“Залізні люди” – хто нас так почав прозивати, не понятно. А зараз і начальство так називає. З гордістю. Почти шо бренд.
Твою ж мать, бренд!
Галя перещитує простині. Ні, вона не перещитує простині. Щитає стакани? Та пофіг, зараз ніхто не стежить за їхнім колічєством. Ніхто не требує у неї продати скіки-то чаю – вона сама ходить і предлагає пасажирам безплатно, вони ніяково відмовляються, а вона настаює:
– Беріть, поки хоч чай є. Бо до чаю вже нічого немає. Шутка, зараз принесу.
І трапиться ж ото хтось без чувства юмора, полюбе ж так і буде. Але подивимось, не униває Галя.
Їхнє завдання їхати за будь-яких обставин. А обставини й справді будь-які. Тобто так собі. Так йому, і так мені – ніякі, обшем. Нє, думає Галя, наше завдання перевезти людей з опасної території на безопасну – шо я ото таке придумую. Але да, їхати треба полюбе.
Коли були перші повітряні тривоги, вона взагалі не звернула на них увагу. Не тому шо смєла, не тому шо раніше не чула й не знала, шо це таке, ні. Як вона сама каже: тумблєр не включився.
Другі й треті і последующі вона запомне надовго. Чого не на всю жизнь, а надовго? – сміється провідниця, – Може, мене завтра бомбою розірве, то жизнь, щитай, коротка. А я це ніколи не забуду.
Найбільше її будоражило, коли в поїзді оказувалися мужчини. Ніколи не думала, що так її заціплюватиме, як їх бачитиме. І розуміла ж, що вони перевозять людей, як сама формулірувала, із опасної на безопасну територію, тобто спасти треба всіх, а все одно чай несла не зразу, коліна підкошувалися від однієї мислі, що в вагоні мужики, які могли б воювати. Брр!..
Нафіг вони мені здалися! Шо ви ото подумали?! Ну нє!
Коли перший раз ракета розірвалася на вокзалі, як вони набирали людей у вагони, Галя впала на платформі й накрила голову руками. Мужики рвонули у вагон, переступаючи через неї, а то й перестрибуючи, тільки дівчина якась поштурхала її за плече і між іншим сказала:
– Ти чєво? Вставай.
А й справді: чого я ото розляглася?
– А ти чого? – відрізала тупим ножем.
– Братська могила, – перейшла на українську. – Ну, нє.
Галя підвелася, подивилася на свій вагон. А я закрила своє купе? Там же і сахар, і пєчєньє! Йолки! Але люди ледь не на сходах висіли. І жалко ж струшувати. Наступний поїзд буде тільки за добу. Буде за добу, думала Галя, а в мене позитивне мишлєніє. Буде! Ага. І вона пробирається крізь людей, подумки посилаючи їх, а декому й даючи в морду – подумки, да. Але таки продирається в салон, і дівчину за собою затаскує. Вроді би ніхто не вивалився на платформу. А як хто вивалився, то шо ж – усіх не пожалієш: все одно пєчєнья на всіх не хвате.
Тоді й стається другий прильот. Перше, шо думає Галя, шо у вагоні й упасти нікуди: дихати ніяк – куди вже там! Але вона пробує – пробує впасти. Тільки зря підбородком лупанулася об плече мужика – фу, ненавіжу! Єдино правильним рішенням, на її думку, було орати шо є мочі: “Валік, рушай!” Але вона не заорала. Тобто заорала, але не почула власного крику в шумі несамовитого вереску одурілих пасажирів. Запах диму натякав, шо не так усе просто. Шо це не Валік тупить. І Галя, у якої тумблєр досі не включився, продирається з вагону надвір. Треба визнати: чи то люди з переляку схудли, чи то забагато їх випало, як вона пробиралася в вагон, але да, з нього вибиратися набагато легше.
Я так і думала! – так і думає Галя, хоча думала вона не так, тобто думала тільки про те, як пробратися у свій вагон. Своїм він став тільки коли засумнівалася, що пробереться в нього – останні п’ять років невгомонно нила всім, шо робота проводніцой неблагодарна, год дорабатую і валю. Але не так вона уявляла собі оце “валю”. Ну, нє, не в сиру землю, сміялася часом Галя, коли іншим було не до сміху.
Але тумблєр ще не включився.
Ракета впала біля третього. У неї сьомий. Повилітали стьокла, загорілися вєщі людей. По переляканих зрешечених стеклами обличчях було не зрозуміло, що вони бояться більше: щоб сусід відійшов, і ти раптом зрозумів, що твоя рука вже не твоя, тобто твоя – у твоєму ж рукаві бовтається, але вже й не рука то, по ходу, чи що поїзд поїде, а вони залишаться тут.
– Ану бистро!
Хто їздив з нею не перший раз, зразу мав поняти, шо це вона зве мужиків вийти з вагону. Але нє, ніхто не їздив з нею вдруге. Але злякано повиповзали всі – даже Серьожка, який, перестрибуючи Галю, коли вона лежала на платформі, ненароком наступив їй на руку. Ненароком, але боляче. Стрибав же, сука.
