порозумілися, з’ясували, пробачили. Був простір правди. Уранці довго не могли попрощатися, адже Назарій виїжджав до Чернівців. Був дуже справедливий, для мене завше залишався у статусі лорда. Ось ця необхідна чиста волинська ніч дала нам чистіше майбутнє. Інколи мені міг сказати: “Ну де ти взяв такий тембр? Звідки він у тебе?” Я лише посміхався, адже кожен з нас важко і скрупульозно працював, і кожен мав свій неповторний тембр голосу. І слава Богові!”
У Волинському хорі судилося Василеві знайти своє кохання. Людмила народила йому двох соколят – Богданка і Василька, які зростали і мужніли у родинному луцькому гніздечку на Світлій вулиці.
Майже п’ять десятиліть Зінкевич вірою і правдою служить казковому Лесиному краю над широкими плесами голубоокої Волині, зітканому з лісів та глибокодумних гаїв, з синього, як високе небо, льоноквіту й задушевно-чарівливих поліських пісень, таких близьких і рідних його першим двом життєвим і творчим колискам – Поділлю і Буковині. Якщо ти хочеш бути зрозумілим у всі часи – ніколи не можна руйнувати в собі людину духовну. Мусиш стояти коло джерела. Тоді вся твоя праця і творчість незнищенна. Не можна стидатися свого, рідного, що це, мовляв, пахне постолами.
“Настав той час, коли хочеться одного, і я цього в Господа прошу: віддати більше, – підсумовує співак. – Кожен день нині, коли йде жорстока війна, непростий. Але зберегти ту чистоту любові до рідного, до України, сповідально, не боячись перед кимось, і не тому що так має бути, захищаючи рідну пісню, слово, мову, кожен свій крок, треба це робити щоденно на найвищому щаблі духовності і любові. Якщо зникне високе українське мистецтво, наш народ посеред білого дня осліпне духовно! Назавжди!!! Ми мали свою глибоку правду ще від Трипільської цивілізації, а праведну висоту від найвищої Карпатської вершини національної свідомості Говерли. Скільки просвистіло політичних вітрів над цією красою, цими горами, скільки було всіляких спокус, можна було продати все, але мусимо й надалі робити все, щоби не те, щоб не продати української мови, не продати жодного рідного слова, букви, звуку!!! Хочу встигнути зреалізувати власний проект “Українська пісня обіймає світ!”
Кожна пісня Зінкевича – вершина, на яку підноситься знову і знову. І водночас – підніжжя нової, ще вищої гори, на яку він неодмінно зійде.
Такий він є – Василь Зінкевич. Таким був і таким залишиться.