Галя не знала, де в неї вогнегасник. Але через хвилину вже передавала його по рядах. По ряду, точніше. Останній мужик розвернувся, кому б передати, зрозумів, що він останній, що передавали, по ходу, йому, розпачливо квікнув – у школі проржав усю допризовну підготовку: це ж там учили користуватися вогнегасниками, нє? – а за мить уже невпевнено, але наполегливо поливав піною третій вагон…
– Прекращай, Серьожка, – гукнув йому в вухо друг.
Ніякий він мені не друг, подумав Серьожка. Але вогонь потушив, да. І ще, вроді би, шось осталось в вогнегаснику. Чого друг і біг його зупиняти: харе, мол, неясно, скільки тих прильотів іще буде. Харе, так харе. З вагона винесли дівчину, якій скло дуже порізало обличчя, руку, вона затиснула між зубами фразу “Оставте тут, не трогайте”, але так і не сказала: спочатку боялася, що сплюне кров, потім, що сплюне скло, а тоді вже нічого не боялася – її виносять, рятують, отже, смерть близько. Але, може, вона в вагоні. Цього ніхто не зна.
Єдріть твою налєво! У мене ж аптечка є! І Галя знову пробирається у вагон. Мужики стоять на платформі – уже й не страшно. Бинт, перекис, стрептоцид у таблєтках: нада, не нада – розберемся потом. Допоки вони надають допомогу закривавленій дівчині, з третього вагона спускається ще кілька людей. Боязливо: чи що рани не варті про них заявляти, чи що поїде поїзд, допоки вони тут стоятимуть, чи що втретє прилетить.
Але не прилітає. Чоловіки шанобливо пропускають жінок у вагони – “Только послє вас”. З’являється оманливе відчуття, що вони сумують за своїм недорозбомбленим містом. Павло раптом згадав, що он на тому узвишші вперше сонце зустрічав зі своєю Альоною, а Серьожка… Та ти задовбав, Серьожка, то по руці топчешся, то вспомниш тут шось. Ага!
– Всередину, мигом! – раптом несамовито верещить Галя.
Чоловіки виважено піднімаються сходами, малий Кірілка ще намагається позбирати окурки.
– Кому сказала?!! – Галю поміняли, тепер це неуравновєшєна, але чотка Галя.
Окурки випадають з рук Кірілки, як і мисль, нащо він їх збирав, з голови.
Підозріло, але всі поміщаються. Галя оком окидає платформу, але бачить лише одних провідників, які “оце останній раз поїду і точну уволюсь”, ага. Хтось дико репетує з локомотива: Валік, а хто ж. Коли усі швидко заходять у вагони і починають піднімати сходи, Галя кидається: Боже, я ж не перевірила, чи ніякий дебіл не сидить у туалеті! Та начальниця станції махає, мовляв, точно немає, лічно перевіряла! Хоча і начальниця станції, і Галя, і той удаваний дебіл із туалету прекрасно знають, шо завтра ракета влучить у вокзал і загине ця брава начальниця. Нічого лічного – війна ж. І Галя й собі махає. І усміхається. Обидві усміхаються, чого ж.
А через хвилину, коли поїзд рушив, Валік матюкається, але про це ніхто не знає, Галя пробирається салоном свого вагону і наводить уявні порядки.
– Так, чай предлагаю тільки раз! Почули? Раз! У мене хороша пам’ять і хороше пєчєньє. Але пєчєнья мало! Всі поняли?! – і тільки краєм ока глянула на хлопчика в жінки на колінах. – Не ревіть!
І всуває йому в руки роздавлений кіндер-сюрприз. Він плаче за папою, який з переляку забрався не в сьомий вагон, а якогось фіга пішов у армію.
– Не ревіть! – каже вдруге Галя й куйовдить йому волосся. – Не ревіть, виберемося, – повторює уже зовсім з іншою інтонацією, яка дає зрозуміти: поїзд уже проїхав завод, із-за якого була загроза обстрілів.
– А ми бабушку забилі! – раптом вмикається сирена.
Галя заплющує очі: так точно – тридцять друге місце. Що їй так із ним не везе?
– Ана умєрла, Нікітка. Нє злі людєй.
Жінки копошаться, перевіряють, чи точно взяли свої документи, чоловіки, хто встиг, позаскакували на треті полки і дуже іскусно ізображають мертвих. А Галя в умі відщитує п’ятнадцять хвилин, а потім розкаже про неписані правила цього вагона. Вона не хоче, щоб її ім’я і словосполучення “залізна людина” були поряд: ні на плакаті, ні на могилі, ні на язиці в отієї бабці на сорок третьому місці. Але завтра вона знову поїде в гарячу точку. Без Валіка, так із кимось другим – вона не увєрєна, шо він їй нравиться.
Галя робить усе по звичці і по інерції: матюкається, прибираючи в туалеті, плаче, розбивши стакан і погнувши подстаканнік. І ще десятки, сотні, тисячі звичних інерційних рухів. Лиш би не зізнаватися собі, що тумблєр включився.
Київ, Україна листопад 2022
______________________________________________
Марина Єщенко
Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Літературна творчість”. Поезії й проза опубліковані у понад 70 журналах і альманахах, і 20 газетах районного, обласного і всеукраїнського значення
